Natalia

27

Шамблі, 6 січня 2009

Жанна зателефонувала Наталії під вечір і під дуже неясним приводом скасувала свій візит, що був запланований наступного дня.

Вона скоро повертається в Норвегію. Вони бачилися декілька разів, але набагато менше, ніж Наталія могла сподіватися. Вона заздрила Жанні. Як би їй хотілося знову побачити цю країну! Вона навіть сказала Жанні, що шкодує — треба було попросити Толлефа знайти їй маленьке житло в Осло. Там би й закінчила свої дні. Жанна не здивувалася цій новій примсі, але й глузувати з неї не стала. Жодного коментаря. Наталія з сумом констатувала, що її подруга більше не цікавиться тим, що вона говорить, і навіть не обтяжує себе необхідністю їй суперечити.

Після їхньої короткої розмови Наталія довго залишалася задумливою, потім увімкнула телевізор, щоб змінити хід думок. Пройшов випуск новин, його змінило обговорення слабких місць системи охорони здоров’я Квебеку. Круглий стіл у складі політиків, журналістів і державних службовців аналізував ситуацію та намагався запропонувати придатні рішення. Дебати йшли по колу, і Наталія вимкнула телевізор. Якщо чесно, їй не вдавалося сконцентруватися.

Вона почула сигнал, що оголошував отримання нового повідомлення на ноутбуці. Два рядки, два маленьких рядки. Слова розпливались перед її очима. Толлеф, Ганна Куртц, Самуель Куртц. «Ні! Тільки не це!» Вона відчула, як підскочив тиск. Помасувала скроні. Дихання почало збиватися.

Майже в ту саму мить задзеленчав телефон. Вона глянула на екран. Зазвичай вона не відповідала, чекаючи, поки увімкнеться автовідповідач. Тільки не сьогодні. Сьогодні їй хотілося поговорити з двоюрідною сестрою. Деббі по суті була єдиною особою, з якою їй кортіло поспілкуватися. Після чотирьох дзвінків вона відповіла:

— Добрий день, Деббі.

— Як ти знаєш, що це я? У тебе є визначник номеру? А, це багато що пояснює! Утім, неважливо. Нарешті! Я дуже щаслива, що можу з тобою поговорити. Таке враження, що ти ледь дихаєш.

— Усе нормально, то я просто бігла марафон.

— Отакої! Ну, гаразд. Як твої справи?

— Я лежала в лікарні. Тепер начебто краще.

Сестри не розмовляли вже багато років. Чесно кажучи, Деббі мало що знала про життя Наталії, окрім тих історії, що їй розповів батько Самуель. Тож вона була вражена й приголомшена розповіддю Наталії про все, що відбулося після перших відвідин Жанни.

— У тебе є син в Норвегії? Чому ж ти позбавляєш себе радості познайомитися з ним?

— Тому що він хоче знати своє походження. Він провів пошуки й щойно дізнався моє справжнє ім’я. Він зумів роздобути листи, у яких керівництво мюсенського табору доповідає про те, що я їм розповіла, коли вони проводили своє розслідування та дізналися про мою справжню особистість. Я сказала їм тоді, що твій батько, тоді ще мешканець Варшави, зробив мені фальшиві документи.

— Але ж мій батько ніколи не жив у Варшаві!

— Та я знаю. Я їм збрехала. Я вигадала це, щоб викараскатися зі скрутного становища. А зараз це просто питання часу — те, що мені вдавалося приховувати все життя, скоро спливе на поверхню. Ганна Куртц давно померла й похована, хай спочиває з миром. Він буде тут за два дні. Ти уявляєш собі? Це просто неможливо!

— Заспокойся! Зараз ти підвищуєш голос, а даремно. Я тебе чудово чую. Скільки разів тобі повторювати? Ти ні в чому не винна. То все через війну, Наталіє.

