Буремні дев'яності

РОЗДІЛ XLII

Коли Саллі побачила двох чоловіків, що, спотикаючись, брели дорогою від селища до її намету, вона спершу подумала, що вони п’яні. Один з них ступав більш-менш твердо й підтримував свого товариша. У надвечірніх сутінках їх погано було видно, і вона лише мигцем глянула на них, сподіваючись, що вони не забредуть до неї на обід. Всі старателі давно вже пообідали й порозходились, Саллі прибирала зі столу під повіткою, Калгурла мила посуд.

А якщо їм таки забажається їсти, майнуло в голові Саллі, доведеться відкрити бляшанку м’ясних консервів, закип’ятити чай.

Один з чоловіків повалився на землю, не дійшовши до намету, другий попрямував до Саллі. І тут вона побачила, що це Дінні Квін.

— Дінні! — скрикнула Саллі й тієї ж миті подумала про Морріса. Дінні ж, певне, щойно з Дарлота, він, мабуть, знає…

— У мене для вас погана новина, мем, — сказав Дінні.

— Морріс! — ледве чутно вирвалося з Саллиних грудей. — Він…

— Ні, ні, Морріс живий, — сказав заспокійливо Дінні. — Хоч трохи не загинув по дорозі з Блек-Рейнджа. Коли я почув, що там таке робиться, я набрав води та харчів і подався на виручку. Морріса притяг. А Кон зник безслідно, кажуть, він зовсім схибнувся… Як вижив Морріс — просто не знаю. Ще б трохи — і йому б капець. Ми знайшли його біля пересохлого мочара, де він намагався докопатися до води, хоч там її і близько не було… Але він здоровий… буде здоровий… Зараз він трохи не при собі. Зовсім нічого не пам’ятає. Та це минеться… Ви тільки полегеньку з ним, нехай він сам приходить до тями.

— Де він? — ледь чутно прошепотіла Саллі.

Дінні кивнув головою в бік чоловіка, що сидів на землі. Саллі метнулась до нього.

— Моррісе! — скрикнула вона, упавши біля нього на коліна.

Морріс підвів голову й подивився на Саллі каламутними, налитими кров’ю очима. Але він пізнав її. Очевидно, її голос щось йому нагадав, обличчя його сіпнулося.

Саллі припала до чоловіка, поклала його голову собі на груди.

— Любий мій, хороший! — шепотіла вона, цілуючи його. — Нарешті ти повернувся… Тепер усе буде добре.

Дінні стежив за ними і з задоволенням відзначив, що Морріс пізнав Саллі й збагнув, де він. Звичайно, Морріс не міг одразу скинути з себе це страшне заціпеніння. Але воно мине. Дінні згадалось, що було з ним самим після того, як він трохи не помер від спраги по дорозі на приїск «Сибір».

— Нам би не завадило трохи перекусити, мем, якщо це не завдасть вам великого клопоту, — сказав Дінні. — В дорозі харчу ми мали від пуза. Ну, а тут я вже вирішив приставити Моррі швидше додому — не хотілося тягти його в трактир чи кафе. Єдине, що йому зараз потрібне, — це спокій і щоб він звикся з думкою, що він уже вдома, а не конає десь там, на дорозі біля Блек-Рейнджа. То найстрашніші місця у світі, хай вони будуть прокляті! І жодної блискітки золота не дісталося людям за всі їхні муки! Морріс там такого натерпівся, що просто дивом дивуєшся, як людина взагалі може пройти крізь такі тортури… Та тепер треба тільки почекати, він поступово вичуняє.

Поки Дінні вмивався сам та допомагав умиватися Моррісу, Саллі нашвидкуруч готувала чоловікам вечерю.

Перші дні Морріс зовсім не розмовляв. Саллі доводилось казати йому: «вставай», «одягайся», «умийся», «їж» — і в усьому допомагати. Рухався він кволо, немов старезний дід; часто стояв, безтямно втупившись очима кудись перед себе, або сидів у кріслі, байдужий до всього, що діється навколо нього. У Саллі серце обливалося кров’ю, коли вона дивилась на чоловіка, проте вона удавала, що нічого не трапилось, і розмовляла з ним так, ніби він усе розуміє. Старателі теж намагалися розворушити його. Приходячи снідати чи обідати, вони завжди затримувались на хвильку, щоб привітатися з Моррісом, сказати йому кілька слів:

— Здоров, Моррі, як ся маєш?

