Буремні дев'яності

РОЗДІЛ XL

Все сімейство Моллой у повному складі супроводжувало Саллі, коли вона поверталася з дитиною додому. Тед Моллой виступав попереду з її саквояжем. Місіс Моллой ішла поруч Саллі, несучи на руках її сина. Молодше покоління Моллой уже звало його Діком. Він був записаний як Річард Фітц-Мор-ріс Гауг. Шикарне ім’я, казала місіс Моллой.

Вона теж дає своїм дітлахам шикарні імена, — хочеться хоч чимось потішити їх, адже вони в неї незаконнонароджені. Сіді Патрік, Мел Антоні та Бріссі Ксавір, схожі на живі городні опудальця, дріботіли позаду, і кожен щось ніс у руках, а маленького братика, повзунка Вікі, садовили собі на плечі всі по черзі. Грудне дитинча Аді Сесілія везла в колясочці — звичайному ящику, поставленому на колеса.

Але центром уваги в цій процесії була молоденька коза — подарунок місіс Моллой. Козу героїчно тягли за собою Перті та Варт, а та не менш уперто тягла їх у кущі. Всі реготали до упаду, коли коза шарахала вбік, зачіплюючись мотузкою за колючки, і хлоп’ята волочилися за нею по землі.

Це було дуже симпатичне створіння — біле-білісіньке, з ніби виточеними ратичками та ріжками, вигнутими, як молодий місяць, пустотливе і ласкаве. Саллі почувала себе невимовне щасливою і сміялася з кожного вибрику кізки так само весело й дзвінко, як діти. Вона вже навчилась доїти козу, і маленький Дік задоволене й жадібно смоктав з ріжка козине молоко, ба навіть ніби почав від нього наливатися, мов яблучко. Саллі охопив розпач, коли виявилось, що в неї нема молока; нестерпно боляче було дивитись, як напружується крихітний ротик, марно торсаючи її порожню грудь. Саллі обливалася слізьми і з гіркою безнадією дивилась на зморщене личко.

— Нічого, голубонько, не треба так побиватись, — втішала її місіс Моллой. — При такому житті, як у вас, та ще після хвороби — звідки йому взятися, тому молоку? А біді ми зарадимо, виросте ваш малюк і на козиному молоці… Є в мене дуже гарненька кізка — саме те, що йому треба…

Саллі розуміла, що й вона, і маленький Дік завдячують своїм життям місіс Моллой та її козі. А втім, кожен член сімейства Моллой вніс у це свою частку — всі вони допомагали вижити їй та її синові у ті перші тяжкі дні.

Які вони були добрі до неї! Тед Моллой схопився серед ночі, побіг до Сема Маллета, переніс її до себе додому, притяг лікаря й до ранку грів для неї воду в бляшанках з-під гасу. Лікар прийшов, коли дитя уже з’явилося на світ, і йому не лишалось нічого, як тільки поздоровити місіс Моллой з успіхом. Він сам не міг би краще упоратись, сказав він.

— Та де вже йому! — бурчав Тед. — П’яниця нещасний! Трохи не за барки витяг його з трактиру. Глянули б ви, який у нього був вигляд! Я не підпустив його до вас, мем, поки не вилив на його лапи цілу миску гарячої води.

Тед з дітьми кілька днів спав за хатою під кущами, і в кімнаті панували незвичайна тиша та спокій. Для Саллі то був справжній рай: лежати в постелі, відчувати поруч себе свою дитину, знати, що тебе оточують любов’ю та піклуванням, засинати, мріючи про те, скільки радості принесе їм у житті постійна близькість оцього живого клубочка.

Коли юні Моллой зграєю вдерлися до кімнати, щоб подивитися на новонародженого, кожен з них приніс йому якийсь подарунок. Один з хлопчиків зробив для Діка маленького возика з дерев’яного ящика, інший прив’язав на кінець довгої мотузки цілий жмут яскравого пір’я папуги, а Аді власноручно пошила малому слинявчик. Сльози набігали на Саллині очі, коли вона згадувала цю зворушливу дитячу увагу і все, що зробила для неї місіс Моллой.

