Буремні дев'яності

РОЗДІЛ XXV

«Повний бідон золота!»

«Новий приїск південніше старого табору!»

Саллі чула гомін чоловічих голосів, збуджені вигуки, нетерплячі запитання. Вийшовши того задушного ранку з тіні піддашка, вона побачила Клері Мак-Клерена на рослому гнідому коні: він щойно примчав з Кулгарді. Змилений кінь важко відсапувався, а обличчя Мак-Клерена пашіло вогнем. Він привіз з собою газету.

З десяток чоловіків уже товклося навколо нього, нишпорячи очима по друкованих шпальтах. З усіх кінців збиралися люди: одні бігли з підскоком, інші трюхали підтюпцем, треті йшли перевальцем, так ніби жодні новини в світі не могли примусити їх хоч трохи поквапитись.

Морріс та Фріско прилучилися до тих, що читали газету. Саллі чула, як Клері розповідав старателям, що в одній з ранкових газет з’явилось повідомлення про сенсаційну знахідку.

«Нещодавно до Кулгарді було привезено гасовий бідон, ущерть наповнений золотом, — писалося в замітці, — отже, є всі підстави гадати, що відкрито нове надзвичайно багате родовище». Місто немов збожеволіло від цих вістей і гарячково почало готуватися до грандіозного походу. Подробиць поки що ніхто не знає, але Клері примчав оце попередити Великого Джіма, забрати свій інструмент та продукти, і негайно подасться назад, щоб з першою ж партією рушити на південь, у безводний край кам’янистих хребтів.

Клері забрав свою газету й поїхав далі, залишивши позаду себе неймовірне сум’яття. Старателі, що віяли золото на майже виснажених розсипищах біля підніжжя Марітани та Кассіді, вже складали свої немудрі пожитки. Власники пластових ділянок і ті, що розробляли вздовж кряжа руду шахтним способом, домовлялися, кого б залишити поки що замість себе, й чимдуж бігли до міста купувати продукти, роздобути коня з візком або верблюда. Фріско подався в чагарі ловити своїх коней, а Морріс заходився збирати кайла, лопати, згортати ковдри й табірне манаття. І все це мовчки, не змовляючись. Морріс від хвилювання був червоний мов рак, очі його гарячкове блищали.

— Саллі, давай сюди всі консерви, які в тебе є, — сказав він нетерпляче. — Клади оту літрову кварту, залізну миску, ніж, виделку. Ага, не забудь про чай та цукор! Я візьму один котелок, оцей міх для води й маленький бачок.

Саллі метушилася біля чоловіка, допомагаючи йому зібратися в дорогу. В кожному наметі вздовж шляху йшли зараз такі самі приготування.

Фріско привів коней, запріг їх у свій візок і поїхав купувати продукти. Як тільки він повернувся, Морріс повантажив речі, а Фріско пішов до їхньої штольні.

Йому треба було знайти людей, які б продовжували там працювати, поки він та Морріс будуть відсутні. Фріско сподівався умовити на це кількох дідів, що порпалися на покинутих ділянках, і одного багатодітного шахтаря. Моррісу він сказав, що їде ненадовго — тільки погляне на те нове родовище, — і залишиться лише в тому разі, коли там справді багато золота. Морріс і сам упорається з ділянкою, яку пощастить закілкувати, й допильнує, щоб вони нічого не прогавили. Хоч особисто він, Фріско, зовсім не схильний ганятися за привидами: краще синиця в жмені, ніж журавель у небі.

За кілька хвилин Фріскове майно також було спаковано й повантажено на візок. Уже перед самим від’їздом Морріс сказав, ніби це йому щойно спало на думку:

— А ти, Саллі, побудеш тут, поки я не сповіщу про себе. Якщо за кілька днів не матимеш ніякої звістки, їдь до Олфа та Лори.

— Ти за мене не турбуйся, Моррісе, — весело відповіла Саллі, чудово знаючи, що він навіть і не подумав про. те, як вона житиме тут сама. — Нічого зі мною не станеться.

— А ви молодчина, мем, — засміявся Фріско.

Морріс повагався, потім таки зважився поцілувати Саллі.

— Авжеж, молодчина, — сказав він. —_: Коли б я не був цього певний…

— Бажаю щастя! — гукнула вслід йому Саллі. — І привези повен бідон золота!

Візок огорнувся хмарою рудої куряви і влився в загальний потік, що посувався в напрямі Кулгарді.

