Буремні дев'яності

РОЗДІЛ XXXIV

Наступного вечора вони зробили привал, не доїхавши до Хеннана якоїсь милі. Кон наздогнав їх іще вдень, сказав, що йому треба нагодувати та напоїти коней, і подався вперед. Морріс доволі намучився за день, підганяючи свою кобилу, й вирішив дати їй відпочинок до ранку. Щоправда, Квіні хоча й повільно, але сумлінно пленталась усю дорогу, та для походу в Дарлот вона вже не годилась. Морріс мав намір продати її і зараз турбувався тільки про те, щоб вона не здохла на підступах до міста.

Коли вони опівдні добралися в Хеннан, Морріс найняв кімнату в готелі Мак-Суїні. Того ж дня Морріс та Кон поїхали на Конових конях до Кулгарді, щоб купити верблюдів. Повернулись вони через два дні з шістьма верблюдами та спеціальним возом і дуже раділи, що їм пощастило все це купити в старателя, який щойно переніс тиф і якому потрібні були гроші, щоб поїхати на південь відпочити.

Верблюди були не вельми розкішні — коростяві, з болячками на спинах, і серед них буй один норовистий, від нього тільки й чекай якоїсь халепи. Але Кон запевняв, що приборкає неслуха, на якому стояло чорне афганське тавро, і взагалі це просто щастя, що вони змогли купити верблюдів, коли похід на Лейк-Дарлот у самому розпалі.

Увечері Кон напився, але під обід наступного дня вже досить протверезився, щоб заходитися біля верблюдів; він помив їм спини і змастив сіркою, змішаною з жиром. Морріс закупив харчів на три місяці, й вони готові були рушати в дорогу.

Саллі знала, що Морріс витратив усі гроші на верблюдів та запаси харчів. Питання про її участь у поході вже не піддавалося сумніву. Само собою вирішилось, що вона правитиме верблюдячим запрягом, їй ніколи не доводилось мати справу з верблюдами, але вона чудово править кіньми, сказав Морріс, і, безперечно, дасть собі раду з парою старих верблюдів.

Авжеж, якось справиться, погодилась Саллі, радіючи, що наполягла на своєму і теж їде на північ. Після кількох днів дозвільного життя та відпочинку в Мак-Суїні вона була сповнена бадьорості й енергії і готова до будь-яких випробувань.

Приємно було скупатись, помити голову й переодягтися в усе чисте! Але Саллі навіть не могла собі уявити, як би вона просиділа кілька місяців без діла в цьому брудному, гамірному трактирі. А втім, вона шкодувала, що Кон продав своїх коней. То були міцні, витривалі тутешні конячки, їй було б набагато приємніше правити ними або навіть запряженою в біду старенькою Квіні, ніж оцими верблюдами. Та Квіні вже працювала на коловороті в руднику, де пайовиком був Фріско.

Фріско одним з перших привітав їх після повернення з Конової Лощовини. І привітав так радісно та бурхливо, ніби Морріс був йому рідним братом, що давно пропав безвісти й раптом знайшовся, а Саллі — світом очей його, отих темних очей, які завжди будили в ній тривогу. Проте коли Фріско дізнався, що Саллі теж збирається їхати в Лейк-Дарлот, вія просто вухам своїм не повірив.

Лишившись з Моррісом сам на сам, Фріско з запалом почав його відмовляти:

— Ти просто з глузду з’їхав, Моррі, — сказав він. — Для чого тягнеш з собою дружину? Край там лихий, темношкірі настроєні вороже, і взагалі не для жінки така далечінь.

На це Морріс недвозначно натякнув йому, щоб він не втручався не в свої справи.

— Залиш її тут, у Хеннані. Нехай поживе в Мак-Суїні. Якщо скрутно з грошима, я тобі позичу, — не відступався Фріско.

— Дякую, не треба, — Фріскова пропозиція ще дужче зміцнила Морріса в думці, що Саллі повинна їхати з ним. — Місіс Гауг сама цього хоче, — сказав він.