Через кілька днів Саллі наполягла на тому, щоб місіс та містер Моллой спали на своєму ліжкові за завіскою, а сама перейшла на тапчан. Дітей повернули до хати. Галасливі й до всього цікаві, вони одразу заповнили собою все, а серед них, мов квочка серед курчат, не присідаючи, топталася мати: варила їсти, підмітала долівку, прала та прасувала. Таке стовпище живих істот у такій тісній халупі! Іноді здавалось, що вони розмовляють, сваряться, верещать, сміються і плачуть всі разом і водночас. Не встигало замовкнути якесь хлопчисько, що дістало ляща, як уже заходилось плачем немовля, і гвалт стояв до самого вечора.

Минуло ще кілька днів, і Саллі вирішила, що вона вже цілком оклигала і може повернутись додому. Вона згадала свій намет та повітку, і їй здалося дивним, що то її дім. Та все ж її тягло туди, кортіло зостатися наодинці з малим, купати його й сповивати, не відчуваючи на собі цікавих поглядів цілої юрби дітлахів.

І от одного недільного ранку Саллі в супроводі всього сімейства Моллой прибула нарешті до свого намету біля підніжжя гори Марітани. По дорозі раз у раз доводилось всім зупинятись, бо ж не можна було не показати маленького Діка давнім друзям — Сему Маллету, Тупому Кайлу, Елі Нанкерроу, Попу Ярну та іншим.

Поки місіс Моллой метушилась, розпаковуючи речі Саллі та Діка, Тед подався до крамниці купити дещо з продуктів. Один з хлопчиків запалив у вогнищі, інший припнув пастися козу, Аді підмела навколо намету та під повіткою, куди вітер нагнав сухого листя й пилюки.

Повернувшись з крамниці, Тед розповів, що зустрів фургонника з Лейк-Дарлота, який бачив Морріса та Кона. Вони прямували до Блек-Рейнджа з партією старателів, що залишили Дарлот, коли тамтешні розсипища почали виснажуватись. З усього видно, Морріс не одержав листа місіс Гауг. Всі, хто приїздив з півночі, повторювали чутки про багаті родовища золота, знайдені в Блек-Рейнджі, хоч для старателів то дуже лихий край.

— Не треба вішати носа, місіс Гауг, — втішав Саллі Тед на свій грубувато-добродушний лад. — Диви, одного чудового дня Моррі ще заявиться до вас з повними кишенями золота.

— А я й не вішаю носа, — спокійно відповіла Саллі, не відриваючи очей від Діка, що спав у неї на колінах.

Саллі помічала, що вона дедалі рідше думає про Морріса, відколи в неї народився син. Всі її думки були звернені на дитину — на її повсякденні, повсякчасні потреби, а ще на те, як вона прогодує сина, коли він підросте. Треба, мабуть, не гаяти часу та знов відкривати їдальню. У неї ще лишилося трохи грошей, які їй пощастило заробити в останні місяці перед народженням Діка, але того ненадовго вистачить. І Саллі казала собі, що віднині вона повинна заробляти стільки, щоб забезпечити й себе, й дитину.

У неї було таке відчуття, ніби Морріс втратив свої права на сина. Він не приїхав, щоб поділити з нею радість, коли вона носила дитину під серцем. Його не було біля неї, щоб поділити і її тривогу, її страждання, коли вона народжувала йому сина. Тим самим Морріс ніби зрікся його, Дік належить тільки їй, і тільки на ній одній лежить відповідальність за те, що вона дала йому життя.

Калгурла зникла того ранку, коли народився Дік. Цілу ніч Саллі відчувала її біля себе: бачила високу темну постать, що тінню сновигала по кімнаті, чула тихі уривчасті вигуки, якими Калгурла намагалась заспокоїти й підбадьорити її. Місіс Моллой казала, що, мабуть, сам бог послав їм Калгурлу, — так добре вона допомагала під час пологів, так спритно й разом з тим обережно та неквапливо робила все, що їй наказували. Вона викупала і сповила дитину, поки місіс Моллой поралася біля матері. Але вранці Калгурла зникла, й відтоді ніхто її не бачив.

— Коли вернеться Калгурла, ми з нею знову відкриємо їдальню, — сказала Саллі Теду Моллой. Саллі була впевнена, що Калгурла повернеться до неї.

