Буремні дев'яності

РОЗДІЛ LXV

Знаменною подією на приїсках ще віддавна були щорічні верхогони. Старожили Хеннана — старателі, крамарі, трактирники — вважали відвідання верхогонів за справу честі. Вони й досі не забули того дня, коли на рівнині біля озера було окреслено скакове коло і всі вперше збиралися там повеселитися в гурті.

Але поступово, як лялечка розвивається в розкішного метелика, так старе золотопромислове селище перетворилось у місто Калгурлі, — широкі вулиці, розчищені від пеньків; залізнична станція і поштова контора з пісковика; крамниці з великими скляними вітринами; цегляні будівлі готелів. Скакове коло тепер обгородили парканом, спорудили велику трибуну. Давно минули ті дні, коли поштова контора тіснилася в халупі з гофрованого заліза та мішковини, а приїсковий інспектор чинив свій суд у дірявому наметі. Не стало й колишнього духу товариськості, що об’єднував усіх в ті далекі роки, коли бракувало їжі й води і неписаний закон старателів суворо карав тих, хто діяв на шкоду спільному благу.

Хоч старожили і звинувачували гірничу промисловість та залізниці в тому, що Калгурлі зажив останнім часом поганої слави, однак вони пишалися лісом копрів, що розрослися по всьому Боулдерському кряжу, й прилеглими до нього містами Боулдером та Калгурлі, вулиці яких, коли вірити Модесту Маріанському, який одного разу знайшов золоті блискітки в щебені, були вимощені золотом. Невдовзі після того, як на приїсках почався спад, Маріанський гайнув до Німеччини, щоб порадитися з своїми патронами, власниками приїскових рудників та наділів. Сам він, як ніхто, вірив в успішне розв’язання колчеданної проблеми, у перспективність так званих бідних руд.

Маріанський здійняв бучу навколо телуристого золота. Це він привернув увагу до багатих телуристих руд Калгурлі, яким, на його думку, не було ціни. Розповідали, що він мало не танцював з радощів, коли оглядав пласти рудника Калгурлі, які залягали на глибині ста футів. «Та це ж справжнісінький ювелірний склад! — вигукнув він. — Такого не знайдеш навіть у рудниках Колорадо!»

А на рудниках Калгурлі та Австралія телуристі руди викидали у відвали, їх вважали за пірити. Якийсь старатель, отаборившись біля відвалів, грів собі чай над вогнищем, складеним з шматків цієї руди, і раптом помітив, що на поверхні руди під дією вогню виступило золото. Він і його напарники не забарилися скористатися з цього відкриття.

Телуристим рудам пророкували велике майбутнє: завдяки їм настане нова ера процвітання Калгурлі! Треба було тільки винайти спосіб переробки цих руд. Від цього залежала доля золотодобувної промисловості. Маріанський і більшість іноземних металургів твердили, що ці проблеми можуть бути і будуть розв’язані найближчим часом. Майже в усіх великих рудниках приїску, казали вони, під оксидованими рудами верхніх шарів на глибині двісті-триста футів залягають сірчано-телуристі руди.

Дінні сам розмовляв про це з Маріанським.

— Ніяких тугоплавких мінералів немає в цих рудах, — пояснював Маріанський. — Порода складається з золота, срібла, телуру, заліза та сірки. Під час випалу телур вигоряє разом із сіркою, після чого золото вилучають шляхом амальгамації або ціанування. Основну масу золота можна одержати навіть без ціанування. Найбільші труднощі пов’язані з добуванням золота із шламів. Застосувавши фільтр-преси, можна відокремити золото від крупніших часток подрібненої руди і цим самим зробити справжню революцію в золотодобувній промисловості. Отже, залишається тільки розв’язати проблему, як вилучити решту золота із шламів.

Незважаючи на застій у справах і матеріальні труднощі, в серцях тих, хто відкривав колись ці приїски і своїми руками будував ці міста, не згасала надія на краще майбутнє. Вони вірили у відродження приїсків, були впевнені, що надра землі віддадуть незліченні скарби, коли вкладники переборють свою недовіру, а фінансові та промислові верховоди примиряться з тим, що їм не судилося загарбати собі все розсипне золото країни.

Отож застій застоєм, а населення приїску готувалося до верхогонів. З усіх навколишніх таборів старателі і рудокопи сходились на розигри кубка Калгурлі. Дивлячись на веселий, святковий натовп, важко було повірити, що приїскам загрожує криза, що заробітки падають і рудники закриваються один за одним.