— Справді, через війну. Хто винен, хто жертва? Про це можна довго дискутувати. Сьогодні це одні, а завтра — інші. Ролі легко змінюються, усе залежить від того, куди вказують стрілки світового порядку. Деббі, я все це знаю.

— Мій батько дуже тебе любив, Наталіє. Він також відчував провину. Він відчував, що має перед тобою борг, оскільки не зумів тебе захистити. Ця думка його дуже мучила.

— А він тобі розповідав, чим саме заборгував переді мною, на його думку?

— Я завжди вважала – тим, що не зумів завадити німцям вивезти тебе до Норвегії і що з того моменту втратив твій слід. Коли ти відмовилася приїхати до Канади, він зробив висновок, що ти пережила страшні речі, і що це сталося з його провини. Сьогодні ти кажеш, що в Норвегії в тебе народився син. Не насмілюсь навіть уявити, що тобі довелося пережити.

— Я вижила, це головне.

— Наталіє, батько хотів тобі допомогти, ти сама знаєш. Коли ти приїхала до Квебеку з чоловіком і подзвонила йому, щоб він допоміг вам знайти роботу, він повірив, що між вами все може налагодитися. Він ніколи не розумів, чому ти нас сторонишся. До речі, я теж не розумію. Я всього на десять років молодша за тебе, ми б могли стати найкращими подругами у світі. Мій чоловік часто запитував мене про двоюрідну сестру, що живе практично поруч з нами, але яку ми ніколи не бачили. Чому ти так ізолювалася? Родина, коріння, це ж святе. Ми б дбали про тебе.

— Коріння мене, Деборо, не цікавить. Бути євреєм, це тавро, порок. Символ смерті. Після війни я не хотіла, щоб мене хоч якось асоціювали з євреями. Тому я не можу розповісти Толлефу про своє коріння, тому не хочу з ним зустрічатися. Він не мусить знати, що він єврей. Майбутнє передбачити неможливо. Історія може повторитися, і євреїв знову можуть переслідувати. Повір мені, краще, щоб він про це навіть не знав.

— Мені здається, ми не маємо право приховувати такі речі від своїх дітей.

— Коли я його народила, то довірила іншій жінці, щоб він отримав краще життя, і я правильно зробила. Він сказав, що в нього були добрі батьки. Сьогодні мої дії продиктовано тими самими причинами.

— Це залежить від підходу до життя.

— Учорашні переслідувані завтра стають переслідувачами й використовують своє страждання як прикриття. Ні, Деббі, у мене немає жодних причин гордитися своїм корінням. Велике єврейське братство дуже мало для мене важить. А ще я часто думаю, що належність до роду людського теж не дає ніяких підстав для гордості.

— Мій батько думав, що ти боїшся, ніби ми зневажатимемо твого чоловіка через те, що він німець.

— Та ні. Деббі, дядько Самуель зробив, що міг. Ми всі робили те, що могли.

— І ти також, Наталіє. І ти також. Нічого не доводить, що слова, сказані тобою українцеві, далися взнаки твоїй родині.

— Твій батько розповідав про це?

— Так. Я знаю, що ти втратила: свою родину, дім, усе життя. Батько не розумів, чому ти не заявляєш про свої права. Ти б могла отримати грошову компенсацію за все, що втратила. Європейська рада єврейських общин спромоглася добитися того, що численні об’єкти власності повернулися до справжніх власників, постраждалих під час Голокосту.

— Я все це знаю. Це мене не цікавило. Якщо я заявляю, що я не єврейка, то не можу водночас заявляти про такі права!

— Ох, Наталіє, ти завжди була дуже впертою. Але байдуже, я щаслива, що ми можемо отак розмовляти. Нарешті! Я чекала на цю мить вже багато років. Знала, що не варто здаватися, тож увесь час наполягала. Сьогодні моя терпеливість отримала винагороду. Батько був би насправді в захваті.

— Я, мабуть, відчуваю, що наближається моя остання година.