— Ну, ну, голубонько, заждіть ще звалювати на себе такий тягар, розриватися заради грошей, — бурчала місіс Моллой. — Хлопці не дадуть вам пропасти. Та й на біса все це потрібно, коли Тед зараз непогано заробляє. Господи, хіба ж ми не раділи, не пишалися, що ви якийсь тиждень погостювали у нас і ми допомогли вам породити на світ маленького Гауга. Ви тільки гляньте-подивіться, як він усміхається до своєї тьоті Терези!

Увечері прийшли старателі привітати маленького Гауга, як вони врочисто заявили. Елі пояснив Саллі, що хлопці не дійшли згоди, який подарунок купити Дікові. Але зваживши на те, що він — справжнє дитя приїсків, вони ось скинулись по дрібці золота — нехай мати сама купить, що йому треба. І Елі простяг їй новеньку замшеву торбинку, натоптану золотом.

Всі вони клялися й божились, що Дік просто красень і чисто тобі викапаний Морріс. Саллі чудово розуміла, що її первісток — миршавий, кволий недомірочок, та вона дала собі слово зробити все, аби він виріс дужий і гарний.

Всі навперебій розповідали їй приїскові новини, так ніби вона була відсутня принаймні півроку. В Хеннані життя аж клекоче. Рудники переходять з рук у руки по скажених цінах; дороги захрясли підводами з новим устаткуванням; воно прибуває щодня, і для розвантажування не вистачає робочих рук; а в Південному Хресті, казав Джек Баламут, його навалено гори — вивозити нічим. Та незабаром залізниця дійде до Кулгарді: вже всі говорять, яке бучне свято буде влаштовано там у день відкриття.

За розрахунками підрядчиків, через кілька місяців залізницю дотягнуть і до Хеннана; ходять чутки, що селище перейменують на місто Калгурлі або Калгуларрі — за тубільною назвою цієї місцевості. Тим часом нові крамниці, трактири ростуть мов гриби. Старі халупи, що в них містилася пошта й контора інспектора, зносяться, а на їх місці споруджуються солідні будинки з пісковина. Через рік у місті проведуть електрику. На схід від Хеннана уряд установив опріснювачі на свердловині, а громадськість уже вимагає спорудження водогону.

А Фріско став великою персоною у Лондоні. Тепер він, з вашого дозволу, містер Франсіско Хосе де Морфе, водиться з лордом Персі Дугласом, створює акціонерні підприємства, дає інтерв’ю репортерам, доводячи, що Хеннан — центр найбільших у світі родовищ золота.

Олф Брайрлі знайшов роботу на руднику Мідас і ставить собі дім. Еге, його призначили управляючим, і зараз він з дня на день чекає приїзду дружини. Невже місіс Гауг цього не знає? Просто дивина! У місіс Брайрлі теж народилась дитина. Дочка. І Олф на радощах напився, мов сучий син.

Не часто траплялось таке, щоб Олф перебирав міру, але, кажуть, він трохи з глузду не зсунувся, коли одержав телеграму: «Поздоровляємо гарнесенькою донечкою. Мама доня здорові». Він гдсав з телеграмою по всьому приїску, показував її кожному стрічному. Ну й, звісно, частував, так що всі повзали рачки. Адже він тепер управляючий, і слід віддати йому належне, тут він не осоромився — поставив рудокопам Мідаса цілу бочку пива.

Дінні був у розвідці, так Олф послав тубільця розшукати його й повідомити про велику подію.

— А чи не чув хто із вас, де Морріс? — спитала Саллі. — Я написала йому про Діка в Лейк-Дарлот, але Тед Моллой каже, що вони з Коном рушили далі, до Блек-Рейнджа.

Запала ніякова мовчанка. Погані чутки приходили про похід у Блек-Рейндж, але нікому не хотілось говорити про них місіс Гауг. По тому всі раптом заговорили один поперед одного.

— Цілком можливо, що Морріс не одержав вашого листа, мем.

— Від Дарлота до Блек-Рейнджа сто миль з гаком.

— Це не біда, зате, згадаєте мої слова, коли він причалапає сюди, йому буде чим похвалитись.

— Будьте певні: Морріс примчить, як ошпарений, тільки-но зачує про маленького Гауга!