— Приємно, чорт забирай, бачити тебе вдома, друже! А іноді навіть розповідали йому якусь новину:

— Та й здорово ж закрутилося в нашому Хеннані, га, Моррі? Чотири тисячі рудокопів працюють на приїску!

Морріс не відповідав, хоч іноді в нього виривалися якісь незрозумілі звуки, ніби він силкувався заговорити. Саллі підбадьорювала старателів посмішкою та поглядом, сповненим глибокої вдячності.

— Моррісу кращає з кожним днем, — казала вона. — Скоро він зовсім одужає.

Вона показала йому Діка. Розповіла, як піклувалася про неї місіс Моллой. Та Морріс навіть не глянув на сина, і Саллі, хоч як кріпилася, відчула гірке розчарування.

Згодом Саллі стала помічати перші ознаки пробудження свідомості в чоловіка: Морріс сердитим поглядом проводив старателів, що приходили до їдальні, і стежив за кожним її рухом, коли вона наповнювала тарілки або розраховувалась з відвідувачами.

Одного разу Саллі та Калгурла аж розривалися, намагаючись, як завжди, швидше нагодувати людей та покінчити з обідом, а Дік лежав у колисці, захлинаючись від плачу. Потім він раптово замовк. Саллі озирнулася й побачила, що Морріс походжає туди й сюди з дитиною на руках.

— Дивись, дивись, Калгурла! — вигукнула Саллі. — Хазяїн узяв маленького!

Калгурла вдоволено заквоктала, радіючи, що Морріс нарешті признав свого сина.

Стояла посуха. Але якось увечері, коли сонце сіло за вузькою смугою темних хмар і дивний зловісний відблиск упав на гори та низину, Калгурла раптом сказала:

— Буде великий дощ.

Калгурла рідко помилялася в своїх завбаченнях погоди. Коли прогуркотіли перші далекі розкоти грому і небо на обрії розпанахала блискавка, Саллі квапливо почала складати усе їстівне в бідони. Далі позапихала одяг у сундучок та ящики і з тривогою подивилася на намет.

Намет був ветхий, напівзотлілий від сонця. Саллі не раз уже латала його шматками брезенту та підбивала в різних місцях мішковиною, і все одно зверху так протікало, що під час останніх дощів вона промокала за ніч до кісток. Тепер найперша думка була про дитину. Саллі давно припасла шмат парусини і завжди тримала її напохваті, щоб загорнути Діка, коли зненацька захопить злива.

Саллі вже лягла, Морріс теж спав, коли гроза обрушилась на приїск з шаленістю циклону. Намет затріщав, розпоровся, і його зірвало з кілків. В повітрі літали зламані гілки й листи гофрованого заліза, вони з гуркотом падали в зарості, ламаючи кущі. Потім суцільною стіною линув дощ.

Саллі стояла в темряві просто неба, там, де щойно був її намет, а злива хльоскала її по обличчю, сліпила очі.

З першим поривом бурі вона встигла накинути на себе пальто, взути черевики. Вона боролася з вітром, марно силкуючись вкутати дитину, коли Морріс мовчки забрав у неї парусину, загорнув Діка і взяв його на руки. Сам Морріс був напівголий, у самих старих молескінових штанях та благенькій сорочці, що надималась у нього на спині, мов парус. Але він здавався спокійним і впевненим у собі.

Крізь шум дощу та ревіння вітру Саллі почула його голос:

— Не можна залишатись тут на ніч. Треба сховатися у забій.

Морріс ступив у темряву, і Саллі пішла слідом за ним, охоплена жахом і майже не усвідомлюючи того, що чоловік її нарешті заговорив, — уперше після свого повернення. Вода бурхливим потоком уже заливала землю, і Саллі, брьохаючи за Моррісом по калюжах, не розчула його слів, коли він знову звернувся до неї. Відкритий забій — звичайна печера, що утворилася від довгого вибирання породи, — був по той бік гори Марітани, та коли Морріс повернув у напрямку гори, Саллі зарепетувала:

— Ні, ні, Моррісе, не туди!

