Буремні дев'яності

РОЗДІЛ XLVIII

Той, хто побував на новорічному балу у Фріско, той запам’ятав цей бал на все життя. Колись, на зорі існування приїсків, вхід на такі новорічні зборища був відкритий для кожного, гулянки проходили бурхливо, весело й безтурботно. Всі забобони та умовності забувалися на цих бенкетах, і рудокопи та старателі, крамарі та трактирники, їхні дружини та дочки, офіціантки з численних барів і навіть власники рудників та заїжджі багатії веселилися в спільному гурті. Самий дух приїсків у ті часи був такий, що руйнував будь-які соціальні перегородки, казали люди.

Чи не тому, що рудокопи й старателі самі тоді творили і пильнували приїскового закону — неписаного закону, якому підлягав кожен у цих розкиданих по диких нетрях таборах золотошукачів, відрізаних від усього світу? І багаті іноземці, і промислові магнати, і родовиті аристократи, яких закинула сюди жадоба золота, знали це; знали, що вони цілком і повністю залежать від доброї волі робітників та старателів. Вони охоче браталися з цими людьми, що вміли прокладати собі шлях серед безкрайого моря сірих чагарників; з людьми, що вміли знаходити золото в надрах червоних горбів та серед голих стрімчаків, за сотні миль від людської оселі.

Золото було богом, якому поклонялися всі. Якщо людина знаходила золото, їй прощалися й грубі манери, і плебейське походження. Простий старатель сьогодні, він завтра міг стати багатієм з тисячами фунтів стерлінгів у кишені, міг розкидатися грішми, міг лити шампанське, як воду… А втім, ні, тільки не як воду: вода була дорожча за золото в цій країні, де люди мерли як мухи в посушливу пору. Отож на різдво та Новий рік рудокопи й золотопромисловці, старателі, що відкривали золото, і підприємці, що перекуповували плоди їхньої праці, збиралися разом і бенкетували за спільним столом.

Але часи змінились. Золотопромисловці тепер розпоряджалися всім і всіма; вони диктували свої умови рудокопам і старателям. Розбіжність інтересів дедалі глибше розмежовувала та відштовхувала ці дві групи. Це було помітно і на балу у Фріско, поки шампанське, пиво та віскі, на яке не поскупився господар, не зробили своєї справи і все не перемішалося в загальній веселій гульні, як здавна велося на приїсках у новорічні ночі.

Спочатку все було тихо і добропристойно. Велику залу ресторану в готелі «Західна зірка», де жив Фріско, звільнили під танці; підлогу до блиску натерли воском. Фріско найняв духовий оркестр; на стойку в барі поставили бочки з вином. Дружини рудокопів та старателів сиділи на лавах, розставлених попід стінами; деякі з них тримали на руках немовлят, більшенькі діти горнулись до материних колін. Чоловіки, підчепурившись заради свята, у кращих своїх костюмах, юрмились неподалік.

Найповажніші гості, а також управляючі рудниками та їхні дружини скупчились у протилежному кінці танцювального залу. Білосніжна, пишна, акуратно розчесана борода Енгори Девіса одразу впадала у вічі. Педді Кеван, що убрався у новенький костюм з магазину готового одягу та напомадив свою руду чуприну, крутився біля них. Це був перший вихід Педді Кевана у світ, і всі потішалися з того, як швидко він втулився до товариства отців приїску й міста.

Фріско хоче показати, думали його давні товариші, що хоч він і залетів високо і йому тепер друг і сват кожен золотопромисловець та комерсант, все-таки він не повернувся до них плечима. Містер де Морфе, думали нові Фріскові друзі, хоче показати нам, що він у найкращих стосунках з усіма.

Ці нові його друзі прийшли на бал у фраках та крохмальній білизні, а дружини управляючих — у вечірніх туалетах. Деякі з них уже перебралися в бунгало, які вони спорудили собі поблизу рудників. Місіс Доусет, пишнотіла блондинка з розкішними плечима, що молочно біліли над корсажем з лілового атласу, — була дуже збуджена. Чоловіки не раз говорили, що вони ладні піти на край світу, аби лиш подивитись на плечі місіс Доусет. І місіс Доусет не ховала своїх плечей. Сукня, в якій вона красувалася у Фріско на балу, мала таке декольте, що ледь не повністю відкривало її важкі білі перса.

