Буремні дев'яності

РОЗДІЛ XXIV

День був звичайний — спека та курява. Надвечір, коли старателі вже повертались до своїх наметів після роботи на схилах кряжа та на ділянках біля підніжжя Марітани, а Саллі акуратно нашивала латку на сіру фланелеву сорочку Морріса, вона, підвівши голову, раптом побачила, що до неї наближається Дінні Квін.

Але таким вона його ще ніколи не бачила. На Дінні був новенький фабричний костюм, біла сорочка, комірець з краваткою, крислатий фетровий капелюх. В одній руці він стискав пучечок квітів, а другою притримував перекинутий через плече мішок. Саллі, мабуть, і не пізнала б його, коли б не крива нога та звернена до неї з-під капелюха сором’язлива посмішка на худорлявому змарнілому обличчі.

— Дінні! — вигукнула вона, здивована й зраділа. І вперше усвідомила, що почуває до цієї людини глибоку прихильність.

Дінні зрозумів, що вона рада його бачити. Він передав їй букетик — нагідки, герань та сокирки, — а мішок поклав на землю.

— Це вам від місіс Лори, — зніяковіло пояснив він, скидаючи капелюх і витираючи спітніле чоло. — Я щойно приїхав диліжансом. Цілу дорогу віз їх у газеті, та вони все одно зів’яли. Тут, у мішку, трохи фруктів і овочів. В старому таборі тепер шик, пташиного молока хіба що не можна купити. Десять трактирів майже не зачиняються навіть вночі, а крамниці забиті продуктами та різним убранням.

— Апельсини, лимони… і головка капусти! — вигукнула Саллі, розв’язавши мішок і зазираючи в нього. — Як люб’язно, що ви все це привезли, містер Квін!

Пам’ятаючи настанови Морріса, вона намагалась не допускати фамільярного тону й не називала Дінні на ім’я.

Дінні зашарівся, немов школяр. Його чисте, старанно поголене обличчя здавалося зовсім юним, ясні блакитні очі сяяли радістю.

— Ну, а як же тут ви? — зніяковіло спитав він. — Ми дуже непокоїлись за вас — і я, і місіс Фогарті, і Олф з дружиною. Фріско нам сказав, що ви живете в наметі разом з Моррі. А мені ще не доводилось бувати в Хеннані, от я й надумався приїхати, подивитись, як тут ви…

— Я? Та добре, — сказала Саллі, — мені подобається. Краще жити в наметі, ніж так, як я жила сама в Південному Хресті. Але, я бачу, вам пощастило, містер Квін! Дуже, дуже рада.

— Клянусь Єгосафатом, це ж Дінні!

Білл наближався до намету разом з Моррісом та Фріско. Одним стрибком він опинився біля Дінні й міцно схопив його руку. Морріс та Фріско підскочили слідом за ним і з не меншою радістю привітали гостя. Поки вони говорили всі разом, піддразнюючи Дінні, що він вирядився в такий шикарний костюм, Саллі поставила квіти у воду, підкинула хмизу в багаття й повісила над ним котелок. За кілька хвилин вона подала на стіл кварти з чорним чаєм і шматочки прісного коржа, спеченого нею вранці.

Чоловіки посідали — хто на ящик, а хто просто на землю, як кому було зручніше, і приготувалися слухати новини, що їх привіз Дінні.

Інші старателі, проходячи мимо, теж зупинялися й віталися з Дінні. Тут був і Сем, і Тупе Кайло, і Джон Крупинка, й Елі Нанкерроу. Саллі сполоснула кварти, ще налила чаю і порізала решту коржа, хоч на всіх все одно не могло вистачити. Дінні розпитував, як ідуть справи в Хеннані, в Широкій Стрілі, в Курналпі та Кеноуні — так тепер називалося Біле Перо. Сам він поділився новинами про Кулгарді та довколишні табори.

— Поміж Френком Воспером та лордом Персі Дугласом розігрався страшенний скандал, — розповідав він, сміючись. — Лорд Персі щойно повернувся з Лондона, а Воспер взяв та й пощипав його в «Кулгардійському гірнику», обізвав пройдисвітом і шахраєм. Френк пише, що тепер вигадали слово для благородних лордів, які стають членами різних правлінь, ні біса там не роблять, а грошики смокчуть, та ще й не малі, їх називають «морськими свинками». Мовляв, не для того виходить «Гірник», щоб потурати різним паразитам та плазувати перед аристократами і товстосумами.

