Буремні дев'яності

РОЗДІЛ LIII

Старателі немало попосміялися з «бунту, що ледве не бухнув», як писали газети, хоч, по суті, їм було не до сміху, коли сер Джон Форрест відхилив вимоги їхнього комітету й відмовився виступити перед депутацією, що представляла десять тисяч старателів.

Це сталося, тоді, коли сер Джон мав побувати проїздом у Калгурлі і Спілка захисту старательських прав вирішила домогтися побачення з ним. Дінні любив згадати події тих днів, гортаючи старі газетні вирізки та пересипаючи свою розповідь стриманим смішком. Кілька міністрів їздило в Мензіс на відкриття залізниці, і прибуття спеціального поїзда з ними очікували в Калгурлі десь до обіду.

Напередодні, відмахавши по двадцять миль, сюди причалапали сотні людей з приїсків Булонга. Гірники та старателі сходилися в Калгурлі з усіх довколишніх таборів. Понад тисячу чоловік прибуло з Кеноуни. Коли вони стали колонами біля вокзалу, щоб показати урядовій верхівці, які сили підтримують протест проти «десятифутової поправки» та арештів старателів, вони навіть у гадці не мали порушувати порядок, їхні керівники ручилися начальнику поліції, що ніякого бешкету не буде.

Але перед самим прибуттям поїзда натовп так щільно заповнив привокзальну площу, що поліції довелося розчистити для сера Джона прохід і поставити вздовж нього кінних поліцейських. На всьому шляху від вокзалу до готелю Уїлкі, де мала відбутися зустріч комітету старателів з сером Джоном, хвилювалося людське море. Тут були не тільки старателі, а й прості городяни та інший різношерстий люд: і члени міської управи, і мирові судді, і жінки з дітьми, й тубільці та афганці, і дівчата з домів розпусти та шулери з картярських кубел. Всі вони, змішавшись в одну купу, стояли під палючим промінням сонця у хмарах рудої пилюки, що здіймалась від кожного їхнього поруху, і, знемагаючи від спеки, терпляче очікували появи прем’єра. Схвильовані; сповнені пекучої цікавості, вони вголос судили-рядили про те, чим може закінчитися ця зустріч.

Був час, коли Джон Форрест, відомий мандрівник, який чудово знав країну, користувався великою популярністю. Про нього казали, що, незважаючи на недавно одержаний титул, старий Джон нітрохи не змінився і залишився тим самим грубуватим добряком, котрий міг зупинитися на вулиці і запросто погомоніти з першим-ліпшим рудокопом чи старателем. Але останнім часом стали подейкувати, що сер Джон страшенно завеличався, мовляв, бачте, яке він цабе, — уся влада у нього в руках, — і що він гадає, ніби може розпоряджатися приїсками в інтересах жменьки аристократів з Півдня та промислових магнатів.

Всі з нетерпінням чекали — що ж він скаже? Чим відповість на вимоги старателів? Чи пообіцяє він — як сподівалися ті, хто знав його раніше, — повернути старателям їхні права і звільнити з в’язниці людей, що боролися і постраждали за справедливість? А чи стане на бік інспектора та міністра Уїттенума й покине старателів напризволяще? Очевидно, сер Джон все-таки пообіцяє, що уряд уважно й прихильно поставиться до законних вимог старателів. Такої думки дотримувалась більшість керівників старательського руху. Звичайно, він зробить це в непевних, розпливчастих виразах, як і належить політиканові, що бував у бувальцях.

Коли в прохід, залишений для сера Джона, забрів чийсь заблуканий цап, по натовпу прокотився регіт.

— Що то за один?

— То Уїттенум!

Навіть поліцейські не могли втриматись від сміху, спрова джуючи геть злощасного цапа.

Містеру Морану настійливо радили відмовитись від свог наміру зустріти прем’єра і супроводити його до готелю.

Дінні розповідав, що він попереджав Морана: «Старателі почнуть свистіти, як тільки побачать вас, а сер Джон може. подумати, що то свистять на його адресу. Ми зовсім не хочемо гладити його проти шерсті і з самого початку зіпсувати всю справу».

Потім розповідали, ніби саме Моран перший вихопився з привітанням на честь сера Джона, коли той вийшов з вагона, й у відповідь на це одразу залунали глузливі вигуки ті свист. Джон Форрест, далебі, не звик до таких зустрічуй і дещо розгубився. Однак він скинув капелюха, посміхнувся і в супроводі приїскового інспектора, поліцейських чинів. членів старательського комітету пройшов крізь галасливий натовп по розчищеному для нього коридору.