А наступного дня прийшов сам Олф і приніс Саллі апельсинів та лимонів. Він сяяв од щастя й страшенно пишався і Лорою, і своєю дочкою, і своїм новим будинком. Будинок був уже майже готовий, з двома верандами, спереду та позаду, з ванною кімнатою, з сітками на дверях від мух. Все це обходиться страшенно дорого — і робочі руки, і транспорт, скаржився Олф, а про ціни на матеріали вже й не згадуй, слава богу, що хоч дістав. Але він хоче, щоб Лора жила з усім комфортом, який тільки можна створити на приїску; служба на руднику Мідас дала йому змогу збити трохи грошей і досить швидко побудувати дім.

Минуло ще кілька днів, і якось Саллі з подивом побачила, що до її намету прямує молода дівчина, в білому мусліновому платті та крислатому капелюшку, оздобленому по краях білим мусліновим рюшем. Можна було подумати, що вона зійшла з картини Дана Гібсона, щоб прогулятися курною дорогою серед побурілих від пилюки наметів.

Саллі не одразу впізнала Вайолет О’Брайєн — так не схожа була ця чарівна дівчина на завжди сумну й убого зодягнену офіціантку з трактиру Джіотті. Лише очі були ті самі — сині-сині; побачивши їх один раз, такі очі ніколи вже не забудеш. Але в них, як і раніше, таїлась якась невесела дума, хоч на губах Вайолет грала усмішка, ніби їй самій було смішно, що вона отак вичепурилась.

— Вайолет! Невже це ви? — вигукнула Саллі, йдучи їй назустріч.

— Я й сама собі не вірю, — сказала Вайолет. — От почула, що ви тут, і закортіло побачити вас перед від’їздом. — Очі її спалахнули. — Так, так, місіс Гауг, я їду в Мельбурн вчитися на співачку. Кілька тижнів тому повернувся тато. Десь на півночі натрапив на добру місцину й продав її за десять тисяч фунтів. Точніше, це його частка.

— О, я така за вас рада! — Саллі справді розхвилювалася й зраділа, ніби це їй самій звалилося щастя. — Виходить, такі чудеса бувають не лише в казках!

Вайолет задумливо кивнула головою; здавалось, вона ще й досі не могла повірити, що справджується її заповітна мрія.

— Ай справді, схоже на казку? Звичайно, мені дуже шкода залишати маму та малюків. Але ж така можливість — я мріяла про це все життя. І тато каже, що я цього заслужила. Він дуже пишається мною, не хоче, щоб я змарнувала своє життя на приїсках — вийшла заміж за рудокопа чи старателя і наплодила йому з півдесятка дітей.

— У мене поки що тільки одне, але мені воно до душі, — засміялась Саллі.

Вона підвела Вайолет до ящика, в якому спав Дік, і, відгорнувши серпанок, що захищав його від мух, показала свій скарб.

— Він маленький і кволий, правда? Але я безмежно щаслива, що він тут, зі мною!

Та Вайолет уже бачила стільки дітей за свій короткий вік, що Дік не викликав у неї захоплення.

— Для вас це, мабуть, дуже добре, — сказала вона рішуче. — Але я хочу бути співачкою. І сподіваюсь, що більше ніколи ні в кого не закохаюсь і не буду так побиватися, як за Чарлі…

— О, то було велике горе для вас, — співчутливо сказала Саллі. — Але тепер вам усміхнулося щастя, і я вірю, що більше ніщо його не затьмарить. Ви молода і вродлива, Вайолет, у вас є сила волі, і це вам допоможе досягти мети.

— Ви справді в це вірите? Скажіть, я справді зможу вирватися звідси? — Вайолет обвела зляканим поглядом мертву, випалену сонцем землю, розкидані довкола ветхі намети, ніби боялась, що вони можуть не пустити її, перешкодити їй здійснити свою мрію. — Іноді я собі кажу, що назавжди забуду сюди дорогу, а іноді як подумаю — страх бере: а раптом тато процвиндрить усі гроші?… З ним уже таке було: розбагатіє і в одну мить пустить усе на вітер.

— Не думайте про це, — сказала Саллі; Дік заплакав, вона взяла його на руки.

— І не буду! — голос Вайолет став жорстокішим. — Мама хоче, щоб тато купив землю або відкрив трактир, поки він не вгатив усіх грошей у акції. Та все одно я більше не вернуся на приїски, місіс Гауг. Я не вернуся, навіть коли все знову піде шкереберть і мене турбуватиме доля мами та дітлахів.