— Але ж вона не знає, що чекає на неї, — знову почав Фріско. — А ти знаєш! І ти не маєш права брати її з собою. Це просто злочин, коли хочеш знати мою думку.

— Ні, не хочу, — сухо відповів Морріс. — До речі, — вже дружелюбніше додав він, — у Хеннані зараз теж як у пеклі; лютує тиф і з’їхалась така погань з усіх кінців світу, що їй таки, мабуть, безпечніше буде зі мною. Джіммі Росс каже, що в дорозі легко роздобути і їжу, й воду. Погода, принаймні місяців зо два, стоятиме гарна. А Кон запевняє, що тубільці не вчиняють наскоків на табори, де є жінка.

— Заради цього ти й тягнеш з собою місіс Гауг? — осміхнувся Фріско.

Морріс густо почервонів.

— Іди ти під три чорти, — пробурмотів він. — Саллі їде тому, що так їй хочеться. Вона не хоче залишатися сама, і Кон її підтримує. Каже, що в поході вона варта будь-якого чоло віка.

Він одвернувся й пішов геть, а Фріско мовчки дивився йому вслід. Невдовзі він мав розмову з Коном.

— Ти просто йолоп, що дозволяєш Моррісу тягти з собою дружину в Дарлот, — навпростець заявив він.

Кон зареготався.

— Я? А я тут до чого? — грайливо запитав він. — Ти думаєш, мені ото треба, щоб за мною волочилась жіноча спідниця? Чи це треба Моррі? Місіс сама собі забрала в голову: поїду з вами — та й квит. А ти, Фріско, візьми й умов її залишитися в Хеннані, от нам і буде нагода перепустити по чарчині.

Старий лукаво підморгнув і вилаявся, але Фріско пустив його патякання повз вуха. Одне діло — мати славу джигуна, і зовсім інше, коли хтось витлумачить його щиру тривогу за місіс Гауг як спробу зав’язати любовну інтрижку.

Правда, Саллі віддала йому належне й не запідозрила його ні в чому, коли він сказав їй, що, за його відомостями, дорога на Дарлот дуже важка, а надій на золото мало.

— Я боюсь, вам буде дуже тяжко, мем, і ви просто не витримаєте, — сказав він. — Багатьом чоловікам це не під силу. Хоча Кон — досвідчений старатель і може виручити вас, якщо скоїться лихо. Та коли чоловіки чують золото, коли їх охоплює золота гарячка, на їхню розсудливість годі покладатись.

— Все це я знаю, — на Саллинім обличчі ледь майнула задирлива посмішка. — Можливо, через те я й хочу їхати з ними.

Перші дні походу минули без пригод. Вони лосувалися курною дорогою крізь чагарі, опівдні зупинялись перекусити й напитися чаю, а ввечері розвантажували верблюдів і ставали табором на ночівлю.

Кон їхав ча першому верблюді, Морріс — на останньому, а Саллі тряслась поміж ними на возі, запряженому парою верблюдиць та навантаженому баком з водою, старательським інструментом і табірним спорядженням. Стояла задушлива спека, відстані між водоймами, що їх доводилося долати щодня, були дуже великі; але верблюди йшли і йшли вперед своєю розміреною тихою ступою, поглинаючи милю за милею і заглиблюючись усе далі й далі на північ крізь неозорі сірі простори під злинялим від сліпучого сонця блідо-голубим небом.

Після великих солоних озер на Дев’яностій Милі почалася смуга пісків та обмілілих озер, і їхати стало важче. Але нещодавно пройшли дощі, а далі дорога побігла крізь зарослі акації та галяви соковитої трави. Під величезними валунами ховалися ковбані з водою, від каменя до каменя тягся суцільний мочар. Тут Морріс устрелив дикого індика, і спокусливі пахощі смаженого м’яса привабили собак дінго, які цілу ніч вили навколо табору.

