Natalia

9

Наталія вже цілу вічність не спускалася сходами, що ведуть у погріб. Цей хаос населяли старі меблі, поламані світильники, кілька валіз і ще купа різних предметів, що купчилися одне на одному в очікуванні тієї миті, коли вона визначить, як їх використати чи куди подіти. Якщо в цьому мотлоху не з’явиться безперечна користь, він, вочевидь, закінчить свої дні на міському звалищі. Утім, кілька років тому Наталія зважилася на перше сортування: діапозитиви з їхніх подорожей; зошити, у яких вона занотовувала успіхи своїх учнів на курсах навчання грі на фортепіано; довідки з місця роботи для різних адресатів; старі календарі з поміченими датами та подіями; вітальні листівки з подякою, що вона їх отримувала за те і се, та багато іншого. І кілька картонних коробок, куди вона з гіркотою поскидала свою смішну макулатуру, вже тоді попрямували на смітник.

Вона мимоволі уявляла, як сердитиметься Джеф після її смерті, коли йому доведеться вичищати будинок. Він викине все й оком не зморгне. Цієї думки було достатньо, щоб переконати себе в доцільності операції зі скидання баласту. Вона з прикрістю зауважила, що за всі роки зберегла лише сентиментальні цінності. Те, що колись здавалося дорогим її серцю або принаймні вартим того, щоб опинитися серед пам’ятних речей, для інших людей не мало значення.

Часом Наталію охоплював жах від думки про те, що її існування на Землі не залишить по собі жодного сліду, але не зараз. Узагалі-то, чудово було б передати у спадок якийсь значний витвір, здатний викликати визнання місцевого, регіонального, а ще краще всесвітнього масштабу. Але надто пізно, час минув і проявив свою руйнівну силу. Нікуди від цього не дітися.

Такі думки нікуди не приводили, і жалоба була не на часі. Якщо добре подумати, вона спромоглася вистояти там, де інші звалилися з ніг. Вижити — ось вершина, якої вона досягла. Подвиг, за який ніколи не нагородять, не дадуть ані медалі, ані похвального листа. На жаль.

Оманою було б думати, що люди проявлять милосердя до жінки або чоловіка, чия провина полягає в простій речі — вони не померли разом зі своїми. Вона не вірила у великодушність собі подібних та уникала будь-яких тем, що можуть привести до розпитувань на кшталт як їй вдалося? Чому саме їй?

Коли ти — єдина з родини, кому вдалося вижити, то за цим фактом інколи приховується ціла низка гріхів, що потребують спокути. Як фактичних гріхів, так і випестуваних почуттям провини. Наталія несла свою частку журби й ділитися нею ні з ким не планувала, про це навіть не йдеться. Чи можна сподіватися, що люди збагнуть незбагненне? Хто ніколи не зазнав страху смерті, той дуже легко стає на бік категоричних суджень. Наталія не відчувала жодної потреби сповідатися, а потреби простити гріхи «ближньому своєму» і поготів. Краще тримати цього ближнього якомога далі від себе.

Вона свідомо викоренила цілий пласт життя й не мала ніякого, абсолютно ніякого наміру переглянути це рішення. Ані заради Жанни, ані заради Толлефа. Досі вона вдало противилася спокусі очистити своє сумління. Кінець близько, зриватися з гальм недоречно.

На маленькому низькому столі вона знайшла картонну коробку з фотоальбомами. Спершу взялась за останні, датовані періодом після переїзду до Канади, саме ці світлини вона приберегла для Джефа. За це він міг подякувати своєму батькові, адже в неї особисто ніколи не виникало потягу до фіксації побутових сцен їхнього життя.