Чутка про нову знахідку блискавично облетіла увесь Хеннан, і старателі з усіх кінців потяглися на Кулгардійський тракт. В’ючні верблюди, важко навантажені підводи, легкі візки й бідки, запряжені старими шкапинами, незграбними ломовиками, витривалими австралійськими кониками та віслюками, — все це плавом пливло до старого табору. Люди верхи на конях і верблюдах, люди на велосипедах і просто піші, серед яких одні штовхали перед себе тачки, а інші тягли на плечах свій інструмент та манаття, — до пізнього вечора з довколишніх таборів прибували старателі, все більше поповнюючи широкий потік, що котився до невідомих золотоносних полів.

Коли вже зовсім споночіло, на Хеннан спала незвична тиша. Немов під дією якихось чарів, все його гамірне, неспокійне життя завмерло. З майданчика, де грали в ту-ап, уже не долинали вигуки гравців, а з трактирів — розгульні співи.. Лише де-не-де в темряві червоніли багаття. Саллі залишилася майже в самотині серед спустілих ділянок, розкиданих біля підніжжя темніючого кряжа.

Вона надто добре знала те божевілля, яке гнало людей у походи за золотом, і вже не дивувалась йому. Коли їх охоплювала золота гарячка, вони ні про що інше не могли думати, а Морріс був сприйнятливіший до цієї хвороби навіть більше за інших. Самотність не лякала Саллі, хоч зараз Саллі й жалкувала, що не здогадалась попросити Морріса підвезти її до Кулгарді, де вона могла б провідати Марі та Лору.

День у день Саллі чула розмови про новий похід — у крамниці, від Елі та Попа Ярна, що були задоволені своєю ділянкою і вирішили сидіти на місці. Юрми рудокопів та старателів посунули до Кулгарді навіть з таких віддалених місць, як Курналпі, Ревучий Бурав та Фініш. Проте й досі ще ніхто до пуття не знав, де саме знайдено те «надзвичайно багате родовище».

Закон вимагав, щоб кожен старатель протягом десяти днів повідомляв про знайдене ним золото і показував місце, де він його знайшов. Однак минуло вже стільки часу, а жоден золотошукач не зробив заявки на якусь знахідку і навіть не бачив нічого такого, на що її варто було б робити. Сотні розгніваних людей вимагали пояснення від редакції газети «Золотий вік», де було вміщено повідомлення про «гасовий бідон, ущерть наповнений золотом».

Через тиждень Фріско повернувся, щоб подивитись, як працюють на його землі залишені ним люди. Він сказав, що учасники походу збираються розгромити редакцію газети і зчиниться казна-що — хай тільки газета нічим не підтвердить свого повідомлення. Коли нарешті з’ясувалось, що про золото наплів старатель, на ім’я Мак-Кен, який нібито справді знає, звідки привезено той бідон, Фріско знову подався в Кулгарді. Але докладно всю цю історію Саллі почула вже аж тоді, як повернувся з походу Морріс.

Як і всі інші старателі, що зірвалися з місця й тепер ні з чим поверталися в Хеннан, Морріс страшенно обурювався обманом і звинувачував газети в тому, що вони беруть на віру патякання всякого п’яного ідіота. А Мак-Кен, на загальну думку, виявився просто негідником: наполягав на своїй побрехеньці, хоч знав, що люди йдуть за сотні миль по безводній пустелі й можуть померти від спраги та голоду, шукаючи родовище, якого не існує на світі.

Тільки Джону Маршаллу, почесному секретареві Асоціації старателів, пощастило відвернути трагічні наслідки цього походу, казав Морріс. Маршалл докопався, звідки прийшла в газети ця байка; він розумів, що почнеться страшне безладдя, коли тисячі старателів, які зібралися в Кулгарді для нового походу, дізнаються, що їх пошили в дурні.

Коли Маршалл побачив, що розлючений натовп вже ось-ось кинеться на Мак-Кена, він пробився наперед, став поруч Мак-Кена і закричав:

— Послухайте, хлопці, ви мене знаєте. Настав час покінчити з ідіотською непевністю і з’ясувати цю справу. Газетні повідомлення, очевидно, не мають під собою грунту. Я вирішив поки що припинити наш похід і перевірити, правду сказав Мак-Кен чи ні.