Кон натерпівся лиха з своїм норовистим верблюдом. Пожирувавши на добрій паші, тварюка почала брикатись, шарахати в боки, опиратися й крутитись на місці, і це доводило старого до нестями. Він їхав, весь час тримаючи в руці товстелезного скрутня, і гамселив ним верблюда по голові, як тільки той починав норовитися. Кон був упертий не менше за свого верблюда. Морріс пропонував пристрелити худобину, та й квит, але Кон навіть чути про це не хотів. Ще не народився той верблюд, якого б він не приборкав, нахвалявся старий. Або він укоськає мерзотника, або ж сам віддасть богові душу.

Саллі боялась верблюда. Якось він налетів на верблюдицю в її запряжці й жорстоко її покусав. У Саллі кров холола в жилах, коли він ревів ночами або вишкіряв довгі жовті зуби, щоб укусити Кона, тільки-но той до нього наближався. Іноді він, стриножений, кидався тікати геть, а Кон біг за ним, повисав на віжках і бив його держаком кайла. Між людиною і смердючою цибатою потворою розпалилась непримиренна люта ворожнеча. Кон залишався господарем становища тільки тому, що нещадно бив верблюда, а сам завжди був насторожі.

Морріс також побоювався наслідків, до яких могла призвести ця ворожнеча. Йому зовсім не хотілось, щоб верблюд покалічив Кона або щоб старий по-справжньому зсунувся з глузду через цю злобну худобину. І те, й друге означало б провал їхнього походу.

Біля Скель Вісімдесятої Милі вони зустріли Паркіса, першого розвідника, що відкрив Лейк-Дарлот. Він повертався до Кулгарді. Паркіс похвалився, що за три місяці добув сімсот унцій золота й що там його залишилося ще сила-силенна.

Він розповів про дві нові ділянки, закілковані ним під розробку руди по той бік Маунт-Кетрін; розвідники кажуть, що це справді золота гора — величезний кварцовий пласт тягнеться щонайменш на дві милі. Заввишки він п’ятдесят футів, а завтовшки — п’ятнадцять; проби з глибини в тридцять футів показали дрібне і крупнозернисте золото в такій кількості, що й двадцяти п’яти машинам стане роботи не на один рік. А довкола, і в Чорному Пасмі, сотні акрів золотоносних земель, лише злегка промацаних, але ще зовсім не займаних.

Кон та Морріс були приголомшені. В думках і на язиці в них крутилося тільки одне: як швидше дістатись до Дарлота й закілкувати ділянки, поки на новому приїску не розхапали все до останнього золотоносного клаптика.

Саллі вже кілька днів мучилась від дизентерії. Вона силкувалась удавати, що почуває себе чудово: куховарила, з ранку до вечора правила возом, сміялася й жартувала. Але з кожним днем вона все більше підупадала на силі, від нестерпного головного болю їй туманилося в очах, і вона просто неспроможна була стежити за дорогою; вночі, коли вона лежала, загорнувшись у ковдру, під возом, її кидало в жар, а над ранок починало морозити. Одного разу, прокинувшись на світанні, зона побачила в складках своєї ковдри жовточереву чорну гадюку і закричала від жаху. Але гадюка зникла так швидко, що Саллі не знала, чи справді то була жива змія, чи їй таке тільке привиділось.

Саллі розуміла, що вона хвора, і хвора дуже тяжко, але твердо вирішила не говорити про це Моррісу. Вона нізащо не хотіла визнати, що труднощі походу виявились їй не під силу. Легше померти, казала вона собі, аніж позбавити Морріса шансів знайти золото. Тільки чи зможе вона їхати далі?

Якби ж то Морріс погодився залишити її тут, на дорозі, щоб вона могла вернутися в Хеннан з кимось із старателів, що їдуть туди в справах! Та він цього не зробить. Він теж захоче зостатися, захоче доглядати її. Він сам повезе її в Хеннан. І Кон розлютується, що всі їхні плани зруйнувалися. Та й небезпечно старому їхати одинцем з отим злющим верблюдом під постійною загрозою нападу тубільців. Зараз вони саме в тих краях, де нещодавно було вчинено різанину над темношкірими, і тутешні кочівники все ще жадають помсти. Всі старателі, що партіями зустрічалися їм на дорозі, застерігали, щоб вони не спали поблизу своїх багать, завжди мали зброю напоготові й триножили верблюдів десь подалі від табору.