— Ах, чортяка! Вірно сказав! — вигукнув своїм рипучим голосом Тупе Кайло. — Скільки вже разів той лорд Персі випускав дуті акції, ганьблячи добре ім’я приїсків!

— Молодчага цей Воспі! — підтримав його Білл.

— Воспер усім своїм нутром за рудокопів, хоч сам більше схожий на поета або на якогось дивака сектанта, — вів далі Дінні. — Під час великих страйків овечих стригалів у Квінленді захищав страйкарів і за це потрапив за грати. Лорд Персі хотів побитися з ним, але Воспер — зовсім не вояка. І все ж таки лорд наскочив на нього й почав молотити, поки наші хлопці не відтягли його. Трохи не забив Френка до смерті!

Фріско глузливо чмихнув:

— Так йому й треба. Нічого відпускати попівські патли й отак боятися бійки, якщо ти проповідуєш такі погляди.

— Кулаками нічого не доведеш, — зауважив Сем, як завжди задумливо і серйозно.

— От і Воспер те саме’каже, — підхопив Дінні. — Він вважає, що людина повинна боротися перш за все своїм розумом. Тільки в кого дурна макітра або переконливих доказів зовсім немає, той і пускає в хід свої кулаки. Скажу тобі, Фріско, хлопці в старому таборі дуже поважають Френка Воспера. Він не з полохливих. Завжди захищає старателів та гірників від власників рудників та спекулянтів-перекупників. Він член комітету боротьби проти забруднення водойм і разом з нами протестує проти розбійницького загарбання чужих ділянок. — А хазяї, так ті ладні просто живцем його з’їсти. Кожен з них хоче одного: якнайменше платити робітникам і прибрати до своїх рук півкраїни.

Всі палко висловлювали своє обурення незаконною конфіскацією та загарбанням старательських ділянок, коли підійшли Хейлс Зубоскал та Янкі Набрида. Хейлс приїхав з Курналпі напередодні ввечері, і Янкі водив його подивитись на відкриті розробки в Марітані та на свою ділянку поблизу Браун-Хіллу. Хейлсу хотілось, щоб його вважали старателем, а журналістом він ставав, тільки коли йому було сутужно. Його веселі дотепи мандрували по всіх приїсках, а сам він був бажаним гостем у кожному таборі. Вони привіталися з Дінні, мов рідні брати після довгої розлуки, і Зубоскал, з люлькою в зубах, теж сів на землю, щоб послухати розповіді Дінні про загарбання ділянок у Північному Лондондеррі та Південних Масивах.

— Це якийсь мерзенний трюк! В чому тут заковика, Дінні? — спитав Хейлс. — Ми в Курналпі добре знаємо, що робити з пацюком, коли він забирається на ділянку чесного трудяги старателя і в потемках ставить свої кілки. Але виходить, що тепер власті самі держать професійних загарбників, які працюють на них в інтересах могутніх синдикатів.

— Отож-бо й є, — відповів Дінні. — Вони кружляють довкола, немов ворони, й тільки очікують, коли старатель порушить якесь правило, щоб налетіти на нього й забрати ділянку для котрогось із товстосумів.

— Людина, яка живе з того, що загарбує чужі ділянки, — найостанніша падлюка! — вигукнув Фріско.

— Не знаю, чому б нам не посвятити в ангели першого ж такого грабіжника, який потрапить до наших рук, — зауважив Хейлс. — Навіть якщо доведеться заради цього спершу попсувати йому шкуру.

Вибухнув дружний регіт.

— Щодо мене, — спокійно вів далі Хейлс, — то я б ні миті не вагався і щедро, по-християнськи почастував би такого гостя добрячим дрюком, якби застукав його біля своєї ділянки.

— Я теж, Зубоскале, — жваво підхопив Фріско.

