Буремні дев'яності

РОЗДІЛ XLVI

Саллі породила свого третього сина на початку грудня. Морріс підготував усе, щоб вона поїхала на узбережжя, а Марі Робійяр пообіцяла доглянути Діка та Тома. Однак коли настав час їхати, у Діка почався пронос, особливо небезпечний улітку, і ніяка сила у світі не могла примусити Саллі залишити його.

— Раз я не можу взяти з собою дітей, то ні про що й говорити, — затялася вона.

Літо налетіло на приїск, несучи спопеляючу спеку, гарячі вітри, смерчі рудої пилюки. Обважніла, незграбна Саллі знемагала від метушні по господарству. Ніколи вона не була така неспокійна і дратівлива, як перед народженням Ларрі, признавалася Саллі пізніше.

— Востаннє в житті! — сповнена розпачу, сказала вона Марі.

— Ну, що ти, Саллі, — умовляла її Марі, — по-моєму, ти така щасливиця! У мене ось зовсім не може бути дітей, а я б хотіла їх мати цілу дюжину.

— Добре тобі говорити, — заперечила Саллі. — А спробувала б попородити з року в рік! Я вже сказала Моррісу, що з мене досить, — принаймні досить надовго.

— Якби ти була китаянка, ти, мабуть, знайшла б наложницю своєму чоловікові, — засміялась Марі. — Що ж до мене, то я б не почувала себе від цього дуже щасливою.

— Чому це жінка завжди повинна рахуватися з чоловічою природою? — сердито запитала Саллі. — Одне діло, коли ти сама йдеш назустріч і хочеш мати дитину. Ну, а якщо ні? Якщо в тебе вже й так їх двоє чи троє? Я вважаю, що це нечесніо з боку чоловіків — зловживати своєю перевагою в подружньому житті і так… так пригнічувати жінку.

Марі бачила, що Саллі переживає якусь душевну травму. Марі та Саллі дуже любили одна одну, але обидві були стримані й не часто ділилися своїми інтимними секретами. Марі мимовільно подумала, що, певне, містер де Морфе все-таки якось причетний до нервозного стану її подруги.

Марі знала, що, коли Морріс був на півночі, про місіс Гауг та Фріско пішов якийсь поголос. Він докотився і до Марі, але вона не могла повірити, щоб Саллі зрадила Моррісові. Проте цілком імовірно, що Фріскові залицяння справили на Саллі деяке враження. Сама Марі ніколи не надавала значення компліментам, що їх нашіптував їй Фріско, та його палко захопленим поглядам. Але ж і він упадав коло неї просто так, жартома, в його ж ставленні до Саллі відчувалось щось зовсім інше, не схоже на його звичайні загравання з жінками, і Марі це помічала. Вона розгадала, думалось їй, чому так теплішав Фрісків погляд, коли він починав говорити про місіс Гауг чи просто чув її ім’я.

І Саллі, міркувала далі Марі, хоча й віддана Моррісу і пам’ятає про свій обов’язок, все-таки не зосталась байдужа до містера де Морфе. Вона мов та жінка із старовинної легенди: день і ніч її переслідує голос демона-спокусника, серце її рветься до нього, але вона пече хліб, варить пиво і народжує дітей своєму чоловікові.

Марі хотілось, щоб її люба Саллі не була така простодушна. Бо ж вона така наївна та лагідна, незважаючи на весь свій на диво тверезий розум і на стійкість та мужність. П душевна чистота й недосвідченість роблять її беззахисною перед Фріско, немов голубку, що потрапила в сильце холоднокровного ловця. Марі хотілось вилікувати Саллі від усіх ніжних почуттів до містера де Морфе, і вона старалась, як могла: висміювала його численні романи з приїсковими дамами, його безглузде чванство своєю «шляхетністю».

Чуйність та турботи Марі полегшили Саллі останні тяжкі дні перед пологами. Повернулася, як завжди, Калгурла і взяла на себе всю хатню роботу. Місіс Моллой приймала дитину. Марі готувала для постояльців і бурхливо раділа, дивлячись на немовля, що лежало біля материної груді.

До свого найменшого сина Морріс виявляв значно більше уваги, ніж до перших двох; він сам обрав йому ім’я — Лоуренс — і забажав, щоб зменшено його звали Ларрі, як Моррісового старшого брата. А Саллі тільки сказала: вона так звикла родити дітей, що для неї це вже не подія. Вона просто раділа, що всі прикрості та болі позаду, що скоро вона встане і з новими силами клопотатиметься по господарству.

Дік все ще хворів, і Саллі непокоїлась за нього більше, ніж за новонародженого. Ларрі вона теж годувала сама, й, за висловом місіс Моллой, він був славний хлопчина, хоч Том з’явився на світ опецькуватішим і ще кращим. Том взагалі був улюбленцем місіс Моллой, і вона ніколи не пропускала нагоди нагадати про це Саллі, можливо, тому, що Саллі була надто захоплена Діком, і Терезі здавалось, що Тому вона приділяє не досить уваги.

