Буремні дев'яності

РОЗДІЛ XXVII

В ці пекельні літні місяці, коли повсюди лютував тиф і люди гинули без води, обурення проти афганців дедалі зростало. У безводному краї, де життя людей і тварин залежало від нечисленних озерець та мочарів, забруднювати воду було злочином. Однак, просуваючись глухими путівцями, афганські погоничі верблюдів ставали на ночівлю біля водойм, і кожна пилова буря змітала у воду купи покидьків з їхнього табору. Та й не тільки це: було відомо, що афганці купаються і миють ноги в тій воді, яку змушені пити старателі.

Дінні з гнівом розповідав про це, коли повернувся з походу на Дев’яносту Милю.

— Поки дороги не захарастили афганці з верблюдами, можна було йти куди завгодно і бути спокійним, що вода, яку ти п’єш, чиста й здорова, навіть коли її небагато. Тепер же це часто-густо просто рідкий гній. А пити її доводиться — іншої нема. Афганці кажуть: воду дає аллах, — і вони використовують її для обмивання, як того вимагає їхня релігія, їм зовсім байдуже, коли після них залишається загиджена вода і її потім питиме якийсь християнський собака, хоч самі вони нізащо не стануть ні пити, ні їсти того, до чого ми торкнулися пальцем.

— Треба з цим якось покінчити, — погодився Морріс. — Джім Шеррі розповідав мені днями, що коли він добувся до скель, приблизно за шістдесят миль від Мензіса, де, він знав, була вода, то побачив там трьох афганців, які прали білизну в найкращій водоймі. Він почав умовляти їх, намагаючись пояснити, що вони ж можуть набрати води в якусь посудину і прати собі скільки завгодно десь збоку, а не в самій ковбані. Але ті підступили до нього всім гуртом і одвели його до іншої ковбаньки, де було так мало води, що не вистачило б навіть напоїти коня. При ньому не було зброї, а то б він не скорився. А потім вони поставали неподалік і почали вимахувати револьверами та жбурляти в нього каміняччям. Довелося йому тікати. Він подався в Мензіс, гукнув кількох хлопців і повернувся з ними назад. Та афганців уже й слід прохолов.

Фріско сердито вилаявся.

— Хотів би я бачити, як би клятий афганець відігнав од ковбані мене або надумався мити ноги в тій воді, що мені пити! — сказав він.

— Пару тижнів тому один фургонник приїхав із Джеральдтона, — докинув Сем, пихкаючи люлькою. — Теж каже, що вода в загаті між Джеральдтоном та Муллева ні к бісу тепер не годиться. Афганці купали в ній своїх верблюдів, а в тих спини геть-чисто в лишаях та коростяних болячках. Така смердота довкола — підступитися гидко.

—— Ми з Семом якось спробували наставити їм носа, — встряв у розмову Тупе Кайло. — Стояли тоді табором миль за п’ятдесят від Фініша, але там була непогана ковбаня. Коли бачимо, якийсь афганець полоще в ній свого паршивого верблюда, їй-бо, пристрелили б його, та ні з чого, не мали при собі ніякої зброї. Тоді ми шмат солоної свинини на палицю та й підвісили її над ковбанею, — афганцям і зась до води, бо їхня релігія забороняє їм брати в рот те, чого торкалася свиня. Але афганців було мало не з десяток, а нас тільки двоє. Вони погрожували, що зв’яжуть і застрелять кожного старателя, якого заскочать на такій капості.

— Господи! — вигукнув Фріско. — Невже, ми будемо все це терпіти?

— Афганці страшенно знахабніли, — забуркотів Янкі Набрида. — Додумались ще до такого штукарства — красти верблюдів. Скажімо, пропав у когось верблюд — заявляється афганець і враз: «Давай гроші, знайду твого верблюда». — «Гаразд, — каже ста’ратель, — знайдеш верблюда — матимеш два фунти». — «То віддай поки що гроші крамареві, — торочить афганець, — а я піду шукати». Він іде й за кілька годин приводить верблюда, бо сам же його прив’язав десь у чагарях.

