Буремні дев'яності

РОЗДІЛ XXXVII

Того дня, коли Фріско продав свою ділянку англійському синдикатові, у їдальні місіс Гауг під повіткою за обідом лилося шампанське. Саллі теж змушена була випити вина з чоловіками, які покроплювали Фріскову удачу. Потім вони подалися в трактир Мак-Суїні, де гуляли до ранку, і Фріско частував усіх підряд, як і належало в подібних випадках.

Наступного дня Фріско тільки й знав, що хвалився своїми планами: мовляв, він поїде у кругосвітню подорож, житиме, як лорд, у Лондоні, в Парижі, в Нью-Йорку. Проте з від’їздом він, очевидно, не поспішав. Минуло не менше тижня, а він усе ще тинявся біля свого намету та кожного вечора частував своїх друзів у трактирах.

— Чекаю, поки прийде торговий парусник, — сказав він Саллі, — а це буде аж десь під кінець місяця. Два роки пропрацював я на борту «Лох Кетрін» і все клявся собі, що рано чи пізно настане день, коли я займу найкращу каюту на кораблі. Слово честі, було на що подивитись, коли це суденце мчало по гребенях хвиль під усіма парусами! Ви ніколи не бачили такої краси, мем. Шум моря, запах моря — ось за чим я нудьгую в цій клятій пустелі, де мені довелося пронидіти стільки років!

— Вам нема чого скаржитись. Кінець кінцем ця пустеля була до вас досить ласкава, — нагадала йому Саллі.

— Що правда, то правда, — весело погодився Фріско. — Почуваю себе так, ніби можу купити весь світ і нітрохи від цього не збіднію. Може, краще було б гайнути до Англії поштовим пароплавом у каюті першого класу. Але в голові чогось засів цей парусник, закортіло відчути себе на ньому хазяїном, помилуватись, як ширяють довкола тебе альбатроси, сильні й упевнені в собі… таким, на мою думку, повинен бути справжній мужчина.

— Ваша правда, — пробелькотіла Саллі. Вона заздрила йому, що він поїде в таку цікаву довгу подорож на кораблі. — На вас чекає чудова подорож, містер Мерфі.

Фріско заговорив про місця, в яких він збирається побувати: Лондон, Париж, Швейцарські Альпи, Монте-Карло, Рим. Можливо, в Лондоні або в Парижі він трохи затримається. Нехай би місіс Гауг розповіла йому все, що вона знає про ці міста. Та для Саллі це були тільки назви, туманні географічні поняття, про які вона чула в розмовах Морріса й Марі Робійяр.

— Я — жителька пустелі, — різко відповіла вона, роздратована тим, що Фріско вихваляється перед нею своїм багатством, — не знаю я нічого про Лондони та Парижі.

Жителями пустелі називали себе на приїсках вихідці з Західної Австралії. Фріско це добре знав і тільки чекав того, щоб у Саллинім голосі прозвучало роздратування, — заради ж бо цього він і малював перед нею рожеві картини свого майбутнього життя.

— Їдьмо зі мною, — сказав він, — і ви не пошкодуєте. Ви матимете все, чого забажаєте, і, хай йому чорт, ви самі знаєте, що я ніколи вас не скривджу.

Саллі остовпіла, їй навіть на думку не спадало, що Фріско може таке запропонувати. Але Фріскові очі не залишали ніяких сумнівів; вони настійливо кликали її. їй хотілося сховатися від них, розвіяти чари, якими вони її огортали, В своїй розгубленості та замішанні Саллі раптом відчула, як оте ганебне почуття до Фріско, що дрімало десь у глибині її істоти, по-зрадницьки рветься назовні.

Затинаючись, вона пробелькотіла:

— Як ви смієте, містер Мерфі! Як ви смієте таке мені говорити!

— Я смію все, все, щоб домогтися вас, Саллі, — уперто сказав Фріско. — Господи, та я ж кохаю вас до нестями! На біса мені всі оті гроші, коли я не можу мати вас, коли ми не можемо бути разом навіки. Я покохав вас з першого погляду Ви знаєте це. І ви знаєте також, що я подобаюсь вам, — ви тільки не хочете признатися. Ви весь час боретесь зі мною, хочете триматися за Морріса, наперекір усьому. Ви боїтесь мене, боїтеся того, що вже між нами є.

— Так…— Саллі здавалося, ніби він вирвав у неї це зізнання проти її волі. — Але це не означає…

Фріско стиснув її в обіймах, перш ніж вона встигла договорити. Вуста їхні злилися, і Саллі здалося, ніби червона заграва, що палахкотіла за темними купами дерев, гарячим вогнем обпалила їх обох. Коли Саллі звільнилася з Фріскових обіймів, вона жахнулась від думки, що так легковажно піддалась’йому.

— Ні, ні! — закричала вона, коли Фріско знову пригорнув її до себе. — Ви не розумієте. Я люблю Морріса. Я ніколи не покину його.

