РОЗДІЛ LV

Кожного ранку Олф виходив з свого біленького будиночка, що ховався у затінку перцевих дерев, і прямував на рудник. Надшахтні споруди й хисткі опори копрів темніли на крутому схилові хребта, впинаючись у блакитне небо. Там, серед ветхих, перехняблених будівель, що ліпилися довкола головної шахти, стояв невеличкий сарайчик з гофрованого заліза, який Олф називав своєю конторою.

В цьому сарайчику Олф працював більшу частину дня. Сіра заяложена куртка та старий фетровий капелюх висіли на кілочку біля дверей і завжди були напохваті: він одягав їх, спускаючись у шахту. Ніколи не можна було знати наперед, коли треба буде полізти під землю, щоб перевірити, як іде проходка нового штреку, чи в якійсь іншій нагальній справі.

В залізному сарайчику було гаряче, немов у печі, за розчиненими навстіж дверима сліпила очі залита сонцем гола руда земля. Але Олф з головою поринав у підрахунки, звіти, листування, рішуче викреслюючи з своєї свідомості все, що не стосувалося безпосередньо рудника та видобутку золота. Коли робочий день закінчиться, він прийде додому, де на нього чекають Лора та Еме, — і в цьому його щастя! Більше йому нічого не треба, запевняв себе Олф.

В питанні про права старателів на розсипне золото він уже сказав своє слово і назад рачкувати не буде; про це він офіційно повідомив секретаря Спілки захисту старательських прав. Якщо хтось із старателів закілкує ділянку на мідасівському наділі, він змушений буде виконати вказівку компанії і зажадає від приїскового інспектора, щоб той вжив проти порушника відповідних заходів. Після сварки з Дінні Олфу нікому було пояснювати, чому він став на цей шлях.

Він уже не зустрічався з старателями, своїми давніми товашами; бачився з ними лише випадково, коли ходив у справах до міста або забігав до трактиру випити кухоль пива.

Здибавшись якось на вулиці з Дінні, Олф запросив його на чарчину, але Дінні відмовився пити з ним. Тепер Олф водився з промисловцями та управляючими: пив з Зебом Лейном, Галлаганом з Лейк-В’ю, Карлейлом з Айвенго та Доррі Дулеттом. Жоден з його колишніх друзів не хотів з ним знатися.

От Фріско — той якось примудрявся підтримувати добрі стосунки з старателями, хоч всім було відомо, що він тягне руку золотопромисловців. А втім, після перших арештів, коли пристрасті почали розпалюватись, Фріско гайнув на узбережжя і ціле літо купався в морі та плавав на яхті. Коли ж верховний суд став на бік старателів і заарештованих випустили з в’язниці, Фріско повернувся. Він разом із старателями святкував їхню перемогу і щедро сипав грішми, хоч усі розуміли, що боротьба не кінчилась, а тільки настало щось на зразок збройного перемир’я.

В ці дні Олф з гіркотою переконався, що всі давні товариші від нього відсахнулись.

— Вони ладні скільки завгодно шкірити зуби з Фріско, який весь час робить їм капості в них за плечима, а зі мною навіть вітатись не хочуть, — скаржився він Моррісу.

Морріс чудово розумів, чому це так. Чого, власне, могли сподіватися від Фріско його давні товариші? Вони знали наперед, що він стане на бік Айвенгівського синдикату та золотопромислових компаній. Фріско ніколи й не приховував, що його мета — нажива, а на все інше йому начхати. Інша справа — Олф. У нього вірили. Старателі пам’ятали чесного, щиросердого хлопця, пам’ятали доброго товариша, на якого завжди можна було розраховувати в біді. І ось тепер він перекинувся в табір тих, хто чинить по відношенню до старателів жорстоку несправедливість! Як могли вони примиритися з цим? Адже Олф сам колись був старателем. Тож чи можна його рівняти до отого вискочки і пронози містера де Морфе чи до банди іноземних капіталістів, які прагнуть хазяйнувати в країні і топчуть права австралійських робітників? Ні, старателі не могли простити Олфу Брайрлі його запроданства.