— Щира правда, — сказав Дінні. — 3 недавнього часу наче пошесть яка пішла — всі верблюди навколо Кулгарді один за одним почали щезати. І афганці за кожного вимагають винагороду. Старателі, які поверталися з чагарів, казали, що бачили там багато прив’язаних верблюдів, і це їх страшенно дивувало.

— Гаррі Вернон зупинився з своїми верблюдами на Третій Милі. Наступного дня два з них мов провалились крізь землю. Він обнишпорив усю місцевість на тридцять миль довкола. А потім у солончакових заростях біля Маунт-Берджесу зустрів старателя, і той сказав, що бачив, як афганець вів двох верблюдів у напрямку водопою Кетл-Свомп, Гаррі подався їхніми слідами і знайшов своїх худобин: вони були живі-здорові й стояли прив’язані в таборі афганців. Ті відмовились повернути верблюдів: мовляв, один з них покусав їхнє верблюденя.

Афганці зажадали відшкодування. З войовничими криками обступили Гаррі, але покусаного верблюденяти йому не показали. Гаррі був без зброї. Афганці недвозначно дали зрозуміти, що вони з ним зроблять, якщо він їм не заплатить; вони й справді могли його порішити, і жодна душа про те не дізналася б. Гаррі віддав їм ті кілька соверенів, що були при ньому, й вони його відпустили. Повернули також і верблюдів, але Гаррі каже, що це востаннє він ходив у табір афганців без зброї, — більше такого з ним не повториться.

— То що ж ми робитимем? — спитав Фріско. — Чи нехай афганці отак і хазяйнують на приїсках?

— В старому таборі ми створили Антиафганський комітет, — сказав Дінні. — І він візьметься за цю справу, щоб покласти край усім неподобствам. Звісно, крамарі з піною проти, бо афганські погоничі верблюдів дешевші, ніж білі. А фургонники за нас. Вони кажуть, що афганці витісняють їх з доріг. Ми, трударі, мусимо покінчити з засиллям афганців. Великі тузи, як от Файза, Таг Магомет, мають власність на землю. Вони прибирають до своїх рук права на воду, і їхні раби дістають роботу, а наші товариші помирають з голоду. Ну як же не обурюватись! Афганці копають колодязі, афганці лагодять дороги, афганці служать у поліції! До їхніх хазяїв пливуть усі підряди, бо ті правлять найменшу ціну. Адже вони платять копійки за працю своїм нещасним рабам.

— Капітан Саундерс, управляючий на руднику султана Раджа Магомета, доводить, нібито продукти й вода подешевшали завдяки афганцям, — пробурмотів Морріс.

— Брехня! — палко заперечив Дінні. — Коли білі погоничі ділом показали, що вони можуть поратись біля верблюдів не гірше за будь-якого афганця, отоді вже афганцям і довелося знизити ціни. В Курналпі саме завдяки білим погоничам було знижено ціни на продукти. Афганці, навпаки, завжди наганяли ціни, як тільки могли.

— Скрізь, де є рабовласники, з’являється і «біла шушваль», — подав голос Янкі Набрида. — Точнісінько так було і в Америці. Афганці навезли рабів, а це — найдешевша робоча сила. Скоро й рудокопи на приїсках стануть «білою шушваллю», якщо ми не здихаємось клятих афганців.

— Здихаємось, — сказав Дінні.

— Викуримо їх, правда, Дінні? — засміявся Фріско.

— Один з власників шахт у Кулгарді, — вів далі Дінні, — якось днями признався, що рудокопи на наших приїсках заробляють, звичайно, не дуже багато. «Але можу запевнити вас, — сказав він, — що афганські та китайські робітники обходяться значно дешевше…»

— Ну, їм не вдасться позбавити наших рудокопів законних прав, хоч би як вони гналися за дешевизною робочої сили, — заявив Тупе Кайло, — ми цього не дозволимо.

— Правильно, друже, — погодився Дінні. — Взагалі я нічого не маю проти афганців, але не можна допустити, щоб вони наклали свою лапу на всі водойми і задушили нас дешевою робочою силою.