Вона пручалась, відчуваючи, що ненавидить і Фріско, й себе, і всю його владу над нею, яка доводить її до такого безрозсудства.

— Не будьте дурненькою, Саллі, — умовляв її Фріско. — Моррі ніколи не любив вас так, як я. Знаю, я погань. Та я й не намагався здаватися чимсь іншим. Але Морріс гірший. Я б нізащо в світі не покинув вас заради золота саму в таборі чорношкірих, коли ви були на волосину від смерті. Навіщо вам гибіти тут, працювати, мов каторжній, у спеку, в пилюці, коли ви можете поїхати зі мною і жити, як принцеса?! Їй-богу, ми були б щасливі. Нам завжди було б так, як хвилину тому. Ми з вами з одного тіста. Вміємо боротися за життя, ніколи не вішаємо носа. Ось чому мене завжди тягло до вас, а ви завжди тікали від мене. Звісно, я вам не пара: ви така страшенно мила й порядна жіночка, а я всього лише гульвіса-старатель, якому раптом привалило багатство. Але так буде не завжди. Клянусь вам, Саллі, ви пишатиметесь мною. Я не кину цих грошей на вітер. У парі ми зробимо з нашого життя казку.

Саллі слухала Фріско, і її охопило бажання кинути все і йти з ним хоч на край світу. Та Фріско, мабуть, дещо переоцінював її, а тому й не збагнув цього, думала вона потім. Певне, він не вірив, що ця «страшенно мила й порядна жіночка» може так легко скоритись йому.

Він пропустив момент, дав їй змогу відповісти, і навіть у цю хвилину слабості Саллі відчула, що десь у глибині її свідомості, немов якесь табу, викарбувано слово «ні». Що то було? Гордість і впертість чи остережний голос інстинкту самозахисту? Вона сама не знала. Але те «ні» було сильніше за палке бажання кинутись у Фріскові обійми, знехтувавши і це безрадісне животіння, і свій обов’язок перед Моррісом. Вона подумала, що, може, й була б щаслива з Фріско. Його енергія і веселість — ось що вабило до нього Саллі. Морріс був старший, набагато старший за неї, і йому бракувало того горіння та життєрадісності, що сповнювали її саму. З Фріско життя було б схоже на захоплюючу пригоду. Але хіба цього досить?

Чи правда, що вони з одного тіста, як запевняє Фріско? Деякі його вчинки напевне викликатимуть у неї відразу. Чи надовго стане їхнього взаємного потягу? Фріско кохав багатьох жінок. І чи може вона зламати слово, дане Моррісу, заради того, що скидається на нездійсненний сон? Саллі згадала, що вона обіцяла Моррісу, коли вони їхали з Кулгарді до Хеннана. Вона відчувала, що ця обіцянка зв’язує її міцніше за всі шлюбні обітниці. Коли Саллі виходила заміж за Морріса, вона була нерозумним, наївним дитям; але потім, коли вона знов поклялася Моррісу не залишати його, вона вже знала, що робить. Звичайно, він погано обходиться з нею останнім часом. Ні, Саллі не докоряла йому за те, що він кинув її саму з тубільцями і поїхав шукати золото; але вона не може йому простити, що він так довго не озивається і не посилає їй грошей. З чого вона має жити? Подумав він про це чи ні?

Один раз Морріс уже втнув їй таке, коли вони вперше приїхали на приїски. В Південному Хресті вона була змушена перебиватися, як могла, покладаючись тільки на власні сили. Та все одно — це нітрохи не виправдовує її зараз. Виконує Морріс свій обов’язок чи ні, а вона свій повинна виконати. І вона знала, що Морріс по-своєму любить її, він не сумнівається у її вірності й відданості йому.

Тож чи може вона полишити Морріса на його долю, після того як вони так радісно, з такою вірою у майбутнє починали своє спільне життя? І яка вона, ота його доля? Саллі завжди передчувала, що Моррісу не судилась, як багатьом іншим, легка удача. Певне, тяжкий і виснажливий шлях доведеться пройти їм удвох. Але чи має вона право кинути його на півдорозі самого? Вони вже так багато пережили разом, і щось міцніше та глибше, ніж перші пориви кохання, виросло з їхньої душевної і тілесної близькості. Саллі мріяла, що колись у неї буде дитина, тоді почуття самотності зникне назавжди. Хіба ж може вона забути все це, зрадити Морріса, зрадити саму себе? Ні! Ні! Ні! Ця заборона весь час стукотіла й її голові.

— Марні всі ці розмови, — сказала вона Фріско вже зовсім спокійно. — Я зв’язала своє життя з Моррісом, і ніщо цього не може змінити. А ви завжди знайдете собі інших жінок, містер Мерфі.