Вона підійшла до стільця з рівною спинкою, який стояв біля сходів, і просто рухнула на нього. Ця купа світлин сколихнула в пам’яті всюдисущу присутність свекрухи в їхньому повсякденні. Тут вона обіймає Джефа, коли він задмухує свічки на торті в день народження, тут вона обтирає його рушником після ванни, тут притримує дитячий триколісний велосипед, коли Джеф катався й надто розігнався, а тут вона читає йому книжку казок. Вона всюди, зібрані за довгі роки світлини в певному сенсі увічнили її образ. Коли Альберт прийняв рішення перевезти батьків з польського Лодзя, він справді не порадився з дружиною. Він просто поінформував її про цей крок, поставивши перед доконаним фактом.

Як тільки вони обоє знайшли роботу, чоловік виступив фінансовим гарантом своїх батьків. Спочатку Наталія абсолютно нормально ставилася до того, що вони всі живуть під одним дахом, але зрештою їхнє примусове співіснування викликало в неї глибоку прикрість щодо свекра та свекрухи. Остання взяла на себе роль mater familiae[5]. Під приводом допомоги по господарству вона зайняла собою увесь простір і зробила з Джефа вередливу, розбещену дитину, яка шукала прихистку за її спиною в разі щонайменшої спроби йому перечити. Наталія задихалася. Чоловік намагався урезонити її, мовляв, щойно вони зароблять достатньо грошей, він збудує батькам будинок. Слід бути щедрими. Для обґрунтування своєї точки зору, він підкреслював, як багато його мати допомагає на кухні, як полегшує їхній побут.

— Полегшує наш побут? — кричала вона на Альберта у відповідь. — Я не хочу, щоб на моїй кухні поралася інша жінка. Я не хочу проводити кожен вечір з твоїми батьками у вітальні.

— Але я не можу відправити їх назад до Європи.

Раніше вони ніколи так жорстоко не сварилися, і як наслідок Наталія все частіше шукала приводи для відсутності. З учнями вона домовлялася так, щоб проводити уроки гри на фортепіано в них удома, супроводжувала церковний хор на недільних месах, на весіллях і похоронах. Вона навіть записалася на якісь вечірні курси. Вона тікала з хати за будь-якої нагоди й використовувала всілякі лазівки без докорів сумління. Вона сердилася на чоловіка, а той крізь зуби закидав їй дріб’язковість почуттів.

— А що б зробила ти, якби були живі твої батьки? — якось запитав він.

Цієї конкретної миті вона його зненавиділа. Її батьки мертві. Вона вважала, що використовувати її біль і страждання для виправдання парашутного десанту його батьків у їхнє подружнє життя — надто жорстоко. Дріб’язковість, авжеж. Така дріб’язковість, що за мить на стіл ледь не лягло свідоцтво про розлучення. До того ж, Наталія заробляла достатньо, щоб самостійно встояти на ногах. Але був Джеф. Звісно. І вона залишилася.

Усі ці спогади зачіпали її за живе, і вона відклала альбоми зі світлинами канадського життя. Потім почала ворушити речі на дні коробки. Вона точно знала, що шукає. Упевнена, що потрібна річ знаходиться саме тут, вона швидко наштовхнулася на альбом з обкладинкою в кольорах норвезького прапора — єдине, що їй залишилося від повоєнного періоду. Чудові були роки!

Після майже двох років, проведених у таборі для польських біженців, вони знайшли маленьку квартиру-студію в самому центрі Осло. Саме напередодні їхнього весілля. Перше житло на двох, тільки вони, і більше нікого! Як символ нового життя. Дивна оселя, де неможливо було зробити крок, щоб не потрапити в якусь пастку. Вона розглядала світлини їхньої кухоньки-вітальні. Облуплені стіни та невибагливе меблювання першого родинного гніздечка не давало щонайменшого приводу для гордості, але свого часу вона щиро відчувала гордість, називаючи це місце нашим домом. У пам’яті воскрес цей ейфорійний період.

Вони там жили, допоки Альберт не зірвався.