Морріс усе ще бурчав на постояльців Саллі. Вона зовсім себе заганяла, годуючи та обпираючи таку зграю, казав він, і взагалі вся ця справа не варта заходу. Саллі відповідала, що, звісно, добре було б жити самим, без сторонніх, але що вдієш, треба потерпіти, доки похоронне бюро почне давати сталі прибутки. А зараз Морріс не міг ще самостійно утримувати сім’ю, до того ж Саллі пам’ятала про свою заборгованість Дінні, вважаючи своїм обов’язком регулярно сплачувати йому оренду.

Спочатку Морріс давав Саллі два або три фунти стерлінгів щотижня. Але згодом він нерідко став забувати приносити їй гроші або ж посилався на те, що цього тижня в нього були непередбачені витрати: замовник знов не заплатив за похорон, а в нього самого купа несплачених рахунків!

Проте Саллі дізналась, що Морріс далеко не всі вечори працює у своїй майстерні, як вона гадала, а частенько грає у покер у «Західній зірці» і що він дуже погорів на останньому падінні цін на біржі.

Морріс сказав, що наука пішла йому на користь: тепер він так легко не попадеться на гачок з цими акціями! Але хто міг встояти проти спокуси заробити легкі гроші, коли акції рудників почали швидко підніматися вгору? Хто міг подумати, що чутки про вичерпання окислених руд поширяться з такою швидкістю і викличуть такий переполох на біржі?

Саллі чудово розуміла, як кортить кожному спробувати щастя на біржі чи аукціоні, коли все місто спекулює на акціях. Але їй треба думати про дітей, вона не може, розраховуючи на удачу, легковажити єдиним надійним засобом прогодувати їх — надто великий риск. Ні, ні, не можна покладатись на Морріса, казала собі Саллі, треба держати постояльців, аж доки він твердо не стане на ноги.

Колишня енергія та життєрадісність знову повернулись до неї, і вона швидко прибрала дітей до рук, навела в домі порядок.

— Ти справжня чарівниця, люба! — захоплено вигукувала Марі. — Просто збагнути не можу, як ти примудряєшся переробити стільки роботи.

— Я й сама не можу цього збагнути, — відповідала Саллі.

Іноді діти зчиняли страшенний лемент всі водночас і саме тоді, коли матері ніколи було глянути вгору. Або ж зненацька налітав ураган, зривав з вірьовок щойно випрану білизну й жбурляв її в пилюку, на землю. Часто-густо бувало й таке, що не встигне Саллі поприбирати в кімнатах, як все вже знову притрушене рудим порохом. А втім, Саллі казала, що легко справляється з роботою, коли при ній Калгурла. Калгурла допомагала прати та прасувати, шкребти підлогу та мити посуд. Саллі з острахом чекала перших дощів — вона знала наперед, що Калгурла одразу втече до своїх і вся робота ляже на неї одну.

Відкриття залізниці привело до бурхливого зростання населення Калгурлі, і нестача води стала відчуватися ще гостріше, ніж будь-коли.

Та ось до міста за дорученням уряду прибув інженер О’Коннор, і Саллі вже мріяла про «ріки чистої води, що потечуть через приїски», як обіцяв прем’єр-міністр сер Джон Форрест.

Із скупченням населення в місті різко посилилась небезпека пожеж та епідемій тифу. Лікарня була переповнена тифозними хворими, а пожежі стали звичайним явищем, і калатання дзвона на сполох — постійним кошмаром літніх ночей. Цілі квартали жилих будинків та крамниць вигоряли дотла. Води було надто обмаль, щоб марнувати її на вогонь, і ненароком перекинута гасова лампа часто залишала без житла та майна десятки сімей, завдавала величезних матеріальних збитків торговцям. Жителі вимагали проведення в місті електрики, щоб покінчити з «гасовим дияволом».

Лише на центральних вулицях тьмяно блимали поодинокі ліхтарі, й освітлення міста та приміських доріг ставало невідкладним завданням. На Боулдерському шосе грабували й душили людей, і всі казали, що це справа рук тієї потолочі, що після відкриття залізниці насунула до міста. Але заходи по упорядженню міста все відкладалися та відкладалися, і причиною цьому були тривожні чутки про рудники Золотої Милі. Одне за одним надходили повідомлення, що золото в цих рудниках примхливе, що воно то з’являється, то таємниче зникає, поступаючись місцем бідним, малоцінним рудам. Акції падали, проте оптимісти не здавались. Ті, хто добре знав приїск, відмовлялися вірити, що всі рожеві надії на процвітання Калгурлі можуть лопнути, мов мильна бульбашка.

