Буремні дев'яності

РОЗДІЛ XXIX

Морріс виявляв все більшу нетерплячість і невдоволення ділянкою, на якій вони працювали з Фріско. Він остаточно втратив віру в Хеннан, і його дратували розмови про те, що на інших приїсках люди лопатами гребуть золото, тоді як він марнує час, очікуючи того, чого, може, не варто й чекати.

В штольні, яку вони з Фріско пробили на ділянці на південний захід від Кассіді, золото вичерпалось. Уже багато тижнів підряд вони його навіть у вічі не бачили. Але ділянка була зручно розташована, і Фріско упирався, сподіваючись все ж таки спродати її англійським перекупникам. А ті, налякані торговим застоєм, не поспішали купувати ділянки, які не обіцяли негайного багатого виробітку. Скидалось на те, що не скоро заявляться покупці на південний захід від Кассіді.

У Морріса в кишенях гуляв вітер. Як Фріско примудрявся завжди мати гроші, цього Морріс не міг збагнути. Щоправда, одного разу Фріско поталанило: він збив кілька тисяч під час буму в Кулгарді, хоч більша частина цих грошей пішла в нього на розвідки та спекуляцію акціями. Але все-таки він якось тримався, скуповуючи та перепродуючи золото, беручи комісійні за різні послуги, верховодячи в грі в ту-ап. Саллі знала, що Морріс по вуха в боргах у крамарів та трактирників. Отож не дивно, що він так рветься, щоб десь роздобути грошей.

Коли Кон Магаффі вернувся з Кеноуни з новинами про похід на південний схід, Морріс вирішив їхати разом з ним. Кон був уже старий чоловік, але добрий розвідник. Його напарник щойно помер у лікарні після страшного перепою, і Морріс легко умовив Кона взяти з собою його.

Фріско не став умовляти й затримувати свого напарника і заплатив йому двісті фунтів відступного за його частку; Морріс вважав, що це дуже благородно з боку Фріско, а надто як взяти до уваги, що він, Морріс, мав намір просто кинути їхню розробку і що ділянки в Хеннані зовсім знецінились.

До Кеноуни було якихось дванадцять миль. Та коли Саллі йшла поруч бідки під палючим промінням сонця, їй здавалось, що вона ніколи ще не долала такої далекої і втомливої дороги. Морріс купив цього візка, а до нього стару білу кобилу, щоб перевезти їхнє майно. От воно й їхало, навалене горою, не залишивши на біді анітрішечки вільного місця: намет, ковдри, невеличкий опріснювач, грохот, кайла, лопати, бачок для води, харчі, бляшаний сундучок Саллі та Моррісів чемодан.

— Якщо втомишся, ти зможеш примоститися збоку, на крилі, — сказав Морріс, коли вони вдосвіта вирушали в дорогу. Він уже не був ні похмурий, ні пригнічений, а навпаки — веселий і сповнений енергії, хоч було понад сто градусів у холодку і сонце нещадно палило дорогу, що змією звивалася поміж чагарів. Кон їхав попереду на кудлатій австралійській конячці, а слідом за ним ішов нав’ючений кінь. Курява огортала і старого верхівця, і Моррісового візка.

Кон був похмурий дідуган, кошлатий, мов дикий цап, та й тхнуло від нього теж цапом. Йому не сподобалось, що його напарник тягне з собою жінку, і він вирішив не помічати її. Проте звернув з головної дороги, поораної колесами фургонів, і поїхав обіч, верблюжою стежкою, щоб курява не летіла Саллі в обличчя; і він же опівдні запропонував зробити привал. Морріс ще не встиг зупинити коня, що спітнів і запарився на важкій піщаній дорозі, а Кон уже розпалив багаття і повісив котелок з водою.

— Можна трохи й підобідати, — пробурчав він. — Нема чого надривати пупи.

— Вірно сказано, Коне, — засміявся Морріс, витираючи спітніле чоло синім носовиком.

Обличчя його було багрово-червоне від сонця та рудої пилюки, та, видно, ніщо не могло зіпсувати йому доброго настрою. Саллі стягла з біди мішок з харчами, відкрила консерви й почала нарізати хліб та солонину.

— Бачу, місіс, вам невдивовижу похідне життя, — пробурчав Кон. — Тільки ріжте мені потовще.