Чоловіки, жінки й діти вщерть заповнили іподром, прихопивши з собою кошики з іжею та пляшки з холодним чаєм. Курною дорогою без упину мчали кабріолети, двоколки, легенькі дрожки. Поява чоловіків у білих костюмах та жінок, схожих на модні картинки, свідчила про те, що вище товариство приїсків також зволило бути присутнім на верхогонах. Знатні гості посідали на трибунах, а віддалік, за огорожею, розташувалися цілими сім’ями ті, хто не мав чим заплатити за вхід. Тут заповзятливі шулери вже збирали навколо себе охочих спробувати щастя в три карти, і натовп реготався, спостерігаючи їх спритні фокуси та слухаючи жаргонні слівця.

Морріс наполіг на тому, щоб піти на трибуну. Він любив пограти на верхогонах і завжди крутився то біля коней, то біля букмекерів, але цього разу Саллі погодилась його супроводити, і він радів, мов дитина. Вони вийшли з дому веселі і збуджені, Морріс — тому, що смакував наперед азарт захоплюючої гри, а Саллі — тому, що на ній було нове плаття.

Це плаття — зелене батистове, з тугим ліфом і пишною спідницею, оздобленою блідо-рожевим рюшем, — пошила для неї Марі, і воно дуже пасувало Саллі. Щоправда, новий корсет, який Марі змусила її одягнути, був трохи тіснуватий, але яке це мало значення! Капелюшок їй теж підновила Марі: заплела стару соломку віночком троянд, і вийшло дуже красиво.

Всі дружини рудокопів постаралися прийти на верхогони в обновах, а Саллі так давно нічого собі не шила, що їй було аж ніяково від того, що вона вирядилася, мов пава. А втім, коли Марі скрикнула: «Ой Саллі, яка ти гарненька!» — це її трохи підбадьорило. Сама Марі була в старому, перешитому платті, бо її Жан втратив роботу, коли закрився Об’єднаний, і їм тепер жилося скрутно. Однак Марі, як завжди, була свіженька й елегантна в своєму зеленому фуляровому платті та чорному капелюшку з довгою зеленою стрічкою, що звисала вздовж спини на фасон «Чарлі, за мною!».

Діти залишилися вдома з Калгурлою; Лора ще кілька днів тому забігла спитати, чи не догляне Калгурла і її Еме.

— Мені зовсім не хочеться йти на ці верхогони, — скаржилась Лора, — але Олф каже, що нам необхідно бувати в товаристві. А то люди подумають, що ми як сіли в калюжу, так і не вилазимо з неї. Олф повинен зустрічатися з іншими управляючими: нехай вони знають, як добре він налагодив справу на Золотому Пері.

На душі в Лори було невесело. Її досі гриз неспокій за чоловіка.

— Він дуже стомлюється, — бідкалася вона Саллі. — Працює за трьох. І щось гнітить його. А що — не знаю, він мені не каже. Чи, може, якісь неприємності на руднику? Господи, аби він тільки знову не залишився без роботи!

Саллі й Марі сиділи на трибуні, а їхні чоловіки подалися до купки високих густолистих каучукових дерев, під якими розташувалися букмекери. Добре відомі всім «жучки» з Пертського іподрому, як завжди, приїхали на верхогони. Вони зчинили такий галас, вигукуючи ставки, що майже заглушили оркестр, який грав популярні мелодії. Цікаво було розглядати натовп, що снував по випаленій сонцем траві: старателі в брудних молескінових штанях та запорошених черевиках, з побурілими від куряви обличчями під старими капелюхами з обвислими крисами; вичепурені, як на весілля, місцеві франти в нових магазинних костюмах та дешевеньких капелюхах з морської трави; промисловці й директори банків у білих парусинових костюмах або фланелевих штанях з червоними поясами.

Час від часу в цьому людському потоці велично пропливала панама, або солом’яний бриль, або навіть пробковий шолом типу «Стенлі в африканських нетрях»; а то прошмигне тубілець у жалюгідних недоносках колись розкішного європейського туалету. Дружини та дочки управляючих рудниками, крамарів, трактирників і рудокопів рябіли серед натовпу своїми строкатими капелюшками та пишними спідницями, а перша-ліпша гарненька офіціантка з ресторану неодмінно викликала захоплені вигуки своїм ультрашикарним вбранням.