— Не жартуй з цим, Наталіє. Дякую тобі за те, що поділилася зі мною. Я скоро передзвоню.

Що це на неї найшло, чому вона все це розповіла? Дивно, але Наталія відчула полегшення. Самуель хотів їй тільки добра. Вона завжди це знала. У кожного власні причини карати себе почуттям провини після війни. Утім, ніхто не зміг би її захистити. Самуель думав, що несе відповідальність за її нескінченну бентегу й сум. Її щоки вкрилися слізьми. То плакала Ганна Куртц. Так вона просиділа до самої ночі. Наче заціпеніла.

— Мені страшно, дядьку. Кажуть, німці перекрили місто на півночі й хочуть зробити там гетто. Вони звозять туди людей цілими сім’ями. Зараз вони можуть виходити вранці, щоб іти на роботу, але ввечері мусять повертатися.

— Знаю, Ганно. Часу обмаль. Це жах. Дехто працює в Янівському таборі, на північно-західній околиці. Вони виготовляють зброю та амуніцію для німців, уявляєш собі? Зброю для нашого ж знищення! Ходять чутки. Вони нібито будують трудовий табір просто поряд із заводом. Убивства, що їх організовували українські націоналісти, ніщо порівняно з тією долею, яку готують нам німці. У нас жодних шансів на спасіння. Візьми документи, які тобі передав українець. Ти ніколи не була єврейкою, чуєш? Ніколи. Ти мусиш забути все, ким ти була дотепер.

— Так, дядьку.

Наближалося завивання сирен, немов вона приклала вухо до гучномовця. Інтенсивність пронизливих звуків невпинно зростала. Це було нестерпно. Зараз полопаються барабанні перетинки, вона не сумнівалася. Хутко, час бігти. Вона підвелася, спираючись на ходунки. Іти було болісно й важко, ноги трусилися й ледь витримували її вагу. Зір та розум затьмарилися. Вона хитнулася. Подумала про Альберта, який спав у кімнаті вже кілька годин. Вона захотіла крикнути, щоб він її почув, але з вуст не злітало жодного звуку.

Її руки зісковзнули з ходунків, і вона впала, забившись головою об край столу у вітальні. Джезі довго-довго гавкала, а потім лягла біля неї.

Не встиг Джеф відчинити вхідні двері, як його вразила аномальна тиша, що панувала у хаті. Світло всюди було вимкнене. Йому назустріч із жалісним скавчанням вибігла Джезі.

Знайшовши матір розпластаною на килимі у вітальні з покривавленим обличчям, він одразу кинувся до телефона й викликав швидку. Відповісти на запитання медсестри, що з ним розмовляла, він, по суті, не зумів. Він навіть не знав, чи мати ще дихає. У повному розпачі Джеф не наважувався на неї дивитися.

Після приїзду лікарі швидкої проявили таку спритність і ефективність, яка б виставила спеціалістів сьогоднішніх теледебатів просто брехунами. Наталія мала слабкий пульс, вона була жива. Її акуратно поклали на ноші. Джеф зайняв місце поряд з матір’ю в кареті швидкої допомоги. Наталію під’єднали до різнокольорових проводів і трубок. Під час дороги він не вимовив ані слова. Уже на під’їзді до лікарні він побачив, як перекосилося обличчя лікаря швидкої. Професійним жестом той, подивившись на годинник, занотував час у своєму журналі, потім повернувся до Джефа й покачав головою.

— Мені шкода. Ваша мати перенесла обширний інфаркт, і минуло надто багато часу між серцевим нападом і моментом, коли її знайшли. Жоден лікар її не врятував би.

Джеф дивився на працівника швидкої дезорієнтованим, порожнім поглядом. Він чув сказані слова, але жодне з них не мало для нього сенсу. Його мати пережила все, вона не може померти. Лікар чемно накрив тіло та обличчя Наталії ковдрою, а Джеф слідкував за його діями, відчуваючи, як очі наливаються слізьми.