Думки вихором крутилися в Саллиній голові, уривчасті й тривожні. Скільки вона ще зможе протриматись? Чи довго ще Морріс не помічатиме, що вона хвора?

Під’їхавши до Скель Двадцять П’ятої Милі, вони здибалися з партією старателів. Удалині бовваніли зубчасті вершини Маунт-Маргарет. Тут був добрий мочар. Перед заходом сонця Кон помітив групу тубільців, що квапливо тікали в чагарі.

Старателі розповіли про нову знахідку на північний схід звідси. До Флет-Рокса, сказали вони, веде добре вторований шлях, а до Маунт-Маргарет — осляча стежка. Є ще одна дорога — прямо на схід. Але там місцевість пустельна, самі колючки, води мало, є лише пересохле озеро та сипучі піски тягнуться на десять миль. Цією дорогою і втрапиш на Менанкілі, що означає «багато черепів», — так назвали той закуток темношкірі. Але саме там Сміт Нічогенько із своїми напарниками закілкували ділянки. І саме там вони знайшли багатющі зразки, які оце зараз везуть у місто, щоб взяти дозвіл на розробку жильного золота.

Лежачи на ковдрі осторонь багаття, Саллі знала, що її подорожі настав кінець. Вона була надто слаба, щоб їхати далі.

Крізь гомін збуджених голосів навколо багаття вона невиразно чула, як Кон та Морріс розпитують про дорогу у це безводне царство колючок та пісків.

Саллі наважилась попросити старателів, що прямували на південь, взяти її з собою. Та коли вона звелася на ноги і спробувала підійти до них, в очах їй потемніло, ноги підкосилися, і вона впала. Певне, вона пролежала непритомна цілу ніч, бо, прийшовши до пам’яті, побачила, що вже світає і в таборі вирує життя. Ніби крізь сон вона чула, як старателі, що їхали на південь, весело й галасливо прощаються. Вона хотіла покликати їх, побігти за ними, але не мала сили навіть поворухнутись, і голос відмовлявся їй служити.

— До скорої зустрічі!

— Щасти тобі, Моррі!

— Зустрінемось в старому таборі!

— Катай навпростець, Коне, і ви неодмінно знайдете те, що треба, коли не в Менанкілі, то в Дарлоті!

Кон та Морріс кричали щось у відповідь. Видно, у них теж був піднесений настрій. Обидва вирішили податися до Смітової знахідки і ризикнути пройти через безводну місцевість, запасшись водою з мочара, біля якого ночували.

Вони привели верблюдів, наповнили водою баки та міхи, потім почали вантажити речі. А Саллі лежала безпорадна, вкрай знесилена болями. Від кволості вона не могла поворухнутись, раз у раз втрачала свідомість, але зусиллям волі примушувала себе на кілька хвилин повертатись до дійсності.

В одне з таких пробуджень вона побачила над собою Кона та Морріса. їй здалося, що то якісь велетенські, зловісні страховища, а наступної миті їх заволокло чорною хмарою. Потім вона почула Конову лайку і голос Морріса, який сперечався з старим. До Дев’яностої Милі було понад сто миль, але Кон вимагав, щоб Морріс одвіз свою дружину туди й полишив її на жінку трактирника. Морріс заперечував: він не хотів кидати Кона в такому скрутному становищі й відмовитися від їхнього плану — розвідати навколо Менанкілі, перш ніж їхати в Дарлот, до якого ще залишалося майже двісті миль.

— Може, в Саллі просто дизентерія, — сказав він похмуро. — Вона відлежиться тут день-два і зможе їхати далі. Але якщо це тиф, мені доведеться одвезти її в Хеннан.

Кон сердито вилаявся.

— Ось що значить тягати за собою спідницю в такий похід!

