Natalia

10

Думка про віртуально-епістолярний жанр спілкування йому сподобалася, і оскільки на цей формат натякнула саме вона, перше повідомлення матиме цілком пристойний вигляд. Принаймні за хибний крок вона його не прийме. Толлефу здавалося, що він ходить по краю криги, немов восьмирічний хлопчик, який боїться, що мати його обсмикне на півслові. Однак з цього приводу він прийняв тверде рішення — ніколи не розповідати Наталії про психологічний тиск, якого він зазнав у дитинстві. Почуття провини зробить їхні стосунки ще вразливішими. Після смерті прийомного батька Толлефу й Кнуту було відповідно сім і дев’ять років. Ця передчасна смерть внесла дезорганізацію в родину. З безтурботної та добре вдягненої жінки Лізбет Ульсен перетворилася на безпорадну особу, вимушену самостійно добувати на прожиток і мешкати в підвалі церкви свого кварталу. Вона ненавиділа своє життя й ці чотири стіни навколо себе. Почуття до дітей коливалися залежно від стану її втоми — інколи вона втрачала терпець, почувши «так», а інколи почувши «ні», вимагала від дітей повної покори за першим своїм жестом, за першим поглядом. Життя в родині Ульсенів раптом полетіло шкереберть.

— Я тебе, Толлефе, десять разів просила прибрати те, що валяється надворі. Це ж так просто, а якщо ти мене не слухатимеш, я тебе відправлю в сиротинець! — такі погрози лунали неодноразово.

Щоб якось задовольнити потреби родини, їй довелося підробляти хатньою робітницею. Ви загоните мене в могилу, — казала вона своїм двом синам, повертаючись додому після виснажливого трудового дня. Толлеф максимально дисциплінував себе, щоб робити все, чого від нього очікували, аби не доводити матір до кризи. Попри труднощі, вона його не полишила. Заподіяна її погрозами травма з плином часу загоїлася, майже розсмокталася, і він абсолютно щиро їй усе пробачив ще до того, як вона відійшла у засвіти. Але він і сьогодні погано реагував, коли його намагалися обсмикати й примусити замовкнути.

Його дуже діймала необхідність обирати слушний тон для спілкування, і між бровами ще більше поглибилася зморшка. Не насідати, не розпитувати більше про події, які вона вирішила забути. Приручення такої суворої жінки вимагає особливої вправності. Жанна колись порекомендувала йому дотримуватися ритму Наталії, не забуваючи зважати на її вік, усе ж таки, вона — стара жінка. Мовляв, дій застережливо! Тепер він уникатиме розмов про Польщу, про батьків, про її дитинство, про свого біологічного батька. Про все, що мене по суті цікавить! Він з радістю віддав би перевагу фактичним даним, тоді можна буде залишити осторонь найделікатніші теми та поставити на паузу власні пошуки. З певного моменту з голови ніяк не виходило одне питання, і Толлеф наважився його поставити. Треба з чогось почати.

Дорога Наталіє,

Я безмежно радий, що ми поговорили по телефону вчора ввечері. Визнаю, я дуже розхвилювався, уперше почувши твій голос. Не думав, що це справить на мене таке потужне враження. Тепер кригу зламано, і я впевнений, що ці розмови допоможуть нам ближче познайомитися і взаємно оцінити одне одного.

Я намагаюсь, як ти здогадуєшся, повернутися в минуле, щоб усвідомити ланцюжок подій, які визначили твоє життя, а отже, і моє. Я розумію — відсутніх елементів так багато, що мені це заважає чітко бачити картину. Коли я думаю про обставини, що супроводжували моє народження, то кажу собі — напевно, тобі було дуже непросто здійснити подорож на північ Норвегії до самого Осло. Я народився в червні, тож не знаю, ти перебралася на південь до чи після завершення війни. Усвідомлюючи, що на тоді по всій країні дороги були перегороджені, я навіть не можу уявити собі стан громадського транспорту. Все підлягало тотальному й суворому контролю, до того ж, можу лише припустити, скільки пасток виникло перед людиною, що працювала з німцями, та ще й на примусових роботах. Усе це неймовірно цікаво, і я б дуже хотів почути від тебе — який шлях тобі довелося подолати.

Звідки ти виїхала, більш конкретно? Чи допомагали тобі люди? Як ти дізналася про Фонд Себбелоуса для молодих вагітних жінок? Чи складно було туди потрапити?

Я питаю з цікавості. Така інформація для мене дуже важлива, адже допомагає зрозуміти масштаби перепон, які тобі довелося здолати за таких виключних обставин.