Цього разу всіх приголомшила мадам Малон. Вона приїхала на іподром у паризькому туалеті з сірого шифону, гаптованого срібними блискітками, що облягав її тіло, мов рукавичка. Блискітки миготіли й переливалися від найменшого поруху, але ще дужче сяяли діамантові сережки, браслети та брошка… Однак Лілі, ні на кого не звертаючи уваги, майже весь час щебетала з Бертою, Белл та Ніною.

Саллі й Марі побоювалися, що мадам Малон помітить їх і надто бурхливо привітається в присутності їхніх чоловіків, після чого доведеться мати вельми делікатну розмову, якої вони досі щасливо уникали. Але Лілі тільки один раз поглянула в їх бік, посміхнулася й кінчиками пальців, затягнутих у довгу блакитно-сіру лайкову рукавичку, послала їм поцілунок. Лора, що сиділа з місіс Фіннерті і з кимось із дружин управляючих, підійшла до Саллі та Марі й обурено вигукнула:

— Всі, геть-чисто всі шоковані поведінкою цієї жінки! Хто ж не знає, що ще зовсім недавно вона була дівчиною в закладі мадам Марсель; а тепер декотрі з жінок управляючих змушені сидіти з нею за одним столом на обідах в Малона. Адже він мільйонер і скуповує всі рудники, а вона, кажуть, крутить ним, як тільки хоче.

— Нелегка робота, коли зважити на його товщину, — докинула Саллі.

— Атож, — погодилася Лора. — І треба ж було цьому Малону купити Мідас! Містер де Морфе каже, що Лілі примусила б чоловіка взяти Олфа назад, якби я розповіла їй, який то був удар для Олфа, коли його звільнили з рудника. Та хіба я могла це зробити? Не просити ж про послугу в цієї особи!

— А чому й не попросити? — вихопилось у Марі. — На твоєму місці я так би й зробила… заради Олфа.

— Ну, а я не можу — і край! — роздратовано огризнулася Лора і пішла на своє місце поруч з місіс Фіннерті.

Коли Жан забрав Марі і повів її знайомити з якимсь французом-металургом, який нещодавно приїхав до Калгурлі, Саллі встала і неквапливо пішла до дерева, біля якого вони з Моррісом домовились зустрітися, щоб разом поснідати.

Вона стояла під деревом, чекаючи Морріса, коли повз, неї пройшов Фріско з високою вродливою дівчиною. Серце в Саллі стріпнулось, хоч Фріско став для неї тепер майже чужою людиною. Містер де Морфе, в білому костюмі і дорогій панамі, здавався таким же веселим і безтурботно-самовдоволеним, як у ті дні, коли щойно повернувся з-за кордону. Саллі чула, що він ледве не сів у в’язницю за свої зв’язки з якоюсь шахрайською англійською компанією, та це, здавалось, анітрохи не вплинуло на нього. Дивлячись на Фріско, важко було також повірити, що він зовсім недавно прогорів на фондовій біржі. Він поводився так само впевнено і невимушене, як завжди. Супутниця Фріско озирнулася і швидко підійшла до Саллі.

— Здрастуйте, місіс Гауг, — сказала вона.

— Господи, Вайолет! — здивувалася Саллі. — Як ви тут опинились? Я гадала, що ви в Мельбурні, вчитеся співати.

— Вона співала там в опері, — відповів Фріско солодко-улесливим голосом.

— В хорі, — пояснила Вайолет.

— Та це ж чудово! — вигукнула Саллі з щирою посмішкою і здивувалась, чому дівчина не виявляє ніякої радості.

— Початок справді був непоганий, — сумовито промовила Вайолет. — Може, пішло б і далі. Але мама написала, що тато втратив усі гроші, спекулюючи на акціях, і знову пішов на розвідку, а вона хворіє і не може впоратись без мене. Довелось повернутись додому. Тепер я працюю в барі, в готелі «Біржа».

— Та що ви кажете, Вайолет!

Потім Саллі признавалась, що ледь не розплакалась тоді від образи за дівчину.

— Може, колись ще трапиться нагода почати все заново, — сказала Вайолет, і очі її потемніли від туги. — Але боюся, що буде надто пізно…

Фріско нетерпляче перебив її:

— Дурниці, Ві! Ви ще зможете об’їздити весь світ. Ходімте, а то прогавимо наступний заїзд. Пробачте, місіс Гауг, але ми поставили на Телура. Треба підхльоснути його на прямій.