З-під поношеного каштанового шовкового плаття місіс Арчі Меллісон, навпаки, було видно лише випнуті ключиці, обтягнуті жовтою шкірою. Місіс Меллісон була висока, худа жінка з кінськими зубами, і сміх її також нагадував кінське іржання: його чути було скрізь, коли вона без угаву балакала то з лордом Персі, то з Чарлі де Розом, то з Доррі Дулеттом, то з мсьє та мадам Малон, то з Фробішером з Північного.

Фробішер привів на бал свою молоду дружину-англійку — кругленьку, золотоволосу, синьооку красуню. Сам Фробішер був здоровенний грубуватий чолов’яга; до приїзду на приїски його подруги він жив вовкулакою у своєму будиночку біля рудника і ходив напівголий, зарослий бородою, схожий на втікача-каторжника. Тепер він бороду поголив і взагалі набрав цивілізованішого вигляду, але дружину ревнував скажено. Він не дозволяв їй залишатися вдома, коли йшов на роботу, — вона повинна була йти разом з ним і сидіти цілісінький день у конторі, чекаючи, поки він звільниться. Місіс Фробішер, у білому атласному платті, пошитому, як говорили, до вінчання, була визнана царицею балу, незважаючи на те, що вона так швидко й так добряче підпила, що навіть не помітила, коли її довге золотисте волосся розсипалося в неї по плечах; Лорі довелося сяк-так сколоти його шпильками.

Коли Лілі в чорному газовому платті, з сліпучими діамантами у вухах, ввійшла до зали попідруч зі своїм огрядним чоловіком, у неї був вигляд скромної, сором’язливої дівчинки. Очевидно, їй було суворо наказано не поновляти давніх знайомств. Мсьє Малон, сяючи добродушною посмішкою, стеріг її, немов дракон, і не відступав від неї ні на крок; Лілі навіть не танцювала.

Саллі танцювала з Жаном Робійяром; порівнявшись з Лілі, вона усміхнулася їй.

Лілі відповіла ніжною посмішкою, ледь помітно вклонилась і лукаво підморгнула Саллі.

На початку вечора управляючі танцювали з своїми дружинами або з дружинами інших управляючих та місцевих тузів. Жінки трималися купками, і Фріско крутився між ними, запрошуючи до танцю то одну, то іншу даму. Він приймав гостей з властивою для нього галантною невимушеністю, не забуваючи потанцювати і з дружинами рудокопів: запросив місіс Моллой на польку, а місіс Несбіт — манірну і сварливу щупленьку жіночку в накрохмаленому ситцевому платті з високим коміром — на шотландський танець.

Саллі бачила, як Фріско танцював з Марі та Лорою, і хоч вона час від часу ловила на собі його погляди, проте він до неї ні разу не підійшов. Саллі танцювала з Моррісом, з Олфом Брайрлі та Жаном Робійяром, з Семом Маллетом та Тупим Кайлом, удаючи, ніби їй дуже весело і приємно на цьому балу.

Жінок було не так уже й багато на вечірці. Золотошукачі з далеких таборів, розкиданих по чагарях, прийшли сьогодні в місто, щоб добряче гульнути у новорічну ніч; вони юрмилися біля дверей, пожадливими очима дивлячись на декольтованих жінок, що кружляли по залі в обіймах чепуристих чоловіків. Потім, осмілівши від дарової випивки, самі взялися до діла; в брудних молескінових штанях, у грубих, просякнутих пилюкою сорочках, вони витанцьовували один з одним, зсунувши на потилиці старі повстяні капелюхи та гупаючи підбитими цвяхами черевиками. Розпорядник балу спробував випровадити їх за двері, але Фріско крикнув весело і добродушно:

— Шкварте, хлопці, шкварте! — І гукнув до оркестру: — Ану там, піддайте вогню!