Ми з Маріанною вирушаємо за кілька днів до Португалії. Забронювали невеличку квартиру-студію на березі моря й сподіваємося сповна скористатися цією нагодою.

Буду чекати на наступну розмову.

Толлеф

Усупереч даним собі обіцянкам він не зміг опиратися бажанню додати постскриптум. Звісно, він згоден дотримуватися кордонів, що їх встановила Наталія, але тупцювати на місці теж нікуди не годиться.

P.S. Я почав складати перелік тих місць, де можна проводити генеалогічні пошуки, спираючись на імена твоїх батьків. Оскільки в мене немає точних дат народження, це буде важко. Не виключено, що ми з Маріанною здійснимо подорож до України. Так я зможу перейти до подальших і більш ретельних кроків. Дуже хвилюючий момент.

Він перечитав своє повідомлення, і воно його задовольнило. Нейтральний тон, нічого погрозливого вона не мусить тут побачити.

Вона відповіла наступного дня.

Дорогий Толлефе,

Відповідь на твоє запитання дуже проста. Я нічого не пам’ятаю. Навіть непевно пам’ятаю ту місцевість, де жила. Десь поблизу Нарвіка, а точніше сказати не зможу. Подякуємо німцям, які про все подбали! Вони знайшли для мене цю фундацію й відправили в Осло в лютому 1945 року. Після твого народження нами опікувалися державні служби Норвегії, саме вони знайшли для тебе гідну родину, а мене відправили до табору польських біженців. Я особисто не зробила нічого. Не я тримала в руках віжки нашої долі. Натомість мені вдалося використати всі можливості для забезпечення нашого тодішнього виживання — для нас обох.

Гарної вам подорожі до Португалії.

Наталія

P.S. Я думаю, що зробила добру справу, довіривши тебе норвезькій родині. У тебе чудове життя.

Різким жестом Толлеф закрив ноутбук. Його зачепило й засмутило, що вона й словом не обмовилася про його намір вирушити до України. Він не розумів її байдужості, ба’ більше, її мовчанка на тлі того інтересу, який він демонстрував.

Вона справді думає, що він бовдур? Вона нічого не пам’ятає? Авжеж, так він і повірив. Це неможливо! Ти їхала в потязі чи в машині — щоб це запам’ятати, непотрібна слоняча пам’ять! Сама їхала чи з кимось? Чи були на цьому шляху якісь перешкоди? Історія його матері викликала в ньому цілу купу запитань, які більшість простих смертних вважала б цілком природними. Навіщо ховатися за такими сумнівними провалами в пам’яті?

Вона все ускладнювала. Він уже не дитина й достатньо прожив у цьому світі, щоб усвідомити — світ не ділиться на чорне і біле. Він вважає себе здатним почути неоднозначну розповідь і не засуджувати людину. А скільки часу, взагалі, їм обом залишилося? Якщо вона й надалі опиратиметься так, як це робить зараз, незабаром не стане більше тем для обговорення. Під час їхнього спілкування вони не зрушили з рівня белькотіння, що дозволило йому виокремити чітку послідовність: вона глумливо обламувала всі пориви, які він демонстрував до неї, та всі спроби дізнатися власну історію. На думку спав образ гасильника свічок, але він вигнав його з голови. Надто бентежно. Ні, він не може здатися на милість раптових настроїв Наталії та пасувати перед труднощами.

Він одягнув спортивний костюм і вирушив на пробіжку. Зривався легкий дощ, освіжаючи цей літній день. Толлеф хотів побігати, розім’яти закляклі м’язи, прочистити розум, і нехай розпорошаться всі думки, що наразі вирують у його голові. Він пробіг кілька кілометрів лісовими стежками біля міста й повернувся на вихідну позицію, прямуючи до центру міста. Він пробіг вздовж Дронніґґати, перетнув драмменський парк, а потім зупинився, щоб зробити вправи на розтяжку. Потім він втомлено впав на лавку перед лососевою річкою. Вода була спокійною, хоч дивись у неї наче в дзеркало. Такий спокій, вочевидь, контрастував з муками й стражданнями, у які він поринув останніми днями. Категоричність, з якою Наталія його обламувала, можна порівняти хіба що з хвилерізом, що стримить у морі й протидіє непогамовній воді. Вона сіяла перепони, перешкоджаючи спілкуванню, якого він так прагнув, але готовність приймати виклики — у нього в крові, тож її позиція лише посилювала його рішучість. Невдовзі вона й сама дізнається про цю рису його характеру. Я — бігун на довгі дистанції, дихання в мене вистачить!

Раптом у його роздуми увірвався дзвінок телефону. Незнайомий номер. І все ж таки, він відповів.