— Для таких паразитів є лише один закон…— Хейлс зробив паузу, — закон старателів. Кайло в міцній руці розгніваного старателя — переконливіший доказ, ніж будь-який офіційний документ.

— Виходить, так, — сказав Дінні. — Взяти хоча б історію з ділянками в Південних Масивах. Шахрайство від початку до кінця! Почалося з того, що інспектор Фіннерті пропонує провести конфіскацію і відмовляється передати справу на судовий розгляд. Тоді Хекслі та Міллз звертаються до уряду зі скаргою, пишуть, що вони мають дозвіл на свої ділянки, а в загарбників дозволу нема. На скаргу уряд не відповідає. Виконавча рада рекомендує урядові затвердити конфіскацію ділянок, і уряд вносить законопроект, що підтримує домагання загарбників. А потім виявляється, що все це — сімейна справа, загарбники працювали на синдикат, а в синдикаті всі дружки або ж родичі членів ради.

Чоловіки сердито загомоніли, не в силі стримати свого обурення.

— Це ж треба дійти до такої підлоти! — сказав Морріс.

— Джордж Лекі звинуватив сера Джона Форреста в грубому порушенні права і справедливості, — закінчив Дінні. — Але загарбникам все-таки перепав ласий шматок.

— Хай мене дідько візьме, коли я розумію, чого ми тут сидимо склавши руки! — гнівно вигукнув Тупе Кайло. — Адже це б’є по всіх старателях на приїсках. Якщо Джек Міллз та його товариші будуть боротися, наш обов’язок — підтримати їх.

— Їм тепер не до боротьби, — сказав Дінні. — Вони набрали досить золота в Лондондеррі і сидітимуть тихенько-смирвенько.

Він підвівся. Інші теж повставали, потягаючись та обтрушуючи з одягу порох. Вони очікувально дивилися на Дінні. Адже йому поталанило — тепео слово за ним! Але погляд Дінні був звернений туди, де на саморобному триніжку сиділа місіс Гауг, все ще латаючи Моррісову сорочку.

— Ходімте вип’ємо! — сказав Фріско те, чого чекали від Дінні.

— Я частую, — квапливо підхопив Дінні. — Пообідаємо в трактирі.

Фріско простежив очима за поглядом Дінні, звернутим на місіс Гауг.

— Як кепсько, що ви не можете піти з нами, мем! — вигукнув він, підступно розкривши таємну надію Дінні на те, що може, Саллі пообідає з ними.

— А чому й ні? — Хейлс був людина цілком світська і неабиякий дамський догідник. — Якщо місіс Гауг зробить намчесть і пообідає з нами в «Клаб-готелі», ми її спершу проведемо додому, а вже потім перейдемо до розваг, які для нас приберігає Дінні.

Саллі перехопила погляд Морріса і прочитала в ньому сувору заборону.

— Щиро вам дякую, — відповіла вона. — Але я тільки обтяжила б вас. Дінні ще завітає до мене перед від’їздом у Кулгарді. Правда ж, містер Квін?

Саллі обдарувала Дінні своєю найчарівнішою посмішкою. Вона не дозволить містеру Франсіско Джо Мерфі збиткуватися з неї і примушувати червоніти Дінні, який заради неї одяг новий костюм та цей крислатий капелюх. Він її гість, і нехай кожному стане ясно, що він їй друг і що вона дуже рада його бачити в себе.

— Неодмінно, місіс Гауг! — Дінні почервонів по самі вуха від посмішки Саллі. — У мене для вас ціла купа новин від місіс Фогарті та Олфової дружини. Може, зайти завтра вдень?

— Я вас чекатиму, — сказала Саллі.

Старателі обступили Дінні з усіх боків і потягли його в трактир.

Проте минуло кілька днів, перш ніж Саллі знову побачила Дінні, але й тоді він тільки почервонів від сорому й квапливо пошкутильгав геть, ніби боявся, що вона його зупинить і заговорить до нього. Від того першого частування в день свого приїзду Дінні пиячив майже тиждень, і вигляд у нього був відповідний. Без комірця, неголений, з почервонілими, запухлими очима, у зашмарованому й пом’ятому новому костюмі, він шаснув назад у трактир, як тільки помітив, що місіс Гауг наближається до нього.