Земля між табором та горою була вся перекопана вздовж і впоперек; там було безліч шурфів, ям, котлованів, між яких петляли ледь помітні стежинки. Саллі перелякалась: а раптом Морріс зіб’ється у темряві з дороги або оступиться і впаде в одну з цих страшних пасток з своєю дорогоцінною ношею! Саллі пленталася за ним, задихаючись од вітру та дощу, що шмагали по обличчю, і безпорадно схлипувала. За нею чалапав іще хтось. «Та то ж Калгурла!»

— Нехай Калгурла нас веде, — заблагала Саллі, з останніх сил наздоганяючи Морріса. Вона більше вірила в інстинкт Калгурли, ніж у пам’ять Морріса, який давно не ходив цими стежками.

— Я краще за Калгурлу знаю дорогу, — прокричав Морріс крізь бурю.

Це правда, кому ж краще й знати, заспокоювала себе Саллі, пригадуючи, як Морріс та Фріско день у день ходили цією дорогою на свою ділянку біля підніжжя Марітани.

Морріс, здавалося, справді пам’ятав кожен крок на цьому шляху. Час від часу, коли стежка вужчала, він зупинявся й наказував Саллі триматися ближче до нього, і зрештою вони підійшли до гори й побачили вогні, що блимали їм назустріч із пітьми.

В печері горіли багаття; там зібрався уже цілий натовп. Чоловіки в промоклому до рубця одязі сиділи навколо багать або, позалазивши у глиб печери й простягшись на землі, намагались заснути. Ці перші виробітки, де золото брали майже-з поверхні обушком та лопатою, були, здавалося, єдиним сухим місцем на затопленому водою приїску. Але ніхто не скаржився на потоп, на страшний ураган, що поруйнував їхні убогі житла. Старенький золотошукач-одиночка, який ще раніше обрав цю печеру собі за житло, посадив місіс Гауг на ящик і скип’ятив у котелку чай.

— Це вам гарненько зігріє душу, — усміхаючись, сказав він, простягаючи Саллі велику бляшану кварту з чорним гарячим варивом.

З насолодою висьорбавши чай, Саллі подякувала старому, запевнивши, що душа її справді зігрілась, і, заколисуючи на руках Діка, стала дивитися на сіру дощову запону, що висіла по той бік багаття за червоним земляним склепінням печери. Саллі ще палкіше за інших благословляла грозу, бо вона повернула до життя Морріса.

Морріс присів на землю поруч Саллі і слухав жарти та незлостиву лайку на адресу примхливої стихії: бач, як воно — то смалить-палить,. не доблагаєшся навіть краплини, люди й тварини гинуть від спраги в цій клятій пустелі, а то раптом справжній тобі потоп, тікати від води доводиться!

До урагану, що поваляв халабуди й намети, мов іграшкові хатки, розкидав і попсував їхнє останнє майно, всі ставились як до веселого жарту природи. Цей дощ обіцяв вдосталь води та їжі на найближчі місяці, створював добрі умови для розвідок у глибині країни. Мова одразу зайшла про струмки, що вийдуть з берегів, про фургони, загрузлі на розмитих дорогах, про те, що саме після такого дощу найлегше знайти розсипище.

Поступово і якось непомітно Морріс також втягнувся в розмову. Старателі одразу збагнули, що сталося, і Саллі перехопила не один дружелюбний кивок та схвальне підморгування. Під ранок усі зщулились хто де сидів і задрімали. Калгурла згорнулась клубком, повернувшись спиною до багаття, Морріс також заснув, поклавши голову Саллі на коліна. Дехто вже мирно хріп. Нарешті й Саллі на часинку склепила очі.

Як тільки розвиднілось, люди заворушились. Надворі все ще хлюскотіло, але дехто з чоловіків усе-таки вирішив збігати до селища — поглянути, що там твориться, та роздобути чогось попоїсти. З ними пішов і Морріс. Саллі сказала йому, що треба розшукати козу або, в крайньому разі, взяти Дікові молока в місіс Моллой. Морріс повернувся, тягнучи за собою козу.

В низині біля підніжжя гори не залишилось жодного намету, розповідав Морріс. Між Хеннаном та боулдерськими рудниками за ніч теж поваляло й розкидало майже всі намети і халупи. Лише деякі міцніші будиночки вистояли проти бурі, але й з них позривало покрівлі. Листи гофрованого заліза позаносило вітром за півмилі. Всі вцілілі будинки й готелі ущерть забиті людьми — чоловіками, жінками й дітьми, — які зосталися без притулку.