— Добрий день, Толлефе, це Бірґіт.

Заскочений зненацька, він кілька секунд згадував, хто це.

У слухавці пролунав нервовий сміх, і Бірґіт додала:

— Так, знаю, ти не очікував, що я зателефоную. Насправді я довго вагалася, але мені треба з тобою поговорити. Я весь час думала про тебе після тієї випадкової зустрічі в книгарні.

Толлеф конфузливо намагався ухопити суть того, що вона йому говорила. З таким самим успіхом вона могла звернутися до нього китайською. Бірґіт відчувала, як у неї здають нерви. Не зупиняючись, щоб передихнути й утратити сміливість, вона коротко вимовила:

— Я б хотіла зустрітися.

На Толлефа ця пропозиція справила враження шоку, і він зреагував відповідно:

— Послухай, Бірґіт, було приємно побачитися, але я одружений та...

Вона його перервала:

— Не йдеться про зав’язування стосунків чи щось таке. Мені треба з тобою поговорити й усе. Я маю тобі сказати дещо важливе. Після всіх цих років... я впевнена, ти мусиш знати.

— Знати що?

— Не по телефону.

— ...

З першого слова цієї розмови в голові Толлефа не припиняв дзеленчати сигнал тривоги. Зрештою, він погодився на зустріч, уточнюючи, що вільного часу в нього обмаль. Він передзвонить сам, як тільки побачить вікно у своєму робочому графіку. Потім Толлеф натиснув на телефонну кнопку — продовжувати цю історію немає сенсу.

Наталія чекала на Жанну, сидячи на терасі ресторану по вулиці Ришельє, і смакувала перший ковток добре охолодженого рислінгу. Толлеф закрутив її нерви у вузол, але замість того, щоб навертати коло за колом по хаті, вона вирушила до ресторану. Прийшла дуже завчасно. Вона не так часто виходила, тож сердилася на Толлефа — він зіпсував їй веселий настрій. Навіщо йому потрібно ставити всі ці запитання? Скільки разів вона мусить повторювати йому, що не хоче повертатися думками до всього, що відбулося під час війни?

А він упертий. Спадкова риса. Ця думка мимоволі викликала в неї усмішку. Він не хотів розуміти, що прості й невинні (на його думку) запитання отруювали їй життя. Вона шкодувала, що сама підказала спілкування електронною поштою. Миттєва дієвість цього ресурсу знищувала саме поняття про відстань. Вона боялася, що він засипле її щоденними повідомленнями.

Він не розуміє, що кожна відповідь з перших слів неминуче тягне за собою нову оповідь, а отже, породжує нові запитання, які, хоч якими природними і справедливими вони не були, здатні довести її до смерті. Який же він наївний, якщо думає, що розмова у форматі запитання-відповідь може сприяти розквіту їхніх взаємин. Життя її було надто складним. Тут просто неможлива лінійна оповідь, головний герой якої може просто-напросто надати основні елементи для розуміння історії цілого життя. Тут доведеться копирсатися, описувати неописанне, виправдовувати невиправдовуване. Не дай Боже! А головне, його ніяк не переконаєш, що слухати й не засуджувати — проти людської природи. Навіть якщо це — необґрунтоване твердження, вона дотримуватиметься своєї лінії поведінки, яка до сьогодні неодноразово рятувала її від купи проблем. На відміну від Толлефа, вона жила не в парникових умовах. Серед дарованих їй небом чеснот невинність не значилася. А про наївність годі й казати, її не залишилося ані грама.

Виходить, йому відомо, що вона завагітніла, перебуваючи на півночі Норвегії, навіщо тоді він тисне, навіщо так прагне загнати на слизьке? Він примусив її відповісти, і вона дуже сердилася на себе через те, що озвучила назву «Нарвік». Він знову кидав її у маразм минулого, яке вона давним-давно вичавила зі своєї пам’яті. Тільки талант відчувати небезпеку дозволив їй не зав’язнути в цім болоті ще більше. Своїми запитаннями Толлеф підривав її життєву енергію, а оскільки цієї енергії залишалося дедалі менше, уся ця історія могла вичерпати останні запаси. Чи було таким уже законним бажання за будь-яку ціну дізнатися про минуле? Чи насправді вона мусила оголити пробоїну, яку так старанно замуровувала довгими роками, тільки для того, щоб Толлеф угамував свою спрагу до знань? Надто ризиковано.