Те, що він робить, — підлість, казали вони. Мало того, що він виправдує все це свавілля, так ні, він ще й сам ладен кидати людей до в’язниці за те, що вони захищають свої права!

Олф якось одразу постарів і змарнів за ці дні. Він бачив, куди завела його ця боротьба. Люди, яких він звик вважати своїми друзями, зустрічаючись з ним, зовсім його не помічали: вони дивилися на нього так, ніби перед ними було порожнє місце. А дехто навіть презирливо спльовував, коли проходив мимо, і кидав йому вслід образливі репліки. Проте жодного разу в Олфа не стало духу обуритись. Він знав, що вони праві. Пригнічений і жалюгідний, плентався він вулицею, намагаючись не дивитися на людей, понуро буркаючи «добрий день», якщо йому зустрічався Дінні, і ніколи не дістаючи відповіді. З промисловцями він поводився замкнуто й холодно, ніби хотів показати, що не вони йому, а він їм робить честь, погоджуючись знатися з ними.

Морріс почував щиру приязнь до Олфа. Олф зробив йому чимало добра — дав притулок у себе після урагану, допоміг стати на ноги, — і, може, саме завдяки Олфу Морріс зумів узятись до діла, коли підскочила нагода з похоронним бюро. І взагалі серед усіх знайомих Олф був йому найближчою людиною, як і він — для Олфа. В ці тяжкі для нього дні Олф ще міцніше здружився з Моррісом, бо це була єдина людина, перед якою він міг вилити свою душу.

Морріс розумів його і, не криючись, говорив, що на місці Олфа зробив би те саме й ніколи не став би через це мучитись. Морріс захищав Олфа перед Дінні, перед Міком Меньйоном, Майком Берком, Меллокі О’Дуайром та іншими членами Спілки захисту старательських прав, які час від часу збирались у нього вдома, щоб обговорити з Дінні те чи інше питання.

Як ви не розумієте, казав він, що Олф не може ризикувати своєю роботою. Бо ж коли він піде супроти промисловців і ті переможуть, йому вже ніколи не бачити ніякої роботи. А він вважає, що промисловці переможуть, і, здається, має рацію. Фінансові тузи тримають у своїх руках і уряд, і поліцію. Вони натиснуть на всі пружини, щоб змінити приїскове законодавство так, як їм вигідно. Хіба вони вже не роблять цього? Старателі погоджувались, що Олф зробив саме так, як багато хто зробив би на його місці. Він став на бік свого класу і дбає про свої особисті інтереси. Все тут цілком ясно. Але ж Олф не може не бачити, що промисловці.утискують старателів, що правда на боці останніх. Олф сам був старателем і чудово розуміє, що станеться з ними, та з їхніми сім’ями, якщо їх позбавлять прав на розсипне золото. Та йому, бачте, тільки б урятувати свою власну шкуру, а доля тисяч людей для нього пусте.

Тож на яку повагу чесних трудяг може розраховувати цей відступник? Він боягуз, боїться втратити роботу і навіть пальцем не кивне, щоб допомогти своїм давнім товаришам, над якими чинять кричуще беззаконня! Гірше того — злигався з ворогами, що хочуть заморити голодом усіх старателів на приїсках, і допомагає їм у їхньому розбої!

Он Воспер, Грегорі та й інші відомі громадяни відкрито, не рахуючись ні з чим, виступають на захист старателів. А містер Олф Брайрлі ховається за спину Асоціації управляючих рудниками та ще й погрожує, що виконає наказ своїх хазяїв, якщо старателі почнуть кілкувати ділянки на мідасівському наділі, чого вони, до речі, навіть не думали робити. Всім відомо, що концесію на мідасівський наділ було видано, коли там виснажилися всі розсипища.

Старателі швидше простять промисловцям — ті принаймні ніколи не приховували, чого вони прийшли в цю країну: їм потрібне золото, все золото, яке вони тільки можуть з неї викачати, щоб вивезти його за кордон і жити там у розкошах. Але Олфу Брайрлі вони не простять. Не простять йому, що він перекинувся на бік капіталістів і пішов супроти давніх товаришів, пліч-о-пліч з якими сам копав колись золото на перших старательських ділянках і які зараз борються, відстоюючи права усього трудящого люду Австралії.