— Все це правильно, — з гіркотою погодився Морріс. — Але ж ти сам казав, що коли в таборі є жінка, тубільців нічого боятись.

Зрештою вони погодились на тому, що Кон поїде далі з верблюдами і пошукає собі або провідника-тубільця, або якогось іншого старателя. Моррісу він залишить одного верхового верблюда й запряжку з возом, щоб той наздогнав його, як тільки зможе.

Поки Кон лаштувався в дорогу, Морріс пішов набрати води. Біля мочара він побачив двох тубільних жінок.

Морріс почав умовляти їх, щоб вони пішли з ним у табір: У нього тяжко захворіла дружина.

Калгурла впізнала його. Вона ненавиділа білих, але знала, що цього чоловіка темношкірим нема чого боятись. Це була літня жінка, мовчазна і похмура; в її очах спалахувала невгасима лють, як тільки вона бачила перед собою чужинця. Але розпач у голосі Морріса і благання про допомогу цього разу, як видно, зворушили її. Вона пішла поглянути на хвору місіс.

Коли Калгурла та молода тубілка прийшли слідом за Моррісом до табору, Саллі лежала непритомна в затінку під кущами і кволим голосом марила про спеку та мух, про жовточереву чорну гадюку, яку вона побачила одного ранку на своїй ковдрі. Ця гадюка й норовистий Конів верблюд наг няли на неї жах.

Морріс змочив їй обличчя холодною водою, яку приніс з мочара, поклав на голову вогку ганчірку. Калгурла та молода тубілка, сидячи навпочіпки, уважно стежили за ним. Коли Морріс пішов до багаття, щоб скип’ятити для Саллі води, Калгурла зламала гілочку акації і почала відганяти мух від її обличчя.

— Місіс дуже хвора? — спитав Морріс з тривогою.

— Егем, — відгукнулася Калгурла.

Морріс приніс борошна, цукру, бляшанку варення й покла усе це біля Калгурли. Побачивши таке багатство, молода ту білка радісно скрикнула, однак Калгурла не відривала по гляду від хворої. Вона продовжувала обережно помахуват гілкою акації, відганяючи мух, і раптом завела якусь дивну монотонну пісню, тиху, як подих вітерця. Вона співала півголосом, без кінця повторюючи ту саму мелодію, заколисливуй ніжну. Гарячкове белькотання хворої припинилось. Саллі заснула. Але Калгурла все співала й співала, помахуючи гілкою з сірим пахучим листям.

Коли Саллі прокинулась, перше, що вона побачила, була, молода тубілка. Саллині очі прояснилися, і вона посміхнулась.

— Мірі, ти? — прошепотіла вона. — Ти прийшла мене доглядати?

Це була не Марітана, але Калгурла сердито щось пробурмотіла, і дівчина квапливо відповіла:

— Егем, Мірі.

За мить по єдиному слову Калгурли вона зникла в заростях чагарів. Невдовзі до табору наблизилось кілька тубільців В руках у них були бумеранги та довгі мисливські списи. Але пронизливий крик Калгурли примусив їх покласти зброю на землю, після чого вони обережно підступили ближче.

З дитячою цікавістю вони з’юрмилися навколо хворої жінки, але Саллі вже знову спала. Калгурла пробурмотіла кілька слів, і чоловіки відійшли. Вони тупцювалися на місці, поки вона пояснювала, що трапилось: як Морріс побачив її біля водойми і попросив прийти до хворої дружини.

Конові раптом сяйнула думка.

— Найкраще, що ми можемо зробити, Моррі, то це забратися звідси, доручивши місіс Саллі тубільцям, — сказав він. — Калгурла догляне її. Ми залишимо їм частину наших харчів. А якщо й ми застрянемо тут, нас обдеруть, мов липку, і взагалі хто його знає, що може статись. Домовся з отим старим, пообіцяй йому хоч місяця з неба, якщо вони доставлять місіс живою і цілою в Хеннан. Це все, що ти можеш зробити. І кращого ти не вигадаєш.

— Господи! — застогнав Морріс. — Я ж не можу її покинути, Коне!