Із самого ранку в її голові з гуркотом проносилися сцени життя в Нарвіку восени 1944 року. Вона всіляко від них відмахувалася й намагалася виштовхнути назад у забуття. Абсолютно марні зусилля, бо сфокусувати розум на світлих і радісних думках ніяк не виходило. Під час війни, яка перевернула світову історію, а водночас історію її власного життя, вона опинилася в чоловічому світі, де довелося боротися, часом діючи так, щоб тебе помітили, а часом — щоб залишитися невидимою. Військові, які контролювали її пересування, не втрачали жодної нагоди нагадати, наскільки їй пощастило потрапити до Норвегії і що в її інтересах виказувати покірність, якщо вона не хоче повернутися в трудові табори в Польщі або Німеччині. Тут чутки розходилися зі швидкістю вошей між в’язнями, і вона чула розповіді про табори югославських полонених, розташовані менш ніж за п’ятнадцять кілометрів на південь від Нарвіка.

Ця вивезена німцями робоча сила, по суті раби, переважно складалася з сербських чоловіків у віці чотирнадцять — двадцять два роки, які отримували щоденну порцію з двохсот п’ятдесяти грамів хліба, трохи маргарину й прозорого супу. З цим злиденним раціоном вони мусили працювати по п’ятнадцять годин на день, зводячи дороги й будівлі для Організації Тодта. За таких екстремальних умов вижити вдалося лише невеликій купі чоловіків. Коли двома роками раніше в 1942 році над табором нависла загроза епідемії тифу, війська SS наказували виголоднілим в’язням рити могили, у які ті падали після страти. Тих, кому слабкість завадила вийти з бараку й вирити собі могилу, солдати спалювали живцем, а допомагали їм норвезькі волонтери на службі окупаційних військ — на жаль! у кожній війні є ця клітковина для процесу тортур. Після того, як більша частина, а саме відсотків дев’яносто цього засмученого людського стада була винищена, і ризик тифу було усунено, сербів замінили радянські в’язні. З огляду на ці жахи, її доля була схожа на справжню синекуру[6]. Наталія це добре усвідомлювала.

Восени 1944 року Гітлер усе ще підтримував експансіоністську пропаганду, невпинно просуваючи тезу про примат нацистської Німеччини в усьому світі з натяком на таємну зброю, яка зробить з німців великих переможців. Але фактично він втрачав території на кількох фронтах одночасно. Усупереч його промовам про гегемонію Рейху та незважаючи на оптимізм, який демонстрували на публіці його офіцери, солдати вже давно зрозуміли — з перемогою все дуже неоднозначно. Вони це обговорювали тихенько між собою й робили різні припущення щодо майбутнього, яке на них чекає. Солдати, що опинилися в Норвегії, повністю усвідомлювали, як невимовно їм пощастило, порівняно з тими, хто ратоборствував зі сталінською Червоною армією. Для більшості з них головна мета полягала в елементарному виживанні, тобто в тому, щоб елементарно залишитися живим по завершенні цієї війни, кінець якої так чи інакше вже насувався.

Одним із таких солдатів без особливої фантазії чи інтелектуального розмаху був Арман. Як і інші, він із задоволенням кидав їй непристойні коментарі, не упускаючи нагоди показати, де її місце. Він часто завалювався посеред ночі в барак, який вона ділила з іншими польськими жінками. Майже завжди в дим п’яний, він несамовито накидався на неї, немов це найприродніша річ у світі. Ліжка були розділені тонкими перегородками, тож усі були в курсі, що відбувалося по сусідству. Сьогодні вона, завтра інша, так воно було заведено. Він її прохав:

— Скажи, що тобі це подобається.

Вона беззаперечно погоджувалася.

Коли він закінчував справу, то вдягався й дарував їй як компенсацію льодяники чи шоколадні цукерки, що завжди валялися в нього в кишені. Одного разу він почав навзрид плакати й скаржитися, наскільки він сумує за дружиною. Наталія була вимушена його заспокоїти, шепочучи, мовляв, він скоро побачить свою родину, війна ось-ось закінчиться. Він пішов від неї чи то нещасний, чи то задоволений — відчути різницю було неможливо. Вона навіть не намагалася визначити свої почуття, коли він оволодівав нею. Коли він ішов, вона милася, відмивалася від нього. От і все. Ніхто з дівчат не ставив їй зайвих запитань, а вона не запитувала дівчат, коли той чи інший чоловік у військовій формі — а військова форма автоматично виправдовувала всі його дії — зупиняв свій вибір на комусь із них.

З огляду на спекулятивні балачки щодо результатів війни й різні чутки, що погано позначалися на панівній атмосфері у війську, офіцери вирішили, що настав час підтримати моральний дух солдатів. Тож вони організували вечірку й поінформували свій особовий склад, що буде музика і що вони можуть, звісно ж, запросити дівчат. Щоб не платити повіям, Арман зі своїм другом Вільгельмом зайшли до полячок Наталії й Софії. Авжеж, ці дівчата нічого їм не коштували.