Музиканти «піддавали», не шкодуючи сил, та вже після кількох чарок почали страшенно фальшивити.

Невдовзі всі були п’яні — і музиканти, і танцюристи; один танець змінювався іншим — ще швидшим і запальнішим. Фріско послав по дівчат з домів розпусти, бо кавалерам не вистачало дам. Дівчата змішалися з гостями і танцювали з кожним, хто встигав заволодіти ними.

Арчі Меллісон утинав з Белл, а низенький Боб Доусет крутився з Бертою Алебардою в шаленому лансьє, їхні дружини, очевидно, дивились на це крізь пальці. Місіс Доусет одчайдушно кокетувала з кожним своїм партнером у танцях, і в неї з корсажа раз у раз вивалювалась пишна біла грудь. Час від часу вона запихала її назад, але здебільшого просто йе звертала на це уваги. Всі гості аж покотились від реготу, коли розпорядник балу обвів крейдою калюжу на підлозі. А коли золотоволоса місіс Фробішер верескнула: «Хтось ущипнув мене за ногу!» — трохи не зчинилася бійка. Містер Фробішер викликав на бій по черзі всіх чоловіків, що терлись поблизу його дружини, — а їх було не менше десятка, — проте у відповідь йому лунали тільки вибухи сміху, і зрештою Фріско потяг розгніваного Фробішера до буфету.

Морріс після перших двох-трьох танців пішов з лордом Персі та ще кількома літніми приїсковими ділками в окрему кімнату грати у карти.

Мсьє Малон зник з Лілі ще на початку балу, а Олф та Лора поїхали додому, коли гулянка стала надто бучною. Робійяри також пішли, не дочекавшись навіть вечері, бо в Жана почався сильний приступ кашлю, і Марі сказала, що вся ця штовханина й задуха взагалі не для нього.

Саллі вже шкодувала, що прийняла запрошення Фріско і прийшла на цей бал. Її ображало те, що він жодного разу не запросив її до танцю, і водночас вона злилась на себе за те, що це її ображає. Сидячи під стіною і дивлячись на шалене кружляння пар, вона бажала тільки одного: щоб швидше прийшов Морріс та одвів її додому. Так принизливо усвідомлювати, що вона вирядилась у жовте атласне плаття і встромила у волосся іспанський гребінь, щоб сподобатись Фріско, а він її мовби й не помічає.

Востаннє Саллі одягала це плаття і цей гребінь на губернаторський бал, невдовзі після того, як вони побралися з Моррісом. Тоді вона була молода і гарненька. А тепер, хоч їй немає ще й тридцяти, вся її привабливість, певне, пішла за водою. Коли Марі сказала їй: «Ти сьогодні просто чарівна, люба!» — у Саллі серце зайшлося від радості. Але містер де Морфе, очевидно, зовсім іншої думки. «Так мені й треба! — картала себе Саллі. — Знайшла за ким побиватись! Господи, а дитина, зовсім про неї забула!»

Тім Мак-Суїні, власник готелю, віддав свою спальню на другому поверсі в розпорядження матерів з малими дітьми, і Саллі, коли Ларрі заснув, лишила його там серед десятка інших немовлят, а сама спустилася в бальний зал. Музика, співи, тупотіння ніг побудили дітей, і вони зчинили одчайдушний лемент. Одна з дружин рудокопів пішла їх угомонити; коли Саллі зайшла до кімнати, жінка спала, сидячи на стільці поруч широкого ліжка, на якому покотом лежали діти.

Саллі взяла Ларрі на руки і вийшла погодувати його на довгу вузьку веранду. Ніч була тиха й задушна, в імлистому небі тьмяно мерехтіли зірки. Коли Ларрі насмоктавшись, заснув у неї на руках, Саллі залишилась сидіти на сходах, що вели з веранди на подвір’я, радіючи, що втекла з п’яного гульбища, шум якого долинав до неї знизу.

Тут її і розшукав Фріско.

— Ну, Саллі, — сказав він, сідаючи поруч неї на східець, — як вам подобається мій бал?