— Я краще залишуся тут, поговорю з місіс Гауг, якщо ви не заперечуєте, містер де Морфе, — сказала Вайолет холодно. — Зайдіть по мене після верхогонів.

Фріско шпигнув Саллі зухвалим, насмішкуватим поглядом.

— Я, як завжди, безсилий проти вас, мем. Але не позбавляйте мене назовсім товариства моєї чарівної супутниці.

Він повернувся і пішов до скакового поля.

— Містер де Морфе був такий люб’язний, що запросив мене на верхогони, — пояснила Вайолет. — Мені дозволили піти з роботи лише на чотири години, і містер де Морфе обіцяв одвезти мене назад.

— Фріско завжди люб’язний з гарненькими дівчатками, — недбало кинула Саллі. А втім, вона відчувала, що Вайолет і не потрібні застереження. Ця дівчина аж надто звикла до лестощів та упадань чоловіків, щоб надавати їм значення. Видно, вона й зараз дуже невисокої думки про чоловіків і така ж байдужа до їхніх залицянь, як тоді, коли ще працювала офіціанткою в трактирі Джіотті.

— Я вчилася в Мельбурнській консерваторії, — стримуючи хвилювання, розповідала Вайолет. — Це було чудово, місіс Гауг! Вчителька співів була задоволена, мною, бо я дуже старалась і багато працювала. Вона обіцяла дати мені рекомендацію, коли я поїду за кордон. Потім мене взяли хористкою в оперу. Там співали знамениті іноземні артисти. Все було як у казці. Я вже готувалася дублювати Марту у «Фаусті». І тут прийшла телеграма від мами: «Тяжко хвора. Повертайся негайно». Я знала, що вона чекає дитину і що тато, все згайнувавши, подався на розвідку. Ну що мені було робити? Я боялась, що мама помре і діти залишаться без догляду. Про те, щоб дати мені відпустку, в театрі навіть слухати не хотіли. Довелось порушити контракт.

«Тепер вам, люба, немає сюди вороття», — сказав мені режисер. Але я ніколи, не простила б собі, якби померла мама. Вона мучилась усе своє життя, місіс Гауг, та й не жарти це — родити в її віці.

Та коли я повернулась додому, мама вже зовсім одужала. Дитина померла, і мені, власне, нічого було приїжджати, — просто мама почувала себе самотньою і нещасною, і в неї не було грошей. Вона сказала, що моє місце тут, біля неї, що я повинна допомагати їй, а я дбаю тільки за себе, за свої співи і звалила на її плечі всі сімейні турботи. Спочатку я сердилась на маму, а тепер мені вже все одно. Вона, либонь, має рацію: не так живи, як хочеться, а так живи, як доля велить.

— Вайолет, люба, не говоріть цього! — утішала дівчину Саллі. — Ви не повинні втрачати надії. Ви молода ще…

— Але досить стара, щоб починати кар’єру оперної співачки, — з болем промовила Вайолет. — Та й двері Мельбурнської опери для мене закриті назавжди, бо я самовільно пішла звідти. І якби навіть мене й узяли назад, я вже не зможу поїхати: мамі одній справді не впоратися з півдюжиною дітлахів, хоч би вона перервалась. Ні, певне, мені доведеться сидіти тут і розносити пиво, тоді всі будуть щасливі. Така моя доля.

Фріско повернувся, щоб забрати Вайолет. Його кінь прийшов першим, і він страшенно радів.

— Ходімте з нами, місіс Гауг, відсвяткуємо перемогу! — весело вигукнув він. — В барі є шампанське, хоч, звичайно, як завжди, тепле.

Саллі відмовилась: вона обіцяла Моррісу почекати його тут; але вона розуміє, що не повинна більше позбавляти містера де Морфе товариства його «чарівної супутниці».

Юна особа, що виступала під руку з Фріско, держалася дуже впевнено. Висока, струнка, в елегантному темно-блакитному платті — під колір її очей.

«Сцена навчила її цьому самовладанню і невимушеним манерам», — подумала Саллі. На Вайолет, мабуть, не справляло ніякого враження те, що її супроводить містер де Морфе, в той час як Фріско явно не міг приховати радості, що з ним така блискуча дама.