Саллі думала переждати дощ у місіс Моллой, але Морріс сказав, що вона вже прихистила дві сім’ї. Будиночок Моллой — один з небагатьох, на якому втрималась покрівля. Вцілів ще будинок Олфа Брайрлі. Морріс хотів одвести Саллі туди, та вона не погоджувалась. В цей час до печери зайшов Дінні Квін. Він сказав, що місіс Брайрлі попросила його привести до неї містера і місіс Гауг.

Дінні поміг Моррісу притягти бляшаний сундучок, куди Саллі встигла сховати деякі речі ще до того, як почалася гроза, і всі вони, мов миші, вигнані повінню з нір, в супроводі Калгурли, що пленталася десь позаду, прийшли до гарненького білого котеджу, який Олф Брайрлі поставив на пагорбі, недалеко від рудника Мідас.

Лора зустріла їх дуже привітно, хоч поява Калгурли, здавалось, її покоробила. Олф уже поснідав і пішов на роботу, сказала вона. Але він просив переказати містеру та місіс Гауг, що лихо не без добра і що, певне, вони не відмовляться зробити йому велику приємність: погостюють якийсь тиждень у нього. Потім вона знайшла гостям сухий одяг і почала готувати для них сніданок, висловлюючи без кінця співчуття з приводу того, яких збитків завдала гроза Саллі, й радіючи, що саму її, слава богу, обминуло це лихо.

— Як добре, що Олф збудував оцю хижку, — весело щебетала вона. — Правда, це коштувало йому купу грошей, не знаю навіть, коли ми виліземо з боргів. Та принаймні хоч живеш з деяким комфортом. Олф запне задню веранду парусиною, і ми любо влаштуємо вас там. Гаразд, Саллі, серденько ти моє?! А Калгурла спатиме у пральні. Не так, звичайно, хотілося б мені приймати гостей, але що поробиш, коли така тіснота.

— Нам буде чудово, Лоро, — сказала Саллі стомленим голосом, — і ти дуже, дуже великодушна, що нас прихистила.

В наступні дні Лора доклала всіх зусиль, щоб якнайзручніше розмістити дві сім’ї в своєму маленькому будиночку, де завжди панував зразковий порядок. Та при наявності лише однієї спальні, однієї їдальні і однієї кухні це виявилось такою легкою справою. Особливо коли обидві дитини починали кричати в один голос або одна розбуркувала своїм криком іншу й засмучувала обох матерів. Щастя, хоч Олф цілими днями не бував удома, а Морріс теж ішов спозаранку, вирішивши, що йому час підшукувати собі роботу.

Живучи у Брайрлі, Морріс намагався бути таким гостем, якого, на його думку, приємно мати господарям. Він підстригся, поголив бороду, робив усе можливе, аби його костюм мав більш-менш пристойний вигляд, і з усіма був на диво послужливий та люб’язний. Здавалось, ніби Морріс раптом згадав, що він, як там не є, — високородний Морріс Фітц-Морріс Гауг, а не просто безталанний старатель.

— Господи, Саллі, — вигукнула якось Лора, — я й не гадала, що містер Гауг може бути такий чарівний!

— Він дуже давно не мав практики, — посміхнулася Саллі. — А зараз, певне, вважає за свій обов’язок показати господарям, що вміє поводитись у вишуканому товаристві.

Саллі тривожило, що Морріс ніяк не може знайти собі роботу, — хоч яку-небудь, аби їм перебитися у цей скрутний час. Становище справді було жахливе. Ураган подер намет на шмаття, а погода стояла холодна, вітряна. Вночі та ранками над рівниною завивав пронизливий вітер, і рудокопи, повертаючись з нічної зміни, щулились у своїх благеньких куртках. В таку пору року, казали вони, щонаймиліша справа — бути під землею: вісімдесят градусів спеки, працюєш собі майже голий, а піт з тебе котиться мов горох.

Навіть коли б пощастило роздобути інший намет, Саллі все одно не наважилася б жити в ньому з дитиною в таку негоду. Але разом з тим, проживши близько двох тижнів у Брайрлі, вона зрозуміла, що зловживати їхньою гостинністю далі також не можна. І Саллі сушила собі голову, не знаючи, що ж робити, де знайти притулок.