Класичний випадок. У лікарнях було повно колишніх військових, які розділяли його долю. Декому з них так і не вдалося заглушити почуті на полі бою крики жаху й страхіть, не вдалося забути сморід гнилої плоті, що йшов від тіл загиблих у бою товаришів.

Альберт нічого їй не розповідав, навіщо б йому це робити? Навіщо додавати болю словами, що сколихнуть у її пам’яті картинки тієї реальності, яку вона знала не гірше за нього? Вона все знала. Слова ніколи не зможуть вигнати диявола минулого. Ця мовчазна угода теж зумовлювала особливість їхнього союзу. Безсилий свідок, нездатний знову зануритися в це страждання навіть задля допомоги чоловікові, вона спостерігала, як удень він дедалі більше замикається в мовчанці, а впродовж нескінченних ночей перевертається в ліжку через неможливість заснути.

Він поступово в’язнув у депресії, і ця депресія ледь не поглинула його. Від цього періоду, коли вона снувала між своєю роботою та місцем його лікування, не залишилося жодної світлини. Альберт перебував у лікарні понад рік. І все ж вона дивилася на фото їхньої квартири з усмішкою. Наталія немов знову побачила, як сідає в подароване кимось жовте крісло, знову відчула спокій, коли вечорами поверталася після роботи. Вона була щасливою в цій маленькій квартирці.

Наталія радо затримувала погляд на всіх цих світлинах. Пресвята Діво! Вона б охоче прожила все життя до самої смерті в Норвегії, але на іншій шальці терезів лежав мир у душі чоловіка, чи вартувало її бажання такої жертви? Після виходу Альберта з лікарні її роботодавець запропонував йому посаду бухгалтера. Вони мали все, щоб щасливо жити в Осло. Навіть сьогодні вона запитувала себе, який аргумент можна було тоді запропонувати на протидію нав’язливим ідеям, що так міцно вкоренилися в його голові. Він боявся, що Радянський Союз нападе на Норвегію, і читав усе, що могло підживити ці страхи. А все через війну в Кореї, яка ніяк не закінчувалася і в якій Радянський Союз підтримував Північну Корею, а Норвегія — Південну. Наталія тяжко зітхнула. Більша частина їхнього життя була зумовлена світовими конфліктами. Не сказати, що вона скорилася з великої душевної чуйності, просто переконати чоловіка залишитися в Норвегії їй би не вдалося. В Альберта знайшлися родичі в Канаді, які зголосилися допомогти їм облаштуватися. Начебто все складалося дуже сприятливо для планів Альберта. Вишенькою на торті стала підтримка цього рішення з боку його особистого лікаря. Той зустрівся з подружжям і пояснив, що нова точка відліку, між іншим, матиме сприятливий вплив на здоров’я Альберта. Наталія зрозуміла, що її власні бажання важать небагато. Вона спробувала зіграти на тому факті, що в неї в Норвегії є робота, що вона розмовляє цією мовою, що вперше за стільки років перед нею заблищала надія на світле майбутнє. Стільки зусиль, і все марно!

Якби вони тоді не поїхали, сьогодні Толлеф сам би прийшов до неї й постукав у двері, а вона б відчинила. Скоріш за все.

А ось світлина, де вона поряд з подружкою Сіґрід. Наталія усміхнулася. Вона була гарненька й безтурботно позувала в купальнику в холодних водах фіорду біля Осло. Вона дуже емоційно переглядала фотографії з Мюсена — перші світлини їхнього подружжя, усміхнені очі чоловіка, що грає на трубі. Очі її Альберта. Для нього вона також позувала — спокусниця, що сидить на скелі серед чагарника, оточеного вересовим пагінням, поблизу форту Гьойторп. Закохана. А ще ця світлина. Перед палацом правосуддя в обіймах чоловіка, з яким щойно одружилася. На ній проста, але елегантна сукня. Вони обоє випромінюють щастя.