Члени комітету розповідали потім, що розмова почалася досить дружелюбно, хоч сер Джон був зовсім не в гуморі, коли піднявся сходами в спеціально відведений для цієї розмови номер в готелі Уїлкі. Внизу, під вікнами, хвилювався й галасував нетерплячий натовп. Один з членів комітету вийшов на балкон і звернувся до старателів з закликом зберігати порядок і не дозволяти окремим крикунам вносити безладдя в цн миролюбну демонстрацію.

Два члени міської управи, Бірн та Раттер, ознайомили сера Джона із станом речей, який склався внаслідок подій на руднику Айвенго та внесення «десятифутової поправки». Їхні слова, здавалось, справили на нього враження. Сер Джон признався, що тепер він бачить цю справу зовсім в іншому світлі. Він, мовляв, на два місяці виїздив з країни і ще не встиг обговорити цього питання з міністром. Це звучало майже як вибачення, але потім він додав:

— Проте я не маю жодного сумніву в тому, що міністр вважає цю постанову правильною, і я, коли ви дозволите мені висловити мою особисту думку, також вважаю, що поправка, яка встановлює граничну глибину для старательських розробок у десять футів, — правильна поправка.

Комітет старателів досить рішуче висловив свою незгоду з сером Джоном.

— Я мав на увазі, що ця поправка законна, — поквапився застерегтися сер Джон. — І гадаю, що верховний суд не знайде в ній порушення діючого законодавства. Міністру надаються великі повноваження у виданні постанов, що регулюють золотодобування.

Коли Мік Меньйон прямо заявив прем’єрові, що Спілка захисту старательських прав вимагає відміни поправки і звільнення з в’язниці старателів, сер Джон, загнаний на слизьке, вже не намагався грати в люб’язність. Він був явно збитий з пантелику, проте не здавався.

Після двогодинної розмови старателі не домоглися від нього нічого, крім такої заяви:

— На мою думку, ваші міркування щодо поправки цілком слушні й заслуговують на ретельне вивчення з боку уряду.

— Щодо старателів, то це кричуща несправедливість з боку уряду, — заявив Хаггінс з приїску Булонг.

— Мені здається, що це занадто сильно сказано, — відрубав сер Джон.

— Атож.

— Я прибув сюди не для того, щоб вислуховувати образи, а щоб поговорити з вами як друг.

І сер Джон почав велемовно розводитись про те, що він, мовляв, нічого так не бажає, як побачити свою країну дослідженою з краю до краю, і дуже добре розуміє, наскільки праця старателів може сприяти досягненню цієї мети.

— Але разом з тим, — додав прем’єр, — ми повинні зробити все від нас залежне, щоб підтримати тих, хто мужньо ризикує своїм капіталом і віддає свою енергію на благо процвітання країни… Дозвольте запевнити вас, — закінчив сер Джон, — що ніхто так, як я, не прагне найтіснішого співробітництва з вами. Я хочу його. Я жадаю його. Але в той же час я не буду робити того, що суперечить законові, і я певен, що кожен свідомий член суспільства не може не погодитись, що тут я маю цілковиту рацію.

Цього ніхто й не заперечував, але просторікання сера Джона не мали ніякого відношення до теми розмови.

Гамір на вулиці став дедалі загрозливішим. З натовпу виривалися нетерплячі вигуки:

— Виходь сюди, Джоне!

— Послухаємо, що ти скажеш!

— Тягніть його до нас, хлопці!

— Старательське золото — старателям!

— Ви самі розумієте, що це не дуже приємно — приймати рішення під загрозою багнета, — сказав сер Джон, надувши губи й одразу ставши схожим на товстого розпещеного школяра. — Якщо я приставлю вам багнета до грудей і скажу «здавайтесь!» — то це навряд чи сподобається вам… Одне слово, раджу вам не бути зброєю в чужих руках. Я від душі бажаю, щоб ніхто з вас не потрапив за грати на догоду різним газетним писакам. Залишайтеся вірними самі собі і покладіться на те, що кінець кінцем усе буде добре.

Делегати були приголомшені: такого ні з чим не зрівняного лицемірства й тупої впертості, завуальованих банальним базіканням, їм ще ніколи не доводилось чути.