— Гей, кицюні! Вбирайтеся в найкрасивіші сукні! Сьогодні в нас вечірка!

— Як ти собі уявляєш, Армане? Що в нас десятки суконь — бери яку хочеш? — говорить Наталія.

Софія бере її під руку й затягує всередину бараку:

— Ходімо, щось вигадаємо. Ми ж не кожного дня ходимо танцювати. У мене дві сукні. Ти можеш взяти червону. Вона тобі пасуватиме.

Наталія їй дякує. Сукня малувата, але за цих обставин не до вибагливості, нормально, вона впорається. Поки вона закінчує з вбранням, до бараку поривчастим рухом входить Арман.

— Я забув. У мене є кольє для тебе. Можеш його надіти, але за умови, що після вечірки повернеш.

Наталія вагається, а потім протягує руку й бере кольє. Вона не носила прикрас із самого початку війни.

— Бери, — каже їй Софія. — Червоний гранат матиме чудовий вигляд на твоїй сукні.

Арман уже пішов. Він, певно, поцупив це кольє в одному з будинків, що солдати обшукували при заселенні.

Жінки сіли на ліжко Наталії в очікуванні Вільгельма й Армана, які мусили за ними зайти. А їх чутно здалеку. Гучно сміються. Напідпитку.

Коли вони зайшли в залу, де відбувалася вечірка, свято було в розпалі. Море алкоголю, чоловіки й жінки курять просто в приміщенні, музика така, що ноги самі несуться танцювати, усе це здається нереальним.

Арман та його друг приносять жінкам пиво й наказують сидіти тихенько, чекаючи на них. Після цього вони раптово зникають, мабуть, щоб попиячити з іншими солдатами.

Наталія смакує свій напій маленькими ковтками, насолоджується його свіжістю й подумки переноситься у далеку, давно минулу епоху — часи невинності та безтурботності.

— Не обертайся одразу, — каже їй Софія з хитренькою посмішкою в куточках губ. Там стоїть офіцер, і він просто пожирає тебе очима. Уже давно. Трошки зачекай, а потім подивись у його напрямку. Їх там двоє, біля імпровізованого бару. Той, що стоїть зліва.

Наталія всміхається своїй подружці та за кілька секунд справді обертається в напрямку бару. Офіцер жестом запрошує її приєднатися до них. Жінки тримаються під руки й весело прямують до офіцерів. Їм хочеться розважитися.

Ось уже вони сидять за круглим столом — склянка горілки, приємна чоловіча компанія, це зовсім не такі чоловіки, як Арман. З ними весело, вони виявляють до неї цікавість, пропонують ще горілки й сигарети. А в неї іде кругом голова.

— Я не звикла пити.

Тоді офіцер на ім’я Леонард пропонує їй вийти на вулицю, прогулятися.

— Від свіжого повітря тобі стане добре.

Вона погоджується й бере його під руку. Вона сміється. На виході краєм ока помічає Армана. Той удає, ніби не бачить її, та відвертається. Мабуть, прогинається перед начальством, — припускає Наталія.

Вона знає, що трапиться далі. Так треба, це в порядку речей. Вона йде вслід за Леонардом — мабуть, він веде її до ліжка, але не встигли вони пройти подвір’я офіцерської їдальні, як її блузка вже розстібнута, трусики зняті, а його штани спущені. Він розвертає її обличчям до будівлі та міцно притуляє до стіни. Однією рукою він тримає її за волосся, а іншою — вводить свій член між стегон Наталії, заходячи в неї настільки різко, що вона не може стримати крик. Він кладе руку на її рот.

— Розслабся. Так. От так добре, красуне, так добре.

Він потужно дихає їй в шию й досить швидко доходить до піку задоволення. Вона ледь встигає відірватися від нього, щоб виблюватися. Він вибухає зі сміху.

— Я думав, що поляки краще переносять горілку! Стривай, тримай носовичок, витрися. Тобі краще піти вмитися й відпочити. Свято скінчилося. А на мене чекає важкий день! — сказав він, натягуючи штани й поправляючи форму.

Він залишає її наодинці під повним зірок небом. У спробі надіти труси вона втрачає рівновагу й падає додолу. Вона чує його свист з іншого кінця будівлі. Принижена, вона згрібає пригоршню гравію й з силою кидає на землю. Боже, яка ідіотка! Вона швидко підводиться, обсмикує сукню й повертає на вулицю, зриваючи з шиї кольє Армана, немов воно пече її вогнем.