Зброя у вигляді молодості та впевненості у своїй привабливості дозволяли їй почувати себе готовою до будь-яких випробувань реальності. Навіть до нестерпних. Саме так, на щастя чи нещастя.

На останній сторінці альбому вона знайшла два складених навпіл аркуші. Серце забилося сильно-сильно, коли вона їх розгортала. Вона добре пам’ятала, що там було написано. Іще один доказ того, наскільки треба залишити все позаду. Напередодні їхнього від’їзду з Осло вони розпродали всі свої нехитрі скарби.

Білий посудний сервіс: 20 крон

3 миски: 2,5 крони

Емальована каструля: 15 крон

Віник: 2 крони

6 чашок: 12 крон

2 банки желе з порічки: 4 крони

Пилка, молоток і сокира: 35 крон

Книжки: 10 крон

Світильник: 30 крон

Маленький підсвічник з латуні: 10 крон

Банки з огірками: 5 крон

— Ма?

Наталія підстрибнула, й аркуші випали з її рук. Вона їх швиденько зібрала та склала назад до альбому. Поглинена читанням свого списку, вона не почула кроки на сходах.

—Ма? Я почав турбуватися.

Вона втратила відчуття часу. Голос Джефа поволі вивів її з меланхолійного стану, куди вона так охоче поринула під час роздумів над своїми нотатками. Ціле життя звелося до невеличкої купки речей: після тебе залишиться декілька картонних коробок, і ти навіть не впевнена, що комусь заманеться прийти по них, не те, щоб купити. Вона захотіла підвестися, але заклякле тіло відмовилося виконувати потрібний рух. Джеф простягнув їй руку. Вона закрила альбом та оперлася на Джефа. Він приготував їй чай, вони влаштувалися за кухонним столом. Здавалося, Джеф суцільно поринув у газету.

— Я хотіла тобі дещо показати, — сказала вона, відкриваючи альбом.

Джеф кидав неуважний погляд на світлини, перегортаючи сторінки з рекордною швидкістю, інколи похитуючи головою. Потім він сказав, що пам’ятає, як роздивлявся ці фото в дитинстві.

— Окрім вас двох я не впізнаю нікого.

Він закрив альбом без жодного коментаря й продовжив читати газету.

Це нікому нецікаво, — подумала вона із зітханням, навіть її сину. Як його міг зворушити вид будинку, де одружилися батьки, або світлини з норвезькими краєвидами? З Джефом так часто бувало. Аби запобігти розчаруванню через синову байдужість до близьких її серцю речей, Наталія мусила зробити свідоме зусилля й нагадати собі, що в цьому віці вона його вже не переробить. Вона усвідомлювала, якщо чесно, що раніше експлуатувала цю рису його характеру, і насправді, дякувала небу за те, що син так мало цікавився її життям і не намагався краще зрозуміти.

Наталія раптом здригнулася всім тілом — таке потужне тремтіння пройшло крізь неї. Толлеф, так. Вона впевнена, що Толлеф зацікавився б цими світлинами. Хоч як, а деякі з них зроблено буквально за кілька місяців після його народження. Він би зміг побачити, який вигляд вона мала тоді. Ба’ більше, фотографії вулиць Осло на початку п’ятдесятих років, напевно, мали б для нього історичну цінність.

У Толлефа були запитання? Вона відповіла на них, наскільки можливо. Чи задовільнять його ці відповіді? Мусять, адже про заглиблення в тему навіть не йдеться. Ще вчора вона скаржилася на монотонність своїх днів, а втім, виявилася неготовою змінити прісність буденного життя на великі потрясіння. Є люди, у кому сплеск емоцій викликає збудження, загострює бажання жити, але для Наталії то був радше хаос і синонім виснаженості. Її квота потужних емоцій вичерпалась багато-багато років тому.