— Ніяк не подобається, — відрубала Саллі.

Фріско засміявся своїм диявольським сміхом, як сміявся завжди, коли вона висловлювала йому своє невдоволення.

— Це тому, що ви нічого не пили, — сказав він. — Ми з вами тут єдині жалюгідно тверезі люди. Це одна з тих корисних речей, яких я навчився за кордоном: зберігати ясність у голові, коли всі довкола тебе п’яні.

— Гидко дивитись, коли люди забувають про всяку пристойність, — спалахнула Саллі. — Олф забрав Лору додому.

— Бідолаха Олф, — спроквола процідив Фріско. — Він зовсім втратив почуття гумору. Надто серйозно сприймає свої подружні обов’язки. А Лорі не хотілося йти. Вона тут непогано веселилась. Одверто кажучи, люба, ми з Лорою добре ладнаємо.

— Ради бога, облиште хоч Лору, — з благанням у голосі сказала Саллі. — Це вб’є Олфа, якщо…

—…якщо я втечу з Лорою, як колись намагався втекти з вами? Біда в тому, що вона згодиться, але мене щось не тягне тікати з нею.

— Ви просто негідник! — прорвало Саллі. — Безсовісний негідник!

— О, ще б пак! — сказав Фріско, з посмішкою дивлячись їй у вічі. — Через те я й упадаю біля кожної гарненької жінки, якій кортить, щоб я біля неї упадав, хоч і прикидається, ніби це не так.

— Якщо ви гадаєте…— почала Саллі, але Фріско перебив її.

— Ви втілення всіх чеснот, Саллі, — сказав він з жалем. — Я навіть не наважувався танцювати з вами сьогодні. Віднесіть свого сисунця і вийдіть сюди на хвилинку. У мене є добра новина для вас.

Саллі однесла Ларрі до спальні й знову поклала на ліжко.

Коли вона повернулась на веранду, Фріско стояв, прихилившись спиною до поруччя; обличчя в нього було серйозне й похмуре.

— Сьогодні останній день старого року, Саллі, — сказав він. — А для мене — останній день всіх років, прожитих тут, на приїску, якщо ви не зміните свого рішення.

— Ні, не зміню, — сказала Саллі.

— Я так і гадав, — у беззлобно-глузливому тоні Фріско прохопилася різка нотка. — У вас мало пороху. Ви будете нидіти з Моррісом до кінця днів, бо вас лякаю я, лякає моє кохання. Ну що ж, моя люба, я також ставлю на цьому крапку. Візьму собі якусь вродливу кобилу, таку, як Лора чи Бетті Фробішер, наплоджу дітей і стану великим фінансовим ділком. Це зовсім неважко, коли знаєш, куди повернути.

— Атож! — Саллі міцно тримала себе в руках. — Мабуть, просто досить пустити в діло кілька дутих підприємств.

— Дуті підприємства чи телуристі руди — яка вам різниця? — знущально відгукнувся Фріско. — Мені байдуже, як наживати гроші, якщо я не можу мати вас, Саллі.

— Я ненавиджу вас і всіх таких, як ви! — з розпачем вигукнула Саллі. — Вам немає діла до того, що буде з іншими, — тільки б ви мали те, що вам забажається. А я вірила в вас, Фріско. Гадала, що ви не такий, що все це напускне. Я хотіла довести вам, що у мене вистачить пороху… Але тепер не хочу. Я хочу кохати Морріса і бути йому відданою завжди.

Раптом вона заридала й відчула, що Фріско тримає її в обіймах. Його голос мов чарами оповивав її, тамуючи і біль, і гнів. Почуття, що штовхало їх одне до одного, було надто сильне — марно було це заперечувати.

Коли Фріско поцілував її, Саллі відчула непереборне бажання покласти край незлагодам між ними, сліпо віддатися під владу цієї миті. Вона вже не чинила опору хвилям солодкого дурману, що заливали її свідомість.

П’яний регіт примусив її отямитись. У дворі під верандою вона побачила білі плями чиїхось облич. Фріско потяг її в глиб веранди.