Можливо, Лорі й хотілося виявити щиру гостинність, але в її затишній господі було тепер таке безладдя і така тіснота, а в їдальні перед каміном завжди сушилася така купа пелюшок, що це починало її дратувати. Саллі прала хазяйці усе дитяче й намагалась, чим могла, допомагати їй; та Лора воліла робити все сама. Вона цілими днями щось варила, чистила, прибирала, зробилася метушливою і далеко не такою привітною, як попервах.

Калгурла втекла в чагарі наступного ж ранку після грози. Для її племені настав добрий час полювання, і хто його знає, коли вона тепер повернеться.

— Від тубілок тільки того й чекай, — сказала Лора. — Жодній з них не можна вірити.

Але Саллі вважала, що вона краще розуміє причину втечі Калгурли.

Калгурла бачила, що в домі Брайрлі їй не дуже-то раді. Лора не могла побороти своєї неприязні до темношкірих. Вона кривилась, коли Калгурла заходила в хату, і не дозволяла їй підходити до Еме, хоч Саллі й запевняла, що Калгурла напрочуд добра нянька.

По обіді, коли Лора відпочивала, Саллі забирала дітей на прогулянку. Умостивши їх обох на дерев’яний возик — подарунок юних Моллой Дікові, — вона іноді йшла з ними провідати місіс Моллой. Молодше покоління сімейства Моллой, якщо воно було вдома, враз збігалося до возика, щоб помилуватись маленькою Еме. Вони ніколи ще не бачили такої гарненької дівчинки. Круглощока й рожева, мов лялечка, завжди чистенька й весела, вона лежала у білосніжній піні тонкого мережива. Але Тереза Моллой жалісно зітхала, дивлячись на Еме.

— Надто воно ніжне для тутешнього краю, — стурбовано казала вона. — Наберуться вони з ним горя влітку. Зате оцей шибеник, — з посмішкою кивала вона на засмаглого Діка, — це наш, приїсковий. Цьому ніщо не страшне.

Коли Саллі сказала Олфу, що на кінець тижня вони виберуться з його дому, той навіть слухати про це не хотів.

— Заждіть хоча б, поки Морріс влаштується на роботу, — умовляв він Саллі. — Мені б дуже хотілося що-небудь для нього зробити. Але на Мідасі немає вакансії, а наше правління, сто болячок йому в печінки, знов і знов вимагає скорочення видатків.

— Ви дуже люб’язні, Олфе, — з ваганням сказала Саллі, — але ми більше не можемо завдавати вам клопоту.

— Дурниці! — відрубав Олф. — Навпаки, нам приємно, що ви в нас живете. Так я кажу, кохана?

— Авжеж, — відгукнулася Лора досить пісним голосом.

— До того ж, — вів далі Олф, ніби вибачаючись перед дружиною, — це просто дрібниця порівняно з тим, що зробили для мене ви. Ніколи я не зможу віддячити вам за те, як ви мене виручили в скрутну хвилину, місіс Гауг.

Дінні, що завітав до них того вечора, почув кінець розмови.

— І мене теж, — засміявся він. — Пригадуєш, Олфе, як я гасав, висолопивши язика, по всьому Південному Хресті та намагався виканючити в кого-небудь п’ять фунтів у той день, коли Арт Бейлі приволікся з першим золотом з Кулгарді? Ми вже втратили надію рушити в похід, коли це приходить місіс Гауг і каже: «Я можу позичити вам п’ять фунтів, містер Квін. І вам також, містер Брайрлі».

— Правильно! — зареготав Олф. — І які то були золоті слова, га, Дінні?

— До речі, ти повернув місіс Гауг ті п’ять фунтів? — спитав Дінні.

— Ах, нехай йому всячина, здається, ні…

— І я так само, — посміхнувся Дінні. — Бачите, місіс Гауг, які ми негідники перед вами. Навіть жодного разу не згадали про той борг!

— Я теж, — весело сказала Саллі.

Але наступного ранку Дінні заявився до неї, щоб обміркувати, як він висловився, «одну ділову пропозицію».

Він привіз трохи грошей з Дарлота, сказав Дінні, і хоче вкласти їх у якесь солідне діло. Одне слово, йому запало в голову побудувати будинок. Не такий шикарний, як Олфів, але просторіший, щоб у ньому можна було відкрити пансіон. На приїску до зарізу потрібні кімнати з харчами, і якщо тямуща жінка візьметься хазяйнувати в пансіоні, ця справа, безперечно, окупиться. Та й самому Дінні хочеться вже мати власний куток, щоб було куди повертатися з розвідок; ділянка під будинок у нього вже є: він купив оце днями клаптик землі в одного старателя, якому притьмом знадобилися гроші.