Проте він знав, що коли повернеться до Хеннана разом з Саллі, то Конові доведеться пристрелити злого верблюда і їхати далі самому. А чи ж легко людині справлятися з п’ятьма верблюдами й подорожувати без товариша в цих краях! Провал походу означав і для Кона, і для Морріса цілковите розорення. І, навпаки, якщо їм пощастить, якщо вони знайдуть золото, — всі мрії здійсняться, казав собі Морріс. А він вірив, що золото вони знайдуть. Жоден старатель не повертався з півночі, чи то з Менанкілі, чи з Маунт-Кетрін, з порожніми руками. Як же можна пропустити таку нагоду! І Морріс не встояв перед спокусою. Золота гарячка палила його не менше, ніж тиф палив Саллі, хоч, треба сказати правду, він не знав, що то тиф. Кон запевнив, що в місіс Гауг просто дизентерія.

— Якби це був тиф, — сказав він, — вона б більше марила й була б кволішою. Все, що їй потрібно, — це спокій та переварена вода, і вона скоро оклигає.

Морріс вирішив: якщо Калгурла погодиться доглянути Саллі і плем’я доставить її в Хеннан, то він завтра ж поїде разом з Коном.

Він поговорив з найстарішим у племені, сказав, що зали шить йому харчів і що місіс Саллі дасть їм борошна, цукру, тютюну та вина, якщо Калгурла доглядатиме її, поки вона хвора, і якщо плем’я за один-два дні однесе білу місіс в Хеннан.

Старий погодився, хоч Калгурла сердито зиркала на нього з-під густих насуплених брів.

Саллі чула майже все, що казав Морріс. Вона знала, як лютує Кон через те, що її хвороба затримала їх. Але вона страшенно знесиліла, і її зараз ніщо не хвилювало. Головне — не треба буде рухатись, і це здавалось їй щастям. Щастя й те, що Кон та Морріс поїдуть далі й не будуть нарікати, що всі їхні плани руйнуються.

— Я згодна, Моррісе, — сказала вона стомлено, коли він підійшов до неї розповісти про свій намір. — Так буде найкраще. Ти повинен їхати. Про мене не турбуйся. Нічого зі мною не станеться. Адже ти знаєш — з тубільцями я завжди була в злагоді.

Морріс зрубав кілька тонких дерев, спорудив ноші й покрив їх мішками та ковдрою. Він поклав на них Саллі й показав кочівникам, як треба їх нести. Потім звелів сплести над ношами курінець з гілля акації і постарався розтлумачити Калгурлі, що воду треба кип’ятити, перед тим як поїти нею місіс Саллі, і що на голові їй треба частіше міняти мокру ганчірку. А давати тільки ріденький чай та згущене молоко, коли вона попросить. Наламавши гілок, він підмів землю навколо нощ і сказав Калгурлі, що треба підтримувати чистоту й відганям мух. Калгурла вислухала всі ці настанови у суворому мовчанні.

Потім Морріс, соромлячись самого себе й не дивлячись Саллі у вічі, підійшов до неї попрощатись.

— Просто серце кров’ю обкипає, люба, що я кидаю тебе саму, — поцілувавши дружину, сказав він таким голосом, ніби ще остаточно не вирішив, що йому робити. — Але ж ти знаєш, які в нас справи. Всі надії тільки на цей похід. Я б нізащо тебе не покинув, коли б ти була серйозно хвора, але Кон запевняє, що це просто дизентерія. За кілька днів ти одужаеш. А нам треба поспішати. Скоро всі водойми по дорогах на північ пересохнуть, і зрештою ми прогавимо своє щастя, якщо не доберемося до місця, відкритого Смітом, раніше, ніж він роздзвонить про свою знахідку всім зустрічним старателям.

— Авжеж, авжеж, — Саллі силкувалася говорити бадьоро й весело, хоч їй важко було навіть язиком ворушити. — Мені дуже прикро, що я тебе так підвела. Повір, Моррісе, я б ніколи собі не простила, якби зірвала вам цей похід.