Гамір трохи вщух. Під свист та лайки на адресу Мак-Кена, заохочуваний схвальними вигуками, Маршалл вів далі:

— Від імені Асоціації я сьогодні ж о третій дня скликаю загальні збори. Отам Мак-Кен виступить і розповість нам усе, що знає, а потім можна буде виділити групу, яка піде разом з ним перевірити — існує те родовище чи це пуста вигадка. Мак-Кена полиште на мене: я сам подбаю, щоб він з’явився на збори.

Оповісник обійшов усе місто, й через кілька годин величезний натовп зібрався навколо фургона біля приміщення Асоціації старателів. Мак-Кен — високий на зріст, плечистий, з чорними обвислими вусами — говорив з фургона; мертвотно-блідий і з глибоко запалими очима після затяжного перепою, він стояв лице в лице перед сотнями старателів, що нахвалялися віддати йому по заслузі, якщо він їх обдурив. Збори зустріли його свистом, гнівними вигуками та глузливими аплодисментами. Але Мак-Кен тримався так добре, що багато людей повірило в правдивість його слів.

Мак-Кен признався: він був добряче напідпитку. Що саме витягли з нього, п’яного, газетярі, він, слово честі, не знає. Не можна ж судити людину за кожну дурницю, яку вона ляпне з п’яних очей. І не він, а газети винні в цьому поході, хоча… Надії старателів знову воскресли, коли Мак-Кен раптом запропонував повести виділених зборами люДей у таке місце, де нещодавно справді знайдено багаті розсипища.

Оголосили грошову підписку на спорудження експедиції, і четверо старателів, обраних зборами, вирушили на двох легких візках з міста. Все це були витривалі й досвідчені золотошукачі, до того ж добре озброєні, бо лунали погрози порішити Мак-Кена, якщо його привселюдна заява виявиться брехнею. Поліція та інспектор попередили супровідників Мак-Кена, що вони особисто відповідають за його життя. Старателі поклялися привезти його цілим назад, щоб він міг стати перед судом усієї громади.

Звістки про тих, що вирушили в перші дні походу й тепер застряли без їжі та води серед пустельних кряжів між Кулгарді та Віджімултою, розпалювали загальне обурення й гнів. Уже організовувалась їм допомога, коли раптом пройшла грозова злива. Це багатьом врятувало життя. Коли учасники походу повернулися й розповіли, що вони тільки натерпілись нелюдських страждань, а ніде не знайшли жодних стежок чи будь-яких слідів нових розробок, всі ще більше підупали духом.

В конторі Асоціації старателів вивішувались повідомлення про шлях просування вирядженої зборами розвідувальної експедиції. Старателі юрмилися перед папірцями, читаючи й обговорюючи їх. Та не давали ті повідомлення ані найменшої надії, що Мак-Кен дотримає своєї обіцянки. Почалися розмови про те, щоб перейняти експедицію, коли вона повертатиметься в Кулгарді, й застрелити або повісити Мак-Кена на місці. Тоді Дінні та ще кілька літніх, розсудливіших старателів організували цілодобове вартування на тій дорозі, якою мала їхати назад експедиція.

Вона прибула невдовзі, в один з недільних вечорів. Старателі, що супроводили Мак-Кена, одвели його в дім Маршалла й доповіли, що він весь час водив їх околясом та напускав туману: він так і не зміг показати їм хоча б поганенької золотоносної ділянки, не кажучи вже про свіжі розробки якихось там багатих розсипищ. Маршалл задвірками, щоб непомітніше й швидше, побіг у поліцейську дільницю, і Мак-Кена, заради його ж власної безпеки, було спроваджено під замок. А хлопець він був з характером, казав Маршалл: попри все хотів стати перед старателями, і його насилу умовили не робити цього. Морріс був певен, що коли б Мак-Кена не втримали, йому б не жити. Перед дверима Джона Маршалла галасував розлютований натовп. Джона зустріли вигуками:

— Де Мак-Кен?

— Повісити його!

— Шкуру спустити з падлюки!

— Пристрелити!

— Кулі на нього жалко!

— Вішати — велика честь!

— Розтрощити йому макітру!

— Роздерти на шмаття!

Це було страшне видовище, розповідав Морріс. Він би ніколи не повірив, що люди можуть дійти до такої нестями. Вони навіть ладні були зігнати свій гнів на Джону Маршаллі. Звинувачували його, що він ховає Мак-Кена, й погрожували розметати його дім. Але кожен, хто зберіг хоч трішечки глузду, розумів, як мудро і мужньо вчинив Маршалл, відмовившись віддати Мак-Кена до рук знавіснілого натовпу.