Саллі догадувалась, що метою цієї «ділової пропозиції» було дати їй хоч якесь пристановище, але, подумавши, вирішила згодитись, сподіваючись, що Дінні на цьому не постраждає. Вона пішла з ним подивитись на його клапоть землі, що був на півдорозі між Хеннаном та Боулдером. Вони обміркували план будинку, обрали для нього найзручніше місце — трохи відступившись від дороги, щоб перед ганком посадити квіти, а за будинком розвести садок.

Присівши навпочіпки, Дінні накреслив на піску щось схоже на довгу вузьку коробку; далі прималював до неї веранду та зобразив шпалери, по яких у них будуть плестися виткі рослини, ба навіть виноград. В одному кінці коробки розмістяться їдальня, кухня та спальня містера й місіс Гауг. Чотири невеличкі кімнатки для постояльців матимуть вихід на веранду. Ще одну кімнату, з протилежного краю коробки, Дінні залишив для себе.

Сяючи радістю, він з найневиннішим виглядом запевняв Саллі:

— Та це ж мрія мого життя, мем, — мати нарешті власний куток! Хоч знатиму, що є де прихилити голову, якщо ви візьмете на себе клопіт з будинком. А коли Морріс вл’аштується на роботу і вам захочеться обзавестись таким котеджиком, як у Брайрлі, чи виїхати до Англії, — ну що ж, тоді ви продасте мені вашу фірму разом з усіма клієнтами.

— Та й хитрун же ви, Дінні! — не стрималась Саллі. — Але це справді щастя — мати дах над головою. Признатись, я до смерті боялась, що мені знов доведеться повертатися в намет, — ну як там жити з Діком у таку негоду? Можете бути певні, я все зроблю, щоб у мене від пожильців не було відбою. І оренду вам сплачу — ось побачите!

Дінні вирішив, що вони з Моррісом можуть негайно братися до діла. Ні матеріалів, ні майстрів-будівельників у них не було. Але Дінні враз заходився скуповувати гофроване залізо — старе й нове, — яке лиш траплялось йому під руку, стягав звідусюди колоди та дошки на майбутній каркас і навіть поїхав своїми верблюдами до Кулгарді, сподіваючись купити там щось придатне для будівництва: в старому таборі було багато спустілих халуп та крамничок.

— Це мій будинок, — заявив Дінні. — Моррі зовсім не зобов’язаний працювати на мене дурно. — І він поклав Морісу платню, як справдешньому тесляреві.

Чого тільки не робив Дінні за своє життя. Не одну халупу на приїсках склепали його руки, казав він. За якийсь тиждень стіни з гофрованого заліза з одного кінця вже мали покрівлю. Саллі переселилась у нове житло. Крок за кроком вона стежила за будівництвом — від тієї хвилини, коли Дінні та Морріс викопали ями під стояки й оббили кінці колод оцинкованим залізом, щоб захистити їх від термітів. Лорі вона сказала, що їй треба бути на місці, аби допомагати Дінні та Моррісу.

Лора нізащо не хотіла відпускати Саллі, поки будинок ще не готовий, та Саллі не терпілось знову звити своє гніздо і звільнити подругу від зайвого клопоту, що його завдавали їй гості.

Саллі вирішила розчистити кам’янисту діляночку перед будинком і скопати її під квітник, поки земля ще була пухка після дощів. Вона вже виразно бачила в уяві довгу будівлю з побіленого заліза, веранду, повиту виноградом, барвисті напровесні клумби перед фасадом і фруктові дерева позад будинку.

Олф Брайрлі вже на ділі довів, що масна руда земля, схована під шаром каміння, здатна родити все, принаймні зимою та навесні; а якщо берегти кожну краплю води, що залишається після миття посуду та прання, то деякі рослини переживуть і літо. Найбільша біда — це терміти, ділився досвідом Олф. Вони підточують коріння апельсинових та персикових дерев; щастя хоч, що ці шкідники так-сяк ще милують фігові пальми, виноград та лимонні дерева.

— Ти просто ангел, Лоро, що так довго терпіла нас, — з вдячністю сказала Саллі. — Але час уже сімейству Гаугів переселитися у нове житло.