Від похмурого передчуття Вайолет Саллі теж стало важко на душі.

— Не вертайтеся, Вайолет, — сказала вона, — не вертайтесь нізащо. А я вас часто згадуватиму і буду аплодувати вам звідси, коли ви станете славетною співачкою.

Потім Вайолет пішла. Вона йшла курною дорогою, струнка, граціозна, упевнена в собі, і Саллі дивилася їй услід, доки легенька біла постать не розтанула в сліпучому промінні сонця, у хмарах рудої пилюки, злившися з довколишнім суворим краєвидом.

Чи пощастить їй вирватися з цих тенет? — думала Саллі. Вайолет молода, вродлива, має чарівний голос, чистий і мелодійний, як у тієї ранньої пташки. Ні, ні, вона обов’язково досягне того, до чого рветься душею. Талант дасть їй не тільки можливість виявити себе у мистецтві, він дасть їй незалежність, маючи яку, людина може бути сама собою. Саллі ладна була молитись, щоб це здійснилось. Те, чим володіє Вайолет, надто рідкісне й надто цінне, щоб його занапащати за брудною стойкою приїскового трактиру.

Сама Саллі поки що була цілком задоволена, її життя було заповнене турботами про сина: вона купала його, годувала, носила гуляти в зарості, заколисувала піснями. Літо кінчалося, дні ставали прохолодніші, але дощу не було, і, як звичайно, всі боялися, що знову настане скрута з водою. З Дарлота приходили тривожні вісті про похід до Блек-Рейн-джа. І хоч усе її життя було зосереджене на синові, Саллі дедалі дужче мучив неспокій за Морріса.

Вона попросила Сема Маллета та Елі Нанкерроу спробувати дізнатися хоч що-небудь про нього, розпитувала й сама по крамницях та у фургонників, що прибували з півночі. Але ніхто нічого не чув про Морріса та Кона відтоді, як вони подалися в похід.

Фургонники казали, що такого згубного походу ще ніколи не знали на Заході. На Дарлотському приїску зібралося понад дві тисячі старателів, і розсипне золото було майже вичерпане, коли туди дійшла чутка про нове родовище в Маунт-Блеку. За одну ніч не менше тисячі чоловік розкілкувало свої ділянки й зірвалося з місця. Більшість пішла пішки, несучи все своє манаття на плечах або тягнучи його волоком на якійсь подобі санчат. Коли перші старателі з тих, що їхали верхи на конях або на верблюдах, подолали сто десять миль і добулися в Маунт-Блек, вони не знайшли там жодного виробітку, ані найменшої ознаки того, що хтось колись шукав тут золото. Більше трго, грунти в тій місцевості навіть і не обіцяли золота. До того ж там не було води.

Старателі повернули назад, деякі подалися до Мерчісона. Але для тих, хто плентався пішки з жалюгідними запасами харчів та води, було мало надії добратися живими до Дарлота. Почалась страшна паніка. Опинившись, немов у пастці, серед цієї мертвої пустелі, люди кидали ковдри, табірне спорядження, все, що могло їх хоч трохи обтяжувати, і поспішали в далеку зворотну дорогу. Багато їх там полягло навіки, а скільки — того ніхто ніколи не взнає.

Один старатель верхи на ледь живому верблюді привіз цю страшну звістку в Дарлот, і там спорядили рятувальну експедицію. З нею пішов і Дінні Квін. Кілька чоловік знайшли на дорозі напівмертвими од виснаження і привезли до табору. Слідом за рятувальною експедицією було послано караван верблюдів з водою та їжею. Пошуки тих, що могли відстати, заблудитися або ж знесиліти від голоду та спраги, тривають ще й досі.

Сем та Елі намагались заспокоїти Саллі. — Кон і Морріс не пропадуть, мем, — запевняли вони. — й-бо, вони гайнули до Мерчісона. У них же верблюди, а Кон обнишпорив цю країну вздовж і впоперек. Кона нічим не злякаєш. Це стріляний горобець і до того ж добрий товариш. Він не кине Морріса в біді. От побачите, не сьогодні-завтра вони приїдуть цілі-здорові, тільки проклинатимуть базікал, що провокують безглузді походи.