Наталія подивилася на годинник. Жанна примушує себе чекати. Вона зробила добрий ковток прохолодного рислінгу, міркуючи над запитаннями, які Толлеф вважав банальними. Звичайно, вона знала ім’я чоловіка, який зробив їй дитину. Свого часу вони з другом дуже чемно відрекомендувалися, коли запросили двох подружок потанцювати з ними, а потім сісти за столик. А про його прізвище Шмідт вона дізналася, розпитуючи людей направо й наліво. Вона прийшла до офіцерського кварталу й попросила викликати його, щоб повідомити про дитину. Він розсміявся їй в лице.

— Сходи поплач на плечі бовдура Армана, — сказав він тоді.

Вона заперечила — немає жодних сумнівів, дитина від нього. Вона вміла рахувати дні, та й Арман не торкався її вже декілька тижнів, усе було абсолютно ясно. Ледь вона почала розгортати свою аргументацію, як він суворо наказав їй повертатися до своєї халупи, а потім виштовхав на вулицю. Отакою була її остання зустріч з Леонардом Шмідтом.

Після кількох днів вичікування вона, не знаючи що робити, знайшла в собі хоробрість піти в чергову атаку й знову постала перед дверима офіцерського житла з вимогою викликати Леонарда. Вона дуже занепокоїлась, коли побачила, що вийшов не він, а другий офіцер, який складав йому компанію того святкового вечора й цікавився Софією. Він повідомив, що Леонард затребував переводу до Трумсьо.

— Хіба ви не чули, що армія Сталіна об’єдналася з норвезьким батальйоном і планує визволити північ Норвегії?

Так, вона чула. Арман їй про це розповідав. До речі, він боявся, що доведеться долучитися до цієї небезпечної операції.

Потім офіцер схвально відгукнувся про чесноти Леонарда й на довершення сказав, що тут зараз їм потрібно якомога більше таких людей, як він. Наталії не слід думати про нього. До того ж, у Леонарда є родина, і вона чекає на нього в Берліні.

— Не про нього я думаю, — процідила крізь зуби Наталія, перш ніж розвернутися й піти до свого ненадійного житла.

Їй вдавалося приховувати свій стан до лютого. Але живіт округлювався, і маскувати його просторим вбранням ставало дедалі складніше.

Організація Тодта мала дуже чітку організаційну структуру, і Наталія виконувала свої задачі з великою відповідальністю. За її участю було перекладено безліч документів, колеги цінили її організаційні вміння й підбадьорювали добрими словами. Начальник нібито був задоволений її працею, і незважаючи на те, що її прикомандирували у відділок на правах військового в’язня, вони підтримували дуже добрі й дружні стосунки. У хвилину розпачу, знаючи про повагу з боку свого безпосереднього начальника, вона йому звірилася. Та й виходу іншого не було, хоч як не крути.

Почувши її історію, начальник сказав — досить стукати в офіцерські домівки, жодної підтримки з боку військових вона не отримає. Він запевнив її, що найближчим часом подивиться, які варіанти допомоги існують. Навіть у такі варварські часи може проявлятися доброта. Вона правильно зробила, що звернулася до нього, інстинкт не підвів. Саме він десь розкопав відомості про організацію, що допомагає вагітним дівчатам, саме він добився для неї місця в транспорті, щоб доїхати до Осло. Він сказав Наталії, що її робота, хоч яку високу оцінку вона отримала в його очах, жодним чином не може суперничати з військовою місією офіцера високого рангу і що, на жаль для неї, особисті драми нікого не цікавлять під час війни. Накази надходили безпосередньо від фюрера. Нацистська армія мусила евакуювати всю північ, щоб Червона армія не змогла скористатися облаштованими об’єктами інфраструктури. Вони мали все спалити на своєму шляху: домівки, ферми, церкви.

Начальник дав чітко зрозуміти Наталії, що доля Організації Тодта, як і доля Німеччини, як і її власна доля були тісно пов’язані з військовими маневрами армії SS на півночі країни.

Він даремно намагався винести випадок Наталії на обговорення серед своїх друзів, що мали високі чини. Офіцера Леонарда не можна відволікати домашніми справами.

Прагматична Наталія погодилася на запропоновану босом стратегію. Батька її дитини не можна відволікати? Чудово! Тоді вона скористається зі своєї злої вдачі, щоб отримати хоч якісь привілеї. Нехай вони направлять її до цього закладу в Осло, і вона більше не докучатиме безцінному солдафону в галунах. Нехай його вкриють медалями з голови до п’ят, їй байдуже!

Вона стиснула зуби при згадці про всі ці події, забувши навіть про своє вино.