Містер де Морфе вважав таке припущення просто сміховинним. Він запевняв, що золота на приїску ще й зараз непочатий край. Телуристі рудники — це запорука справжнього майбутнього розквіту золотодобування.

Сидячи на веранді тихими задушними вечорами, Саллі та Марі подовгу розмовляли, обговорюючи все, що сталося за день. Дінні подався на розвідку кудись за Кеноуну, і їм обом дуже його не вистачало. Ось у кого завжди була про запас якась цікава історія.

Коли Дінні був дома, хтось із старателів неодмінно приходив до нього, і тоді жінки дізнавалися значно більше про те, що творилось у місті та поза містом. Саллині постояльці, рудокопи, були тихі, скромні хлопці; вони вдосвіта йшли на роботу, поверталися пізно, і їх майже ніколи не було видно. Та якщо на веранді з’являвся Дінні, вони теж примощувались поруч, щоб взяти участь у розмові. Іншим часом вони майже не виходили зі своїх кімнат, очевидно розуміючи, що цим найкраще можуть догодити Моррісу.

Кілька днів тому вони з обуренням розповідали про те, як на Великому Боулдері загинуло два їхніх товариші. В забої, де вони працювали, на глибині ста футів, не було зроблено належного кріплення. Тонни землі обвалились на них і поховали їх живцем:

— Люди коштують дешево, — похмуро кинув Піт Мак-Кей, — дешевше, ніж кріпильний ліс.

А невдовзі після цього ще п’ять рудокопів були вбиті вибухом на Північному. Марі щоразу тремтіла від страху, коли пронизливий гудок сповіщав про катастрофу на рудниках. Жан досі працював під землею, хоч кашель мучив його з кожним днем усе дужче, і Марі взяла з нього слово, що він не полізе більше в забій, як тільки йому пощастить з нового року влаштуватися десь на поверхні.

Кожній дружині рудокопа було знайоме це болісне відчуття страху, що стискав серце, як тільки гудок сповіщав про чергове нещастя. Тоді вони всі бігли до воріт рудника і з тривогою виглядали карету швидкої допомоги. Холонучи від жаху, кожна з них чекала, що ось зараз, зараз карета зупиниться біля її порога або чоловікові товариші принесуть їй страшну звістку.

Нещасні випадки на рудниках ввійшли як щось неминуче у повсякденне життя приїсків. Вони кидали похмуру тінь на всі розмови, хоч жінки й уникали згадувати про них, коли сходились на посиденьки — єдину розраду в одноманітному плинові днів.

На початку року багато балачок викликало вбивство Мей Уейн. Як винуватця арештували Джіма Коннеллі. Саллі знала його, — колись він ходив до неї обідати в їдальню під повіткою, — і їй здавалось неймовірним, щоб Джім міг зумисне вбити жінку.

Джім Коннеллі — лагідний хлопець, добра душа, казали про нього старателі, хоч нікуди правди діти, любив похвастати — мовляв, дивіться, який він вправний стрілець. Не раз доводилось йому бахкати з револьвера, щоб показати, як він вціляє муху на льоту. Мей Уейн була хазяйкою павільйончика з різними прохолодними напоями на Дев’яностій Милі. Джім та Роб Рейд були вже під чаркою, коли забрели до неї якось у суботу перед обідом. Там вони зчепилися з афганцями, що не хотіли одвести вбік своїх верблюдів, і Джім вистрелив кілька разів у повітря, щоб примусити їх звільнити дорогу. Та трапилося, що саме в цю мить Мей вийшла на поріг, одна куля і влучила в неї. Всі раділи, коли Джіма виправдали, але сам він не захотів залишатись на приїску. Хоч він і ненавмисне застрелив Мей, видно, його все-таки мучили докори сумління.

От коли в мечеті в Калгурлі вбили Тага Магомета, багатого купця-афганця, так то було справжнє вбивство — холоднокровне й умисне. Тага заколов інший афганець рано-вранці, коли той схилив коліна для молитви. За що він його порішив, так і не змогли дізнатись. Гоулан Магомет навіть не думав приховувати свого злочину й зустрів смерть з гордо піднесеною головою, як людина, що відстояла свою честь.

Через кілька місяців помер Хаджі Мула Мірбон, майже столітній дідуган, що був у афганців ніби релігійним вождем, і вони зійшлися на його похорон з усіх кінців країни.

Майже водночас ховали й одну японку-проститутку. Саллі з цікавістю дивилась на похоронну процесію, що посувалась курною дорогою до цвинтаря: труна була яскраво прибрана й заквітчана, за нею йшли японки в строкатих кімоно, нагадуючи зграйку барвистих метеликів. Морріс казав, що покійницю вирядили наче на бал: нарум’янили, наділи на неї найкраще вбрання і всі її прикраси. Подруги проводжали небіжчицю тонкоголосими співами, під дзвін срібних бубонців та цигикання скрипок.