Один із старателів, що його відрядили товариші дізнатися, як посуваються справи, і якому під кінець розмови пощастило пробитися до кімнати, сказав охриплим від хвилювання голосом:

— Ваша відповідь не задовольняє нас, сер. Джон.

— А ви член цієї депутації, вас уповноважили вести тут розмову? — спитав прем’єр.

— Це не має значення! Я кажу, що ваша відповідь нікуди не годиться, — відповів старатель.

Сер Джон рвучко підхопився з крісла, вийшов з кімнати і подався вниз сходами. Він відмовився виступити перед старателями, не побажав слухати членів комітету, які радили йому вийти на балкон і сказати хоч кілька слів, щоб заспокоїти натовп. В супроводі свого ескорту з поліцейських чинів, приїскового інспектора та кількох членів Спілки старателів, що не відступались від нього, сер Джон, глухий до всяких умовлянь, прямував до виходу на вулицю.

Але старатель з приїску Булонг уже кричав з балкона.

— Він не хоче розмовляти з нами! Відмовився звільнити в’язнів!

Натовп просто знавіснів. Люди кілька годин терпляче стояли під палючим сонцем, сподіваючись, що голова уряду дасть їм хоч якусь надію на задоволення їх справедливих вимог… Не тямлячи себе від гніву та обурення, вони тепер кричали, улюлюкали, свистіли.

— Де він?

— Примусьте старого крутія говорити!

— Хлопці, не поступайтеся своїми правами!

— Джоне, навіщо ти грабуєш старателів?

— Тягніть його назад!

— Пильнуйте, щоб він не ушився!

— Випусти хлопців з в’язниці!

— Геть десятифутову поправку!

— Старательське золото — старателям!

Натовп вирував навколо ескорту, що прокладав прем’єрові дорогу до вокзалу. Кінні поліцейські тіснили передні ряди, наїжджаючи просто на людей, прокльони та зойки лунали в повітрі. Але натовп не відступав; ламаючи поліцейські кордони, він пробивався до сера Джона.

Гнівні вигуки заглушали окрики та лайки поліцейських: «Назад! Назад! Чорти б вас забрали!»

Проте ніяких серйозних сутичок не було; обурені вигуки супроводились вибухами сміху, глузливими репліками. Лише кілька п’яних одчайдушно кидалися в бійку, але товариші стримували їх. Члени старательського комітету, проштовхуючись крізь натовп, силкувались навести лад. У тисняві, що утворилась навколо сера Джона, хтось із його власного почту штурхонув прем’єра парасолькою під ребра. Інспектор Хейр негайно вихопив з кишені закон про порушення громадського порядку. Але рев стояв такий, що мало хто чув, про що він там читає. Інспектор послав трьох кінних поліцейських привести збройне підкріплення. Та коли констебль Уїлен з допотопною рушницею поперек сідла галопом примчав на вокзал, сера Джона благополучно заштовхали в вагон.

Натовп аж боки рвав собі від сміху, дивлячись, як констеблів кінь, якого аркебуз бив по загривку, ставав дибки, силкуючись скинути верхівця.

— Та прибери ту чортову штуку! — гаркнув на констебля начальник поліції.

Свист і улюлюкання полетіли вслід сконфуженому поліцейському, коли він разом зі своєю грізною зброєю повернув назад. Через кілька хвилин все закінчилось. Найбуйніші голови з лав демонстрантів і ті розбрелися хто куди, намагаючись не потрапляти на очі своїм керівникам. Старательський комітет вважав, що люди мали право висловити серу Джону свою думку про нього й дати йому відчути, яке обурення та гнів породило беззаконня очолюваного ним уряду. Проте водночас комітет відкидав звинувачення в насильницьких діях, що нібито змусили приїскового інспектора зачитати Закон про порушення громадського порядку. Спілка захисту старательських прав надіслала серу Джону свої вибачення, але заявила, що не може взяти на себе відповідальність за те, що сталось.

Нічого б і не було, сказав Мік Меньйон, коли б сер Джон виступив перед старателями і хоча б у найзагальніших фразах, з притаманними такому політикові застереженнями та недомовками пообіцяв їм ознайомитися з їхніми претензіями. А так — нічого й дивуватись: люди кілька годин підряд пеклися на сонці, марно чекаючи, коли нарешті голова уряду зволить поговорити з ними, й цілком природно, що вони наполягали на своєму праві почути від прем’єра, чому уряд утискує старателів і видає такі жорстокі постанови.