Коли Тедді Ноулса було заарештовано і звинувачено в убивстві афганця на одній з південних доріг, кожен старатель готовий був стати на захист Ноулса. Це був тихий і славний чоловічок, якого всі знали й любили на приїсках. Дінні поїхав у Кулгарді й допитався про всі подробиці в Антиафганському комітеті, що саме займався цією справою.

— Тедді Ноулс та його напарник Хетфілд їхали у фургоні, запряженому волами, дорогою на Есперанс, — розповідав він Моррісу, Фріско та іншим старателям, що зійшлися до його намету, як тільки Дінні повернувся. — Вони їхали з Уднадатти й зупинилися біля водойми, щось миль за п’ятнадцять на північний захід від Понтон-Стейшн. В чагарниках стояв великий афганський табір з десятками верблюдів, і десь годині о четвертій дня, коли афганці вже набрали води, скільки їм було треба, під’їхав Тедді з наміром взяти води й собі. Коли бачить — якийсь афганець миє ноги в водоймі. Тедді гукнув, щоб він припинив неподобство.

— І не подумаю, — відповів афганець.

Тоді Тедді звернувся до афганців, що купкою стояли поруч: мовляв, скажіть же йому, нехай візьме таз і миється на здоров’я, бо ж воду мають пити й білі. Але ті лише гигикали та перезиралися між собою.

—— Звідки тобі це відомо, Дінні? — спитав Морріс.

—— Тедді про все це сам написав у листі до комітету, — відповів Дінні й вів далі: — Тедді підійшов до афганця і спробував відтягти його від води, але тут враз набігли інші афганці і давай жбурляти камінням, вимахувати киями та вогнепальною зброєю. Одна каменюка вдарила Тедді в обличчя, він вихопив револьвер і вистрелив у афганця, що знов цілився в нього каменем. Куля поранила афганця в плече, і натовп кинувся на Тедді. Коли він одбивався, його револьвер вистрелив ще раз, і куля влучила іншому афганцеві в живіт. Афганці видерли в Тедді револьвер і почали бити й топтати хлопця ногами. В цей час підбігли Хетфілд та ще один старатель з рушницею, що завжди лежала заряджена в їхньому фургоні.

Афганці скрутили і цих, потім одвезли всіх трьох у свій табір і там поприв’язували до дерев. Хвилин через сорок хазяїн-афганець наблизився до Хетфілда й кілька разів шмагонув його батогом. Він нахвалявся, що спалить всіх трьох живцем на вогні, якщо Нур Магомет помре.

На Тедді так позатягали вузли, що він задихнувся б, якби один хлопець, Томас Бутчер, що їхав разом з афганцями, не вговорив їх попустити мотузку. Отак, прикручені до дерев, Тедді та його товариші й стояли аж до третьої години наступного дня, коли із станції приїхали Понтон та Коулмен і вблагали афганців звільнити їх. Тедді подався в Ізраеліт-Бей і повідомив про все поліцію.

Слухачі бурхливо висловили своє глибоке обурення і протест.

— Хетфілд посвідчив, — додав Дінні, — що спершу на Тедді напало восьмеро афганців, а старатель, який намагався визволити Тедді, доводить, що в таборі афганців було щонайменше сто вісім верблюдів і при кожному, звісно, погонич.

Старателі на всіх приїсках з глибоким зацікавленням стежили за справою Ноулса, що розглядалася в Олбані. Кожен міг легко уявити себе на місці Тедді. Адже вони також страждали від того, що афганці забруднюють воду і чинять насильство над беззбройними золотошукачами, які подорожують одинцем або парами в глухих місцевостях країни.

Виправдання Тедді Ноулса старателі зустріли бурхливою радістю. Цей випадок ще більше загострив ворожнечу між афганцями й білими. Та коли власникам великих верблюдячих караванів Файзі та Тагу Магомету пригрозили забороною робити перевозки, вони наказали своїм погоничам на всіх шляхах країни поважати місцеві закони й не чинити перешкод іншим подорожнім в користуванні убогими запасами води.