Старателі, з тих, що вже чимало пожили на світі й навчилися тверезо дивитись на речі, оточили Маршалла кільцем, готові захищати його ціною власного життя. Скочивши на ящик біля будинку, Маршалл звернувся до натовпу.

Він стояв, немов на трибуні, мужній, вродливий і — всі це знали — чесний та чистий, як скельце. Благородство його постави й безстрашність, з якою він виступив проти безумства, що охопило сотні людей, безперечно, вплинули на юрбу. Йому пощастило зробити те, чого б не зробив ніхто інший: угамувати бурю. Озвірілі горлодери, що вимагали крові Мак-Кена, й ті вмить замовкли, щоб послухати Джона Маршалла. І Маршалл заговорив з такою переконливістю та простотою, що всі порядні люди схаменулись.

Спокійно й чітко виклав він обставини, що спричинили цей похід, і закликав старателів, незважаючи на їхнє цілком природне обурення й гнів, не йти на поводі в надто гарячих чи просто злостивих людей, які підбурюють натовп до необачних вчинків. Джон Маршалл пояснив, що поліція та інспектор поклали відповідальність за безпеку Мак-Кена на нього й тих, хто супроводив цього чоловіка під час експедиції, і що в інтересах самих старателів він попросив поліцію посадити Мак-Кена під замок. В дорозі Мак-Кен весь час благав своїх охоронців дати йому револьвер — він пустить собі кулю в лоб. Кілька разів експедицію затримували старателі, які хотіли помститися над Мак-Кеном.

Маршалл закінчив проханням помилувати нещасного п’яного дурня, який став жертвою гонитви газетярів за сенсаціями. Мак-Кен сам намагався знайти вихід з цього жахливого становища і глибоко усвідомив свою провину.

— Цю людину вже й так жорстоко покарано тим страхом і горем, які вона пережила, — сказав Джон Маршалл. — Одразу ж по приїзді Мак-Кен готовий був віддати себе в руки старателів, аби покласти всьому край. Та якщо над ним учинять фізичну розправу, дуже багатьом старателям доведеться розплачуватись за це. І, звичайно, жодна розумна людина не за хоче, щоб цей злощасний похід мав ще трагічніші наслідки.

Маршалл запропонував натовпові розійтись, а більш розсудливих старателів попросив допомогти йому не допустити безладдя, яке тільки затягне всю цю трагікомедію з походом, що за неї головну відповідальність несуть газети, надрукувавши неперевірену інформацію.

І от знавіснілий, засліплений люттю натовп несподівано швидко відгукнувся на його заклик. Люди повірили Джону Маршаллу й почали розходитись. Це врятувало багатьох від участі в самовільній розправі над Мак-Кеном і, можливо, від нападу на самого Маршалла, який захищав Мак-Кена.

Щоправда, в декого ще вихоплювались гнівні вигуки та погрози, але вони вже адресувалися редакції газети, куди й ринув натовп. Проте поліція підоспіла туди раніше, і, крім побитих вікон, особливої шкоди завдано не було.

Наступного ранку вдосвіта Мак-Кен нишком виїхав з міста.

Морріс не повертався до Хеннана, аж поки не побачив заключного акту цієї трагікомедії. Остання партія старателів, повертаючись з марної розвідки на Південних Масивах, вступила в Кулгарді з опудалом Мак-Кена, повішеним на шибениці.

Старателі, які й досі тинялися по місту, швидко приєднались до прибулих, і процесія знову рушила до редакції газети, що спровокувала цей похід. Опудало облили гасом і підпалили. Воно яскраво горіло, а юрми старателів проклинали і лаяли на всі заставки газету і всіх газетярів взагалі. Потому палаюче опудало жбурнули в легку дерев’яну будівлю.

Так закінчився «похід Мак-Кена». Безліч старателів покидали свої ділянки й пішли за сотні миль від насиджених місць, змарнувавши і гроші, й час, і ледь не загинули від голоду та спраги, обнишпорюючи невідомі краї. І причиною всьому була якась п’яна байка про таємницю багатющого родовища, якого ніколи й не існувало.

— Тож хіба дивно, що старателі ладні вбити кожного, хто винен у брехні? — похмуро сказав Морріс. — Трапляється й так, що крамарі та трактирники навмисне поширюють такі чутки, бо кожен похід сприяє їхній торгівлі. Але я сподіваюсь, Саллі, що більше ніколи не потраплю до натовпу обдурених старателів. Я теж тоді озвірів разом з ними.