Якщо вдень вона відволікалася, час від часу пораючись на подвір’ї, вечори майже завжди проходили в суцільній самотності. У неї були, так би мовити, денні друзі: колежанки по читацькому гуртку, а ще товаришки з курсів іспанської. Її соціальне життя обмежувалося кількома особами, при тому мало хто з них переступав поріг її оселі. Коли Альберт ще був живий, вони відвідували його колег, і вона мала добрі стосунки з цими людьми. Після чоловікової смерті контакти мало-помалу зійшли нанівець. Наталія не прикладала жодних зусиль для підтримання цих зв’язків, тож друзі її більше не запрошували на теплі посиденьки у своїх домівках. Увечері тишу вітальні порушували хіба що голоси з телевізора.

Коли вона жалілася на це Джефу, той відповідав, що люди стороняться її через дратівливий характер.

— Це правда, ма, після смерті тата ти тільки й робиш, що на все скаржишся.

Упродовж тривалого подружнього життя вона отримала свою порцію прикрощів з Альбертом. І все ж таки, він завжди був єдиним, з ким їй вдавалося залишатися собою. До того, як у її двері постукала Жанна, вона ніколи не розповідала про своє минуле й про ті випробування, що випали на її долю. Проте несподіваний шок від цих ремінісценцій викликав дивний ефект — їй приємно, що нею цікавляться. Ох, слід остерігатися подібної пихатості. Але хтозна, раптом можна буде зав’язати справжню дружбу... Вона ніколи не дозволяла собі таку примху. Наталія струснула головою. Вона забагато думає. Та чи справді в неї є потреба прив’язатися до нового персонажа, який з’явився на сцені у той час, коли всі рампи готові згаснути?

Загублена у своїх думках, вона погладжувала обкладинку альбому подушечкою вказівного пальця. Вона казала собі, що якби Толлеф запитав про їхню фізичну схожість, то помітив би — вони мають мало спільного. Принаймні таким було її перше враження після перегляду фотографій, які він надіслав. Вона не впізнавала себе в ньому. Джеф був схожим на свого батька, а Толлеф — невже на свого? Не так, щоб викапаний, інакше вона б помітила. Треба ще раз глянути. Зрештою, Толлеф надіслав їй свої фотографії, зроблені на різних етапах життя, у тому числі одну світлину, на якій йому приблизно стільки ж років, скільки мав його батько, коли вона, коли він... Вона звела очі до неба. Який абсурдний клопіт! Однозначно. З віком вона пом’якшала.

— Побачимось, ма.

Наталія підскочила й прошепотіла щось незрозуміле замість традиційного «до побачення». Вона навіть не усвідомлювала, що Джеф вийшов з кухні й почав збиратися до від’їзду.

Не встигли двері зачинитися, як задзеленчав телефон. Вона втупила очі в апарат і піднесла руку до грудей. З почервонілим від переживань лицем і пересохлим горлом вона наважилася відповісти. Інстинкт її не зрадив. То був він.

— Добридень, — звернувся він англійською. — Моє ім’я Толлеф Ульсен, я телефоную з Норвегії... Я розмовляю з Наталією?

Голос був життєрадісним. Він дуже намагався вести розмову в легкому тоні, за що вона була неймовірно вдячна. Навіть якщо він нервував, це не було чутно. Він перейшов на норвезьку мову, дякуючи за надісланий на його адресу лист і підкреслюючи, наскільки був здивований якістю її письмової норвезької. З огляду на п’ятдесят років без практики це просто чудово. Вона трохи запротестувала — суто для порядку. Він здавався щирим, і вона відчула, як їй лестить цей комплімент. Він уважно прочитав лист і подякував їй за час, приділений написанню такої змістовної оповіді, яка — вона, певно, здогадується — захопила його із самого початку й тримала до останнього слова.

— Незважаючи на подробиці, що містяться у вашому листі, мені важко уявити, яким чином ви все це пережили.