— Усе добре?

Поява Жанни вплинула на неї мов ковток свіжого повітря. Наталія підвела голову, всміхнулася Жанні, піднесла келих до губ і тільки потім відповіла — усе добре, авжеж.

— Ти наче засмучена. Невже я настільки запізнилася?

Наталія налила їй келих вина й заспокоїла, мовляв, усе добре. Жодних претензій до Жанни вона не мала.

— Це все через Толлефа!

Вона вибухнула:

— Якби ти тільки знала, як я шкодую, що сама підказала йому спілкуватися електронною поштою. Я думала, що таким чином буде легше призвичаїтися одне до одного. Я намагаюсь залишити вікно відчиненим на той випадок, якщо колись пізніше я відчую себе здатною на зустріч. Я більше не знаю, що йому сказати, аби він припинив дошкуляти мені запитаннями про моє дитинство й родину. Знаєш, що він мені сказав? Що хоче податися до України, відвідати Львів і засісти там за архіви!

Майже в істериці вона додала:

— Львів — це місце, про яке можна забути. Він нічого там не знайде.

— Толлеф завжди цікавився історією як наукою, — спробувала Жанна заступитися за Толлефа.

Наталія не здавалася. Вона пробуркотіла, що якби Толлеф цікавився історією як наукою, вона б йому була непотрібна, досить просто зазирнути в енциклопедію.

— Там уже більше нічого немає. Я ніколи туди не поверталася, ніколи більше не бачила свою родину. Всі вони мертві! Мертві!

Останні слова вона вигукнула таким голосом, від якого краялося серце. Жанна більше не ставала на захист Толлефа. Чесно кажучи, її симпатія до Наталії почала ускладнювати взаємини, які склалися між нею й Толлефом.

— Якби ти була на місці Толлефа, а я тобі сказала, що не в силі витримати сильні емоції, що не можу, просто не можу зустрітися з тобою через страх підірвати свій спокій, який мені дався такою дорогою ціною, ти б дослухалася до мене, чи не так?

Відповідь пролунала без затримки:

— Ні. Ніколи! Я б пішла у наступ, використовуючи всю можливу чарівність, перед якою ти не змогла б устояти. Я б ніколи тебе не покинула.

Наталія кивнула головою і подарувала подружці розуміючу усмішку.

— Авжеж, дуже ймовірно, що ти так і зробила б. Це — твій стиль.

Жанна знов заспокоїла її. Вони з Толлефом абсолютно різні люди. Він не нав’язуватиметься. Вона поклала свою руку на руку Наталії, і деякий час вони просиділи мовчки.

Стара пані спостерігала за річкою, мов під гіпнозом. Розраховуючи, який відволікаючий маневр в цій ситуації буде слушним, Жанна запитала, як їй вдалося втекти в Норвегію. Наталія повернулася до неї з дуже колючим поглядом.

— Ти це навмисно чи насправді нічого не зрозуміла з того, що я тобі розповіла?

Жанна нервово скрутила пальцями пасмо волосся. Вона зізналася — з нею часто трапляється все переплутувати. А потім обережно додала:

— Думаю, ти ніколи мені нічого не говорила з цього приводу.

— Ось воно що! Мабуть, це я Толлефу розповідала! Я не втекла. Мене захопили німці. Це вони мене вивезли. Ти думала, що мені вдалося втекти з Німеччини та власними силами дістатися Норвегії? Жанночко, ти мариш!

Наталія знову втупилася поглядом у Ришельє. У Жанни склалося враження, що її накрила хвиля уявних образів.

— Нацисти захопили Львів у червні 41 року, вони ходили по домівках, вишукуючи всіх нас. Скількох поляків вони інтернували й наче худобу відправили до трудових таборів на території Рейху. До них були радянці. Вони теж набивали поляками потяги, що йшли до трудових таборів, тільки в Сибіру. Ми були їм потрібні як робоча сила. Таку от долю нам присудили.

— Це жахливо, але все ж таки ця доля трохи менш жорстока, ніж та, що спіткала євреїв.

Наталія не відреагувала. Жанні здалося, що вона її не почула.

Жанна вагалася, чи варто її спонукати до подальшої розповіді про ці болісні ремінісценції, але втриматися було неможливо, і Жанна попросила уточнити, чим саме були примусові роботи.

— Добре вислухай те, що я розповім, щоб мені не довелося тричі повторювати те саме! Молодих дівчат відправляли на хатні роботи для військових Рейху. Я ненавиділа цю працю. Я маю хист до іноземних мов, тож без вагань просувала цей козир. Після переїзду з Берліна в Норвегію, а це було навесні 1944 року, мій талант до мов обернувся для мене робочим місцем у відділенні Організації Тодта. Чула про таку?