Більшість старателів весело посміювались, згадуючи цей епізод. Вони були задоволені, що сер Джон дістав по заслузі. Ото була потіха, коли вони, самі того не бажаючи, налякали бундючного, вгодованого старого лиса й примусили його чимдуж тікати до поїзда, а поліцейським теж довелося, піймавши облизня, забиратися геть разом з своїми рушницями. Та що й казати — було про що погомоніти і з чого пореготатися не день і не два.

Але ще більше підстав для сміху та жартів дали південні газети. Вони вийшли з сенсаційними заголовками: «Страхітливий заколот у Калгурлі», «Напад на прем’єра, заподіяно тяжких ран», «Під ребра встромлено парасольку». Газети розхвалювали героїчну поведінку сера Джона, який відмовився піти на будь-які поступки перед лицем оскаженілої черні, і друкували адресовані йому поздоровчі телеграми. Привітання містера Мейтленда Брауна: «Я пишаюся вами, чорт забирай!» — ввійшло в широкий вжиток на приїсках і часто повторювалось як тост за склянкою вина.

І вже зовсім на сміхоту обернулася вся ця історія, коли сер Джон спростував повідомлення про заподіяні йому рани, а начальник поліції заявив, що демонстрація навіть не нагадувала будь-якого страйку і що інспектор, на його думку, не мав достатніх підстав зачитувати закон про порушення громадського порядку. Жодна волосинка не впала з будьчиєї голови, й ніхто не мав ані найменшої подряпини. Найбільшим злочинцем виявився Джонні Джонсон, старий одноногий дзвонар, якого звинуватили в бешкетуванні, а саме в тому, що він кричав: «Гуртуйтеся, не відступайте, хлопці!», «Під три чорти сера Джона Форреста і всіх таких тварюк, як він!», «Геть паскудну блощицю Хейра!», «У шию Морана!»

Джонні звинуватили ще й у тому, що він нібито вдарив милицею коня констебля Уїллена. Його засудили до дев’яти місяців каторжних робіт у фрімантлській в’язниці. Крім нього, потерпіли ще чотири чоловіки, також звинувачені в бешкетуванні або в підбурюванні до заколоту. Один з них, бажаючи довести своє алібі, попросив сказати, коли саме він вчинив злочин, проте суддя, інспектор Хейр, відповів: «Я сам тебе бачив, а коли — це байдуже».

Такої заяви було досить, щоб кинути за грати ще двох старателів.

Одначе Тому Дойлу та Біллі Королю, звинуваченим на цій самій підставі, якось пощастило виправдатись.

Та як би там не було, а на кінець місяця «десятифутова поправка» була скасована. А ще через тиждень випустили на волю старателів, що відбували покарання у фрімантлській в’язниці. І, нарешті, верховний суд, розглянувши скаргу старателів, анулював усі постанови, що забороняли старательські розробки на наділі Айвенгівської компанії.

Це була велика перемога, і її радісно відзначали на кожному руднику, в кожному старательському таборі. Старателі юрбами ходили по місту, сміялися, співали і частували один одного. Всі перипетії боротьби — арешти, суди й горезвісний «заколот», під час якого нікому навіть не розквасили носа, — переповідалися й так і сяк, і кожного разу це викликало гучний регіт. На мітингах виголошувались промови на честь товаришів, які показали себе героями й за спільну справу пішли до в’язниці. Вдень старателі знов працювали на своїх ділянках, але увечері всі вулиці й усі трактири в місті лунали сміхом, піснями, веселими жартами. І, підіймаючи кухлі з пивом, старателі задирливо гукали: «Я пишаюся вами, чорт забирай!»

Була тільки одна причина для занепокоєння, одна хмарина, що потьмарювала радість перемоги, здобутої старателями над золотопромисловими компаніями та урядом: сер Джон Форрест оголосив про свій намір видати закон, на підставі якого власники наділів контролюватимуть усі корисні копалини на своїх наділах з правом здавати в суборенду окремі ділянки за системою здольщини.

— Ну, братця, якщо він тільки це зробить, — говорив Дінні (і тисячі старателів та рудокопів думали так само), — знову чекай катавасії.

Але як би там не було, старателі вийшли переможцями в першому раунді і вважали, що поки що можна трохи й повеселитись.