Серед тих, що колись першими виступили з Південного Хреста в похід за золотом, крім Морріса, була ще тільки єдина людина, яка виявляла співчуття до Олфа. Це був Педді Кеван.

Жовторотий Педді поступово робився досить важливою персоною. Він умів служити і нашим і вашим, хоч ніхто йому не довіряв ні на крихту. Педді удавав, ніби він разом з старателями в цій боротьбі за права на розсипища; але дехто подейкував, що особисті інтереси єднають його з промисловцями. Здавалося б, цьому важко було повірити. А може, й не так важко, казав Дінні, якщо пригадати, скільки вже років він крутиться на біржі. Дінні ладен був ручитись, що в Педдиній кишені лежить солідна пачка акцій, яка одного чудового дня зробить малого пройду багатієм.

Педді на це відбувався жартами.

— Ну, ще б пак, Дінні! Давно вже вирішив купити собі Великий Боулдер, — казав він. — Але, звісно, не все одразу.

Педді працював рудокопом на Золотому Пері, розташованому серед чагарів за милю від гори Марітана. Він майже завжди ходив брудний і неголений, у старих молескінових штанях та ношеному-переношеному повстяному капелюсі; зате його частенько можна було бачити в товаристві Фріско чи Зеба Лейна, і він поводився з ними як рівний серед рівних.

Не можна сказати, щоб Олф дуже зрадів, коли, поверта чись одного разу додому, зустрів Педді і той, ухопивши його за руку, сказав:

— Моє шанування, містер Брайрлі! Я до вас, як завжди, з щирою душею, а що про вас плещуть, то для мене пусте.

— Дякую, Педді, — сказав Олф сухо, намагаючись зрозуміти, що потрібно від нього цьому молодому негідникові.

Самовпевненість Педді, гострий насмішкуватий погляд його водянисто-блакитних очей викликали в Олфа глухе раздратування. Здавалось, Педді рознюхує, як подіяло на Олфа вороже ставлення до нього старателів, і робить для себе якісь висновки.

Тепер Педді був уже не такий худющий та миршавий, як раніше; він витягся і став міцним парубчаком, хоч, може, й не дуже привабливим на вигляд. Його бліде кирпате обличчя й зараз було поцятковане крупним ластовинням. Пасма цупкого волосся рудою щетиною стирчали крізь старий, продертий капелюх. Але очі дивилися гостро й допитливо з-під білястих вій, і в усій зовнішності цього молодика мимовільно відчувалися неабиякі здібності та якась прихована внутрішня сила. Педді Кеван поводився тепер як дорослий мужчина, і розмовляв з усіма як рівня.

Олфове роздратування замінилося насмішкуватою цікавістю, коли Педді раптом сказав:

— Бачте, в чім річ, містер Брайрлі: я вважаю, що кожен має право захищати свої інтереси. І ніхто на нашому приїску не зробив цього так рішуче й одверто, як ви. Я дуже високої думки про вас, містер Брайрлі, але, по щирості, ви теж не добачили дечого в усій цій історії з розсипним золотом. Це — добра справа. Потрібна нашій країні. Я — за місцевий капітал, за те, щоб гроші залишалися на приїсках. Куди подінемось ми, якщо в нас тут почнуть хазяйнувати різні іноземці? Їй-бо, таким чесним людям, як ми з вами, тут просто не залишиться місця.

Олф засміявся. Он воно що! Педді, здається, вважає, що вони з ним одного тіста книш.

— Мене цікавить тільки робота й справи компанії Мідас», — сказав він різко.

— Гай-гай…— Педді звернув до селища. — Ваша компанія підведе вас, містер Брайрлі: Фріско полює на «Мідас» за дорученням французького синдикату. Якщо незабаром вам доведеться шукати собі роботу, згадайте про мене — може, я дещо запропоную вам.

Загрузка...