«Її серце, її душа глухі до всього», — думала Саллі. Кожною клітинкою свого єства Вайолет поринула в мрію стати співачкою. Це і рятувало її завжди: багно, серед якого вона жила, не приставало до неї. А тепер її присилували знову повернутись до цього життя, розбивши всі надії. Чи зможе вона, поховавши свою мрію, залишитись сама собою?

Як могла мати Вайолет змусити дочку повернутися за стойку приїскового шинку, коли перед нею відкривалось таке блискуче майбутнє? Ні, Вайолет вже не вирветься звідси. Саллі здавалось, що над дівчиною тяжить прокляття. Життя приїску засмокче її, і вона житиме так, як живе весь оцей жадібний до видовищ натовп, що зібрався на верхогони. Бідолашна Вайолет! Адже її душа завжди тужитиме за чимось більшим і вищим.

Чи пощастить їй знайти в житті що-небудь, що могло б замінити їй радість творчого вираження свого «я»? Зрештою, вона — дитя приїсків. Вона почуває себе мов риба у воді серед цієї куряви та спеки, в товаристві грубих і часто п’яних чоловіків, — байдуже, чи то рудокопів, чи управляючих рудниками. Зараз вона — зірка приїску; але блиск її тут швидко може потьмяніти, Вайолет висохне і змарніє, злидні й турботи висмокчуть з неї всі сили, або погладшає, обрезкне, стане брудна, неохайна, — одне слово, буде такою, як більшість жінок на приїску, чиє існування залежить від заробітку чоловіка, а той, в свою чергу, залежить від золотих розсипищ, рудників, коливань курсу акцій…

Ясний, прозорий, блакитний ранок перейшов у сліпучо-яскравий полудень, потім, коли стало хилитись до вечора, почало парити. Курною біговою доріжкою без упину проносились коні; перед очима сп’янілих від азарту глядачів миготіли, немов у калейдоскопі, червоні, блакитні, рожеві, пурпурові, зелені і жовті куртки жокеїв. Ось так промайне і цей день — єдиний святковий день у сумовитому плині одноманітних приїскових буднів.

Перед останнім заїздом на іподром налетів пиловий вихор. Жінки, побоюючись зливи, просили чоловіків одвезти їх скоріше додому. І ось потік екіпажів ринув назад до міста; але дощ наздогнав їх у дорозі, наздогнав він і багатотисячний натовп, що брів обіч дороги, — старателів і рудокопів, їх дружин та дітей. А втім, ніхто не нарікав на зливу, опріч жінок — в тому числі й Саллі, — чиї обнови були попсовані. Чоловіки, яким поталанило виграти на верхогонах бодай кілька шилінгів, були задоволені: щасливий день, казали вони, і дарма, що при цьому вилетіло з кишені кілька фунтів стерлінгів… Зате вони розважили душу, весь час були там, на скаковій доріжці, й, забувши про все на світі, всім своїм єством линули разом з кіньми, на яких ставили. Лихо з ними, якщо букмекери пішли з верхогонів, потираючи руки! Приїсковий натовп на верхогонах завжди давав їм солідну поживу. Але навіть букмекери не могли нічого вдіяти з приїсковим суддею, коли на карту було поставлено честь приїску.

Всі знали, що в заїзді на головний приз приїску бере участь кінь старого Белчера, точніше, його сина, і всі знали старого Белчера.

— Хлопці дружно ставили на Самородка, — розповідав Дінні. — Він прийшов третім, і букмекери аж завили, коли суддя оголосив його переможцем. Але старий Белчер стояв на своєму. «Хто судить ці верхогони? Я чи ви? — наїжився він. — Так от я й кажу, що Самородок виграв приз».

Один хлопчина з Боулдера — його забрали з школи й натренували до верхогонів — теж пошив у дурні букмекерів.

— Молодий Біллі — спритне хлоп’я і добрий їздець. Він мав скакати на «темному конику» з приїскової стайні, — сміючись, розповідав Дінні. — Але букмекери обробили тренера, і той наказав Біллі, щоб він не приходив першим. А це для хлопця — удар. Ще б пак: адже він вперше брав участь у верхогонах ї нахвалявся своїм шкільним товаришам, що неодмінно виграє. На коня спершу ставили один проти десяти, і букмекери ніяк не могли второпати, чому перед самим заїздом на них налетіли хлопчаки з дво- і п’ятишилінговими ставками. І, звичайно, кінь молодого Біллі прийшов першим!