Буремні дев'яності

РОЗДІЛ LXIV

Лорі страх як не хотілося залишати будиночок у затінку зелених перцевих дерев, який поставив для неї Олф недалеко від рудника. Але Мідасівська компанія зажадала, щоб вонн звільнили будинок для нового управляючого, і подружжя Брайрлі переселилося у жалюгідну халупу на Боулдерському шляху. Халупа була зліплена з іржавого листового заліза і майже розвалювалась. Та що поробиш, нічого кращого зараз не пощастило знайти, безтурботно казала Лора. Доведеться потерпіти, поки Олф влаштується на роботу.

Лора не мала сумніву, що її чоловік незабаром одержить місце управляючого на іншому руднику. Олф щодня ходив до Калгурлі, вештався по клубах і трактирах, сподіваючись зустріти якого-небудь золотопромисловця, який візьме його на роботу. Та скоро Олф переконався, що таких, як він, — багато. Людям, що, як і він, пройшли сувору школу життя і праці на приїсках, але не мали ні спеціальної освіти, ні диплома, важко було знайти роботу, а молоді фахівці (їх теж розвелося чимало), в яких були дипломи, та не було практичного досвіду, радо погоджувалися на будь-які умови, щоб цей досвід набути.

Приїскову Асоціацію управляючих рудниками очолювали тепер вчені спеціалісти; вони вимагали включити в гірниче законодавство статтю, що забороняє брати на посаду управляючого людей без дипломів. Олф розумів, до чого все йдеться: рано чи пізно всі, хто не має спеціальної технічної освіти, будуть витіснені з золотодобувної промисловості.

І все-таки Олф гадав, що людині з таким досвідом, як у нього, можна доручити управління рудником. Хіба він не довів цього своєю роботою на Мідасі?

Деякі дрібніші промислові компанії ще й досі віддавали перевагу управляючим старого типу, корінним колоністам — байдуже, чи вони з дипломами геологів та інженерів, чи зовсім без дипломів, — бо ці люди знали країну і довго працювали під землею. А от власники великих англійських та американських підприємств вважали за краще привозити з-за океану своїх спеціалістів і нехтували австралійськими інженерами та металургами.

Рудники закривалися, безробіття зростало, і промисловці в один голос кричали, що це наслідок виснаження золотоносних родовищ, падіння курсу акцій та боротьби старателів за. розсипне золото. Але Олф здогадувався, що насправді все це не так. Його не покидала думка про те, що іноземні промисловці ввійшли в таємну змову, мета якої — остаточно прибрати до рук гірничу промисловість країни. Фінансисти й управляючі рудниками, з якими Олф підтримував стосунки, сподіваючись, що зуміє завоювати їхню прихильність і вони його візьмуть на роботу, на всі заставки лаяли старателів і критикували місцевий уряд, який не спромігся приборкати «непокірну чернь».

Минали тижні й місяці, і кожного вечора Олф повертався курною дорогою з міста стомлений і пригнічений. Спочатку він бадьорився, виходив з дому в білому костюмі й солом’яному брилі, але згодом пустився берега і вже не звертав уваги на те, що штани на ньому пом’яті, а піджак засмальцьований. Він більше став заглядати в чарку, і тепер частенько можна було бачити, як він, хильнувши зайвого, щоб заглушити розпач, загрібає ногами пилюку на дорозі.

Лору це дуже непокоїло. Олф зовсім втратив сон, скаржилась вона. Схопиться серед ночі й міряє кроками веранду. Такий став знервований, дратівливий — слова йому не скажи.

— Звичайно, я розумію — його мучить те, що він сидить без роботи. Таке горе — хоч плач! — вигукувала вона.

Тепер Лора знову почала навідуватись до Саллі, і вони, забувши про сварку, дружили, як і раніше. Еме годинами гралася з юними Гаугами, а Лора виливала подрузі свої жалі.

— Оце недавно в місті зустріла я містера де Морфе і розказала йому про Олфа, — призналася Лора. — Він обіцяв допомогти. «Скажіть Олфу, нехай не журиться. Я знайду йому роботу».