— Інших жінок? — Фріско сердито вилаявся. — Авжеж, я знайду інших жінок. Але жодна з них ніколи не буде для мене така жадана, як ви, Саллі. Та й не тільки це. Я відчуваю всім своїм єством, що ви належите мені, а не Моррі Гаугу, хай його дідько ухопить!

На дорозі з’явилися Елі Нанкерроу та Піп Ярн, і Фріско кинувся в чагарі. Саллі гукнула на нього, але він не почув. Та й навіщо йому було повертатись? Саллі здобула перемогу, однак на душі в неї було невесело.

їй довелося посидіти за розмовою з Елі та Ярном, Але вона; майже не чула, про що вони говорять. Серце їй важко билося в грудях, думки безладно роїлися в голові.

— Ви б лягли раніше спати, мем, — тактовно і з співчуттям сказав через деякий час Елі. — Видно, вас зовсім вимучила біганина в таку спеку.

— Пробачте, але я й справді, мабуть, ляжу. — Саллі підвелася, збираючись іти в намет. Їй здавалось, що вони бачили Фріско і здогадались, чому вона така схвильована.

Коли Елі та Піп Ярн попрощалися й пішли, Саллі сіла на; ліжко й задумалась, силкуючись зрозуміти, що ж з нею трапилось. Вона сердилась на себе і ніяк не могла розібратися в своїх почуттях. Чому вона так безглуздо поводилася із Фріско? Що на неї найшло?

Вона завжди почувала себе так впевнено, так безпечно у шлюбі з Моррісом і ніколи навіть не думала, що на неї може звалитися щось подібне. Вона була не з тих жінок, які себе компрометують. І знала, що чоловіки розуміють це, а тому й жила так спокійно у таборі серед старателів.

І раптом цей шалений вогонь спалахнув у ній, пойнявши кожен нерв, кожну клітину її єства. Вона ще й досі відчувала, як він палить її, і їй хотілося кинути все й бігти за Фріско. Та вона знала, що залишиться з Моррісом, і ця думка завдавала їй неймовірних страждань. Як можна було дійти до такого? Адже це бридко і смішно! І звідки взялася така напасть? Може, оце життя в таборі, оця самітність, оце палюче сонце стали причиною того, що вона відчула себе простою жінкою, а не місіс Морріс Гауг? І, може, це цілком природно, що в таких умовах мужчину й жінку починає вабити одне до одного і вони забувають про все на світі? Цей диявольський Фріско просто заворожив її.

А що, як її почуття до Фріско — не скороминущий спалах, спричинений гарячими пестощами сонця, а щось значно глибше? Чи не це вона мала на увазі, коли сказала Вайолет: «Перше кохання — не останнє кохання»? Можливо, Саллі вже тоді передчувала, що настане день — і вона покохає когось іншого палкіше, ніж досі кохала Морріса?

Саллі розізлилась на себе за те, що таке могло їй спасти на думку. І наверзеться ж — щоб вона та закохалася в Фріско Джо Мерфі! Дякувати богові, у неї досить здорового глузду, і вона не дозволить Фріскові пошити її в дурні. А він би напевне це зробив, коли б вона повірила йому і зреклася заради нього всього, що ріднить її з Моррісом.

Навіть подумати смішно, щоб вона могла таке зробити. В її шлюбові з Моррісом було щось остаточне, вирішене назавжди, чого неможливо зректися. Нехай це не те, про що вона колись мріяла, і Морріс не той, який він був на зорі їхнього кохання, але вона сама зробила свій вибір і тим зв’язала себе навіки. І це — єдине, що в них обох є надійного, як сказав їй колись Морріс.

Картина легкого, безтурботного життя, завжди овіяного коханням та щастям, яку намалював їй Фріско, мигтіла в неї перед очима.

«Міраж! — зневажливо сказала собі Саллі. — Так мені й треба! А то, бач, уже науявляла казна-чого. Ви — статечна заміжня жінка, місіс Гауг. Сором вам отак, себе поводити!» Вона була задоволена, що зрештою поставила все на своє місце. Але вранці, зазирнувши в люстерко у срібній оправі — весільний подарунок Морріса, — Саллі глибоко засмутилася: змучене, страдницьке обличчя, синці під очима. Щоб якось трохи причепуритись, вона одягла рожеве плаття у квіточки й старанно пригладила волосся мокрою щіткою, сподіваючись, що чоловіки не помітять у ній нічого незвичного, коли зберуться на сніданок.

Фріско не прийшов, і вона цілий день не бачила його. Тільки увечері, коли вже вставали з-за столу, Саллі почула, як Сем та Тупе Кайло говорили про нечувану пиятику, що її влаштував Фріско в Мак-Суїні минулої ночі. Напився до нестями і все ліз у бійку, затівав сварки з усіма по черзі. А сьогодні вдень вирушив нарешті в свою грандіозну подорож: сів у свою коляску й подався до Кулгарді, прихопивши з собою одну з дівчат мадам Марсель.