Ось воно, останнє напуття, думала Саллі, остання риска під їхнім життям — убогим, жалюгідним животінням у домах розпусти на задвірках міста. Дівчину-японку вбили під час бійки, коли француз — хазяїн кількох японок-проституток, яких він держав у халупі з гофрованого заліза на одному з далеких приїсків, — підвищив плату за відвідання його закладу. Подруги перевезли її тіло до Калгурлі й поховали за національним звичаєм.

Але всі ці події, хоч вони й проливали світло на прихований від очей, зловісний бік життя суспільства, проходили, не залишаючи після себе глибокого сліду. Майбутнє рудників, доля міста — ось що заповнювало всі думки, породжувало дедалі глибшу зневіру. Багато з тих, що звикли на літо виїжджати до моря, в цьому році залишились сидіти на місці: одні боялись відірватися від своїх справ, інші просто були в матеріальній скруті.

Лора сказала, що Олф обіцяв поїхати з нею на південь, але зараз його турбують справи на руднику, і йому не можна відлучатися з Калгурлі. Їхати без Олфа Лора не захотіла: вона обмежилась тим, що вирядила на два-три місяці до моря Еме.

Дивлячись на Боулдерський кряж, Саллі часто замислювалась над тим, яку владу мають рудники над людським життгям, — всі оці незграбні копри та шахтні надбудови, що бов ваніють у гарячому мареві, відкриті розробки, сараї для машин, рудодробарки, присадкуваті конторські приміщення, криті гофрованим залізом, що приліпилися до голої рудої землі… Крез, Мідас, Залізний Герцог, Гайнаулт, Калгурлі, Австралія, Великий Боулдер, Об’єднаний, Стійкий, Айвенго, Золота Підкова, Лейк-В’ю, Зірка. В них було щось чаклунське, в цих назвах. Це вони покликали до життя Калгурлі! Ніби велетеньські допотопні чудиська, розповзлись рудники схилами кряжа; вони зариваються глибоко під землю, вивергають руду, трощать її сталевими зубами каменедробарок, добуваючи золото. Золото! Воно дає багатство та розкоші власникам рудників, але не дасть нічого тим, хто, обливаючись потом, длубає його кайлом у темних тісних забоях глибоко під землею.

Просто дивно, думала Саллі: на догоду цим рудникам виросли й розкинулись на рівнині біля підніжжя хребта місто Калгурлі та нове селище Боулдер. Тонни золота викидають рудники, на мільйони фунтів стерлінгів. Можна було б подумати: в яких розкішних будинках, в яких чудесних містах повинні жити ті, хто власними руками добуває все це багатство, що дає людям необмежену владу! Але тільки ліс копрів та одноманітно-убогі, похилені халупи позначали ті місця, де в надрах ховалися незліченні скарби. Здавалося, ніби якийсь зацькований злиднями невдаха зліпив усі ці халупи нашвидкуруч, сподіваючись на щастя, що, може, перший-ліпший ураган не змете їх з лиця землі.

Все життя Калгурлі крутилося навколо рудників. Існування тисяч чоловіків та жінок залежало від тієї небезпечної, виснажливої роботи, що провадилась під землею. Але й розсипне золото все ще залишалося важливим фактором місцевого добробуту. Право старателів на розробку розсипищ давно вже стало поперек горла власникам рудників, і в міру того як поширювались чутки про вичерпання багатих руд у деяких великих рудниках, старателям дедалі частіше доводилось виступати на захист своїх прав.

Коли приїсковий інспектор Хейр виніс рішення, що управляючий рудником Айвенго мав право заборонити старателям кілкувати в межах відведеної під рудник території ділянки під розсипне золото, старателі скликали мітинг протесту. Страх перед загрозою кризи примушував рудокопів та старателів особливо насторожено ставитись до будь-яких зазіхань на їх старательські права.

Але з наближенням різдва лихі передчуття були на деякий час забуті. Всі нетерпляче ждали кількох веселих святкових днів. За традицією, що встановилася від першого святкування різдва в старому таборі— Кулгарді, всі жителі приїску з року в рік гуляли в ці дні на всю губу: кожен запрошував один одного випити з ним чарку в трактирі, влаштовувались великі спортивні змагання, і свято кінчалося вселюдною гулянкою, на якій танцювали цілісіньку ніч, а над ранок виходили танцювати на вулицю.

Саллі так забігалась, готуючи пудинги, пироги та інші святкові страви на всіх чоловіків, яких вона обслуговувала, що, здавалось, їй ніколи було навіть подумати про щось інше. І все ж таки нема-нема, та й майне неспокійна думка: а що, як справді на Калгурлі звалиться криза? І до чого ж це призведе, якщо в старателів віднімуть права на розсипне золото?