Лора дуже засмутилась, коли Олф став умовляти її поїхати на деякий час до батьків. «Поки ми не зовсім вибилися з грошей», — сказав він. Ця пропозиція образила й розсердила Лору. Лорині батьки ніколи не схвалювали її шлюбу з Олфом, і тільки те, що Олфові спершу таланило, сяк-так примирило їх з ним.

Вряди-годи Лора листувалася з матір’ю, писала їй про успіхи Олфа, про народження онуки. А як їм зараз сутужно — цього батьки не повинні знати! Вони почнуть лаяти Олфа, дорікатимуть їй, що вона їх не послухала й «занапастила своє життя». Ні, цього вона ніколи не допустить. Лора навіть заплакала, уявивши собі, як її батьки обзиватимуть Олфа невдахою, говоритимуть, що він збув їм жінку й дитя, тільки-но похитнулися його справи. Ні, і ще раз ні — вона нізащо не поїде додому!

Та зрештою вона й сама може заробляти гроші. От хоча б так, як Саллі,-— пустить квартирантів або даватиме уроки музики та співів і, як на те пішло, навіть гратиме на роялі в ресторанах. Он Педді Уїлен, хазяїн «Конюшини», та й Мак-Суїні, хазяїн «Західної зірки», то просто жити не можуть без музики; вони вже не раз просили Лору після вечері в ресторані поакомпанувати співакам.

Олф не на жарт розлютився, почувши ці слова. Сказав, що вона все це говорить, аби принизити його. Та він швидше застрелиться, ніж дозволить їй гнути спину на міських мужлаїв, як місіс Гауг, чи, не доведи господи, грати для п’яниць у шинку.

А коли Лора розповіла йому про свою розмову з містером де Морфе, Олф загорлав, що вона висне Фріско на шию і поводиться, мов шлюха. Який жах! Бідолашна Лора забула всі свої великосвітські звички: вона крутилася, як муха в окропі, намагаючись зводити кінці з кінцями, — адже Олф давав їй тепер на хазяйство так мало грошей! З ранку до пізнього вечора вона мила, скребла й чистила свою жалюгідну халупку, прала, прасувала, латала одяг, щоб Олф та Еме завжди мали пристойний вигляд; і ніхто не знав, як тяжко їй було. До того ж Лора завжди намагалася бути веселою, щоб підбадьорити Олфа й показати йому, що вона може, коли треба, переборювати будь-які труднощі.

Фріско не поспішав виконати свою обіцянку й влаштувати Олфа на роботу.

Зрештою Олф сховав свою гордість у кишеню і сам пішов до Фріско, ладен погодитись на будь-яку роботу, яку той йому запропонує. Фріско, як завжди, зустрів його з розкритими обіймами і наобіцяв золоті гори, а наступного ранку все забув; проте, зустрівши де-небудь Олфа, він щоразу підбадьорював його:

— Не журися, друже! Щось та зробимо. Я повідомлю тебе одразу, тільки-но підшукаю добрячу роботу.

— Сто болячок йому в печінки! — лаявся Олф. — Йому просто хочеться похизуватися перед! мною: дивися, мовляв, яке я велике цабе!

Однак Морріс чув, що Фріско й самому зараз непереливки. Його втягли у двобій між конкуруючими групами іноземних капіталістів і добре-таки поскубли. Хоч Фріско і сміявся з своїх невдач і продовжував, жити на всю губу, але подейкували, що він уже перевищив свій кредит у банку і його про це попередили.

Зате в Морріса цього літа роботи було хоч відбавляй. Смерть косила людей на приїсках — старик і молодих, матерів і дітей. В бараках лікарні хворі лежали покотом; лютувала якась нечувано жорстока епідемія тифу.

А втім, ховати мерців стало тепер не такою прибутковою справою, як колись. Заробіток давали головним чином дорогі, багато оздоблені труни та пишні похоронні ексесуари, а на це у людей не було грошей.

Якщо крамарям і трактирникам часто доводилося тепер годувати людей у борг, то Моррісові доводилося у борг ховати. Скільки було безробітних рудокопів, скільки старателів, яких зігнали з розсипищ або які працювали під постійною загрозою переслідувань, арештів, тюремного ув’язнення! Боржників ставало все більше й більше.