— Що ти маєш на увазі? Коли складається певна ситуація, ти проживаєш її, як можеш. Треба викараскатися з неї, просто треба й усе. А ще я хочу, щоб ми перейшли на ти, якщо ти не проти. Після всього, що я тобі розповіла, ти знаєш про моє життя більше за мого власного сина.

Вона вкусила себе за губу, усвідомивши промах. Запізно, слова не проковтнеш назад. Але він не зважив на останнє речення.

— Так, я згоден, будемо на ти. Я маю на увазі, що ти написала оповідь про таке складне й сповнене потрясінь життя, що хочеться дізнатися більше. І... мені на думку спадає ціла купа під-запитань, — додав він майже грайливим тоном.

Наталія проігнорувала жарт.

— Я намагалася дати тобі якнайдетальнішу інформацію, але справді, як ти сам дуже правильно підкреслив, мені довелося витратити багато часу, щоб скласти цього листа й відповісти на твої запитання. Я не уявляю, що ще можна додати.

Толлеф зауважив про себе, що слід бути обережнішим, у жодному разі не допускаючи, щоб вона сприймала його запитання як допит. Поганий початок.

— Жанна мені повідомила, я знаю, що ти не хочеш занурюватися знову в усі ці спогади, і я поважаю твою волю. Це болісно, я все розумію. Чесно кажучи, я думав про більш елементарні запитання. Наприклад, мені б хотілося дізнатися, як звали твоїх батьків, твоїх двох братів. Стільки всього треба було сказати в першому листі, що, мабуть, ти забула про такі деталі. Як ти знаєш, я цікавлюсь генеалогією та...

Вона його обірвала. Якщо він цікавиться генеалогією, то у львівських архівах абсолютно нічого не знайде. Він, мабуть, зрозумів з її слів, що від її родини не залишилося навіть сліду, і йому доведеться із цим змиритися.

Раптом Толлеф відчув сигнал тривоги й промовчав.

— Мою матір звали Леокарія Зєлінська. Якщо чесно, я не пам’ятаю її дівочого прізвища, того, що вона мала до заміжжя. Батька звали Станіслав Зєлінський. Дат їхнього народження в мене немає. Усе як у тумані. Думаю, що мати народилася десь у червні, а батько — у жовтні. Але я абсолютно не впевнена. Стільки води спливло, відколи я покинула Польщу, і я багато чого забула. Моїх братів звали Адам і Маріуш.

— Маріус? Як мого сина!

— Так, справді, я не провела паралелі. Розкажи мені про Норвегію. Там сьогодні гарна погода? Норвезьке літо таке чудове. Тут у Квебеку стоїть убивча спека. І так щороку, завжди буває кілька тижнів нестерпної жари.

Толлеф попросив надиктувати по літерах імена її батьків, сьогодні мабуть він не отримає більше нічого, це він добре усвідомлював. Він їй подякував і сказав, що передзвонить пізніше. Вона не стала заперечувати, і ця мовчазна згода його трохи підбадьорила. Перш ніж покласти слухавку, вона йому порадила в разі потреби спілкуватися електронною поштою. Вибух його сміху зачепив її за живе. А що він собі думає? Що вона стара маразматичка?

— Це Джеф навчив мене елементарному користуванню електронною поштою. Я не абиякий експерт, але дещо вмію, — сухо сказала вона у відповідь.

Утім, вона привітала себе з тим, що подумала про таку альтернативу. Спілкуючись поштою, у неї буде більше часу й можливостей міркувати над відповідями.

Наталія довго сиділа в кріслі. Вона вчасно отямилася від спокуси згадати про альбом зі світлинами, який подумувала йому віддати. Краще тричі подумати перед тим, як роздавати такі обіцянки. Постфактум вона відзначила про себе сюрреалістичність першої розмови, немов вона не розмовляла з Толлефом, а просто слухала себе в розмові з ним.

Наталія ніяк не могла опанувати себе. Жахливо тяжкий день.