— І мені теж, — усміхнувся Морріс. — Тут твої делікатні скибочки ні до чого, Саллі. Ми любимо, щоб вони були товсті й великі.

Кон озброївся ножем.

— Кусень хліба та шмат м’яса. Придержуйте м’ясо вели ким пальцем, ось так. А потім запити все квартою чаю. Як на мене, то кращої їжі й на світі немає.

Він узяв собі м’яса та хліба і почав їсти. Морріс не відставав. Саллі теж поклала шмат м’яса на товсту скибку хліба.

— А смачно, — погодилась вона, насилу запихаючи все це до рота.

Кон заварив чай, наповнив великі кварти гарячою чорною рідиною й відрізав собі ще хліба та м’яса.

— Чудово! — сказав він нарешті, підводячись на ноги й потягаючись. — Оце, можна сказати, підхарчувались. М’ясце на славу, а головне — хліб справжній. А там, куди ми їдемо, місіс, будуть лише прісняки та консерви. Найближча крамничка за десять миль, хоч ви, звичайно, на своїй біді можете їздити за покупками в Кеноуну.

Це, певне, був жарт. Саллі з чемності засміялась.

— Шикарний табір ця Кеноуна, — вів далі Кон. — Парочка вулиць та півдесятка трактирів. Грошима всі так і сиплють, одне слово, веселе містечко, нерівня Хеннану.

Морріс охоче здрімнув би часинку. Хоч сонце немилосердно розжарювало руду землю, присадкуваті дерева подекуди відкидали на неї латки чорної тіні. Але Кон хотів завидна дістатися до Кеноуни.

Поки люди закусували, коні трохи перепочили у холодку. Кон уже засідлав свого й готовий був рушати, а Морріс все ще позіхав та потягався. Саллі поскладала харчі у мішки й почала запрягати Квіні. Кон підійшов до неї допомогти.

— От тобі й маєш, — засміявся він. — А я, грішним ділом, подумав, що ви з білоручок. Бачу, місіс, не вперше ви в таких мандрах.

— Я народилася й виросла в тутешніх чагарниках, — сказала Саллі. — І коней знаю краще, ніж Морріс. Я б йому нізащо не дозволила купити цю шкапу, якби він зі мною порадився.

— Що й казати, конячка нікудишня, — погодився Кон.

— Пузо обвисле, ноги не пружинять. І, здається, вже кульгає, — сердито мовила Саллі.

— Щастя, що нам недалеко, — занепокоєно буркнув Кон. — Ви вже постарайтеся, щоб вона не звалилась на півдорозі.

Вони рушили далі, але невдовзі Квіні почала сильно накульгувати й ледве повзла по сипучому глибокому піску. Морріс зрозумів, якого він дав маху, купивши її разом з бідою в одного старателя, що повернувся з Курналпі. Він уже вирішив, що нічого не залишається, як дати старій шкапині відпочити — нагодувати її, покинути на деякий час при дорозі візок, а самим пішки добиратися до Кеноуни. Але Саллі здогадувалась, що таке порушення планів викличе незадоволення старого Кона, і, взявши віжки в свої руки, примусила конячку йти, ласкаво умовляючи її, вйокаючи та підбадьорюючи на підйомах, обираючи рівнішу дорогу, співаючи пісні, а подекуди й стьобаючи кобилу по жижках.

В таку спеку, під палючим промінням сонця це було неймовірно важко. Час від часу Кон оглядався на місіс Гауг, яка невтомно йшла курною дорогою і мало не тягла кобилу на собі, коли та застрявала в піску, а Морріс підштовхував возика ззаду.

— Добре, місіс, добре, — гукав він, — підганяйте її, лишилось не більше двох миль.

Але ці останні дві милі були просто жахливі. Кобила йшла тільки завдяки об’єднаним зусиллям Саллі, що її тягла, та Морріса, який без упину шмагав її гілкою. Саллі знала: якщо зараз дати кобилі зупинитися — все пропало. Ніщо в світі тоді вже не зрушить її з місця. Треба будь-що й будь-як примусити злощасну Квіні повзти хоча б тією повільною, майже автоматичною ходою, якою вона зрештою і дотяглась до Кеноуни.