Якби зібрати всі борги, казав Морріс, можна було б і горя не знати. Але ж він своя людина на приїсках і не може не допомогти іншим у таку лиху годину. Тут здавна так повелося і стало законом, що коли людину спіткає горе, вона йде до свого товариша.

Морріс дуже хотів допомогти Олфу; він запропонував йому навести порядок в його бухгалтерських книгах та рахунках і вже сушив голову над тим, який би ще знайти для нього заробіток, коли Олф раптом сказав, що влаштувався на роботу.

Так, Олф насправді знайшов роботу. І зразу змінився, став знову колишнім Олфом — веселим, простодушним, упевненим у собі.

— Ану вгадай, хто тепер мій хазяїн? Нізащо не вгадаєш! — весело вигукнув він. — Ну, гаразд, тобі, Моррі, я скажу, тільки ж, дивись — нікому нічичирк!

— Та вже ж, можеш бути певен.

— Педді Кеван!

Морріс гидливо скрутнув головою.

— Я теж не в захопленні, — признався Олф. — Але я бачив його папери — вони в порядку, Моррі!

Він розповів Моррісу, як одного разу Педді перестрів його на дорозі додому, коли Олф працював ще на Мідасі, і натякнув, що допоможе йому влаштуватися, якщо його звільнять з рудника. Олф тоді не надав значення його словам, думав, що Педді це просто так ляпнув. Йому навіть на думку не спало звернутися до Педді, коли французький синдикат купив рудник і взяв іншого управляючого, хоч Педді попереджав його, що саме так і буде. Якимись шляхами він дізнався про все наперед.

І ось недавно Педді прийшов до Олфа й запропонував йому місце управляючого на Золотому Пері. Педді сам працював на цьому руднику, але, як виявилось, одночасно був одним з головних пайовиків підприємства. Підставною особою, на ім’я якої він купував паї, був Піт Уоткінс, а Пітів приятель, Айк Пеппер, працював управляючим рудником. Та нещодавно Айка скрутило, і він поїхав на південь доживати віку в дочки.

Золоте Перо було занедбане, видобуток зійшов майже нанівець. А рудничок хоча й непоказний, зате цілком надійний, сказав Педді. Фріско вже накинув на нього оком, та Педді не хоче випускати його з рук. Йому потрібна людина, яка змогла б налагодити справу і, звісно, пильнувала б його інтереси.

— По-моєму, ви, Олфе, та ще Дінні Квін — найпорядніші люди на приїсках, — сказав Педді. — Але Дінні більше старатель, ніж рудокоп, і в гірничій справі петрає мало, не те, що ви. Чесно кажучи, я хотів би взяти вас обох до себе на Золоте Перо, але й з вами, Олфе, у нас все піде як по маслу.

Олф сказав, що подумає, а тим часом довідався, що Патрік Алоїзіус Кеван є фактичним власником Золотого Пера і, крім того, має солідні пакети акцій інших підприємств. Олф підписав з ним контракт.

Умови контракту були не дуже щедрі, але й не зовсім погані — на краще управляючий таким рудничком, як Золоте Перо, й не міг сподіватись. Олфу кортіло швидше взятися до звичної роботи й одержувати постійну платню, отож він і не став торгуватися з Педді, лише попросив, щоб йому дали житло поблизу рудника. Педді виділив йому тісний будиночок з гофрованого заліза, з ванною кімнатою та баком для води, — раніше в цьому будиночку мешкав Айк Пеппер — і Лора сказала, що на перший час тут можна непогано влаштуватись.

— От бісова личина! — Морріс ніяк не міг звикнути до думки, що Педді — власник рудника і грошовита людина. Олф розповів Моррісу, що в Педді самих лише цінних паперів щонайменше на сто тисяч фунтів стерлінгів, та й це, напевно, далеко не все. Але Педді, як видно, не хотів відкрито посідати належне йому місце в товаристві золотопромисловців та фінансистів,, вважаючи, що доможеться більшого, коли не привертатиме до себе уваги.

— Каже, йому поталанило на біржі, і він вклав свої гроші в Золоте Перо, — розповідав Олф. — І скаржиться, що весь час треба викручуватись, щоб, бува, не прогоріти, та пильнувати, щоб якась акула не вихопила в нього здобич.