Стовпотворіння у бальній залі було в самому розпалі. Наближалася північ. Гості вимагали хазяїна.

— Фріско! Фріско! Фріско! — надсаджувалось одразу кілька голосів. Чиїсь ноги загупали по сходах.

— Де цей сучий син?

— З якоюсь мамзелею на балконі!

— Знайшов час на фіглі-міглі, коли друзі з ним хочуть випити!

— Тягніть сюди старого волоцюгу!

— Вам краще піти до зали, містер де Морфе. — Тім Мак-Суїні стояв біля входу на веранду. — Інакше вони прийдуть сюди.

Фріско неголосно вилаявся.

— Гаразд, Тіме! — гукнув він. — Не пускай їх. Я зараз прийду.

— Почекай мене тут, — прошепотів він до Саллі. — Тепер ти не можеш покинути мене, кохана.

Коли він пішов, Саллі почула хор п’яних голосів, що співали ірландську народну пісню, і шалене гупання безлічі ніг, що вибивали галоп. З рудників долинали пронизливі гудки; по вулицях калатали в гасові бідони, вітаючи народження нового року. Саллі сиділа нерухомо, немов у якомусь забутті, не відчуваючи нічого, крім бурхливого, радісного пориву пристрасті до Фріско. Нараз крізь гармидер у бальній залі пробився ледь чутний жалібний плач дитини. «Та це ж моє!» — з жахом усвіддмила Саллі. Вона прожогом зірвалася з місця; панічний страх охопив її.

Саллі кинулась до кімнати, де залишила Ларрі, схопила його на руки, збігла сходами на задвір’я готелю й вискочила на дорогу.

Простуючи дорогою, залитою тьмяним місячним сяйвом, і міцно пригортаючи до себе дитину, Саллі ледве могла повірити, що лише хвилину тому вона ладна була піддатися фрісковим домаганням. На саму думку про це їй робилося моторошно. Як! Ще не відлучивши від груді Моррісової дитини, стати коханкою іншого? Стид і сором! Та вона б після цього не насмілилась глянути людям у вічі, втратила б усяку повагу до себе!

І все-таки Саллі розуміла, що її врятувала не сила волі, а випадок. Вона ніколи не могла збагнути свого почуття до Фріско й соромилась його. Ніколи навіть не припускала, що це почуття може завести її так далеко, що воно похитне її відданість Моррісу. Та от, виходить, що їй завжди треба бути насторожі, завжди боротися з собою… з собою, а не з Фріско. Він, звичайно, ніколи не подарує їй того, що вона втекла від нього сьогодні.

Але Саллі раділа, що вона не зрадила себе, не збочила з свого життєвого шляху; її доля — це Морріс, діти, турботи про них. Вона сама взяла на себе цей тягар. Хіба вона любить Фріско? Ні, ні! — запевняла себе Саллі. Вона любить Морріса, любить своїх дітей і повинна триматися їх. Вона вже почувала себе зціленою від божевільного бажання забути про все на світі в обіймах Фріско — зціленою і заспокоєною, як людина, що уникла смертельної небезпеки.

Убогі, побурілі від пилюки халупи — дерев’яні, парусинові, зліплені з старої бляхи, побілені або проржавілі наскрізь, схожі на карткові будиночки, скупчені на рівнині біля підніжжя хребта, по схилах якого темніли рудники, — зовсім змінилися: у примарному сріблястому сяйві вони набрали якоїсь таємничої краси. Навколо місяця світився райдужний віночок.

Гуркіт дробарок примушував тремтіти нічне повітря; він нагадував Саллі про вперту, сувору й безупинну боротьбу за існування — про дні тяжкої праці, що складаються в роки, а роки — в десятиліття і тягнуться усе життя для таких, як вона. Золота промисловість принесе багатство, владу лише жменьці чоловіків та жінок, а всі інші будуть розтерті на порох її велетенською п’ятою, немов ота руда, яку зараз трощать дробарки. Саллі знала, що їй теж не уникнути такої долі, хоч вона й забула про це на якусь мить, поки була з Фріско.