— А ми думали, що в нього нічого немає за душею, коли він захворів минулого літа на тиф, — пробурчав Морріс. — Почув би ти, як він благав Саллі не одвозити його до лікарні. «Я там помру. Там усі помирають», — квилив. І Саллі сама випанькала його. «Страшно подумати, — казала, — що котрийсь із моїх хлоп’ят теж може захворіти ось так, як Педді, і нікому діла не буде до того, чи виживе він, чи помре». Вона була певна, що Педді голий мов бубон, але сподівалась, що він поверне свій борг, коли почне працювати. Еге, повернув, наставляй кишеню! А він же, поганець, уже тоді був багатший за всіх нас!

— Бачу, треба мені не ловити гав з моїм новим хазяїном, — похмуро промовив Олф. — 3 самого початку було видно, що це пройдисвіт, яких мало на світі; заради наживи він піде на все. Пригадуєш, Моррі, як ми говорили про це колись у поході?

Морріс кивнув.

— Педді роками швендяв по аукціонах, — сказав він. — Йому, мабуть, шістнадцяти ще не було, коли він уже спекулював на акціях не згірш за досвідченого біржовика.

Олф невесело посміхнувся.

— Певне, він знався на цьому краще, ніж ми з тобою, Моррі.

— А яку штуку він утнув з Баггінсами, коли вони доручили йому збирати з хлопців гроші за харчі! — згадав Морріс. — Рудокопи розраховувалися з дядечком Баггінсом «джімом»[27], а молодий Педді нищечком клав частину золота собі в кишеню. Коли хлопці зчинили бучу, що дядечко Баггінс їх обдурює, той переважив золото, і молодик спіймався на гарячому. Однак ні хлопці, ні дядечко Баггінс не могли спровадити його до поліції, бо тоді б вони й самі влипли.

Олф засміявся. Йому раптом захотілося стати на захист Педді.

— Та хіба можна винуватити Педді в тому, що він поквитався з Баггінсами. Пригадуєш, як йому тоді всипали хлопці? Та коли говорити по щирості, то майже всі наші приїскові тузи почали свою кар’єру з того, що обібрали якого-небудь простачка. А що роблять акціонерні компанії? Як вони обдурюють вкладників?

Та він і не винуватить Педді, сказав Морріс. Хлопчисько просто плив за течією. Дивно тільки, як йому щастило. А про те він ще раз радить Олфу не дуже довіряти своєму новому хазяїнові.

— А якому хазяїнові можна довіряти?

— І то правда, — погодився Морріс.

— Хай йому дідько, Моррі, я все-таки страшенно радий, щЦо можу знову взятися до діла! — схвильовано вигукнув Олф. — Оновити рудник, налагодити роботу, домогтися високого видобутку золота — це, як ти не кажи, захоплююча штука. Все одно, що, приміром, будувати корабель чи хазяйнувати на фермі. Приємно відчувати, що ти створюєш все власними руками. Природа тобі наперекір, а ти гнеш її в дуру, примушуєш собі скоритись. Тут спорт, азарт, тріумф людського розуму. Якби тільки не оті кляті спекуляції, що гублять нашу промисловість! Якби її звільнити від іноземного контролю! Я вірю в наші боулдерські родовища. Там ще золота вистачить не на одне століття. Але нам потрібне законодавство, яке поклало б край спекуляціям та аферам, щоб країна побачила нарешті якусь користь від своїх величезних природних багатств.

— Що я чую! Замах на священні права капіталу? — з іронією проказав Морріс. — Обережніше, сер! Це злочинні, зрадницькі розмови. Британія такого не потерпить. Раджу вам тримати язик за зубами, Олфе Брайрлі, а то й вас запишуть у крикуни-соціалісти, такі, як Дінні Квін та Кріс Кроу, що баламутять народ на приїсках.

Олф зітхнув:

— Мені прикро, Моррі, що це не так. Я жалкую, що не боровся разом з Дінні й усіма товаришами за розсипне золото. Може, я не почував би себе тепер такою заїждженою, нікому не потрібною приїсковою шкапою.