Вона зітхнула, усвідомивши необізнаність Жанни, і пояснила їй функції німецької організації, яка займалася будівництвом усієї цивільної та військової інфраструктури: дороги, порти, аеропорти — усе, що дозволяло нацистам захищатися від очікуваної атаки країн-союзниць.

— Це було краще, ніж мити підлогу, — зіронізувала Наталія.

Жанна заворожено слухала її розповідь.

— Мене дивує, що ти змогла в безпеці народити дитину в лікарні Осло. Отримати таке привілейоване лікування в окупованій країні, а потім примудритися потрапити в табір польських біженців, до того ж, після війни. Скільки разів ти вигадувала собі життя?

Наталія добре бачила, що її молода співрозмовниця хотіла дізнатися більше. Як вона передбачала, одне запитання тягнуло за собою інше, і так без кінця. Тож вона миттєво поклала край цій темі. На сьогодні досить. Краще поговорити про шанс, що їй випав під час Зимових Олімпійських ігор в Осло в 1952 році. Це предмет неабиякої гордості. О тій порі вона розмовляла польською, російською, німецькою, англійською, норвезькою і трохи французькою. Це дозволило їй відхопити собі місце на одному з інформаційних стендів. Вона працювала без передиху. Здоров’я в неї було залізним, і цей період став одним із найкращих у житті. Наталія згадувала, що тодішній політичний контекст був ще дуже хистким.

— У будь-якому разі, Жанно, олімпійську медаль з наївності слід присвоювати тим, хто вірить, що спорт не зазнає впливу міжнародної дипломатії.

О тій порі повсюдно точилися дискусії з приводу Німеччини — чи можна дозволити їй відрядити на Олімпіаду своїх атлетів. Тема обговорювалася зусібіч, і зрештою на одному з численних засідань Олімпійського комітету було прийнято рішення in extremis[7]. Західна Німеччина та Японія можуть долучитися до олімпійського спорту. Наталія згадала також, що одного норвезького ковзаняра, зірку й претендента на перемогу, було відсторонено від змагань — усі знали, що під час війни він співпрацював з нацистами. Вона на мить замислилася, намагаючись згадати його ім’я.

— Фінн Ходт. That’s his name![8] — сказала вона, вказуючи пальцем на праву скроню, вочевидь дуже горда своєю пам’яттю.

Гроші, що Наталія заробила на Олімпіаді, уможливили проєкт еміграції до Канади. Родичі чоловіка зголосилися їх підтримати й прихистити, але Наталія не мала наміру жити за їхній рахунок.

— Це ж нормально, що сім’я захотіла вам допомогти.

— Ти думаєш, це нормально? Ніхто не має права очікувати будь-що від будь-кого. Якщо життя мене чомусь навчило, так це саме цій істині!

— Мабуть так, але однаково, чи не вважаєш ти обґрунтованими сподівання Толлефа, наприклад, на те, що ти люб’язно відповіси на його запитання щодо його ж витоків?

— Генеалогічне дерево, корені, генетичний спадок, усі ці нісенітниці — просто об’єкт одержимості Толлефа. Я не розумію такої наполегливості в заповненні історичних пробілів! Толлефу б краще продовжити жити так, як він завжди робив, концентруючись на сьогоденні, на своїй родині. У нього це дуже вправно виходить. Він просто тішить себе ілюзіями, якщо думає, що факти дадуть відповіді на його запитання.

— Те, що ти не розумієш його одержимості, не робить її незаконною. Цілком можливо, що він тішить себе ілюзіями, але ж не виключено, що твої відповіді заповнять деяку порожнечу. Я можу поставити себе на його місце... трохи. Але тебе я теж розумію.

— Хочеш, Жанно, щоб я тобі сказала прямо? У мене таке відчуття, що якби офіційні папери відкрили Толлефу ту інформацію, яку він шукає, він ніколи не відрядив би тебе до мене. Він одержимий відгалуженнями свого генеалогічного дерева, але я не впевнена, що він справді цікавиться мною, тією мною, ким я є сьогодні.

Нарешті. Виговорилась. Жанна хотіла було заперечити, що Наталія як мати теж не демонструє великої цікавості до свого сина, але побоялася налаштували цим Наталію проти себе.

Жанна не могла втриматися від роздратованості на адресу Толлефа. Нетерплячий і незграбний, він настільки насідав на Наталію, що своїм тиском знищував усі шанси вивести її на відверті зізнання. А Жанні хотілося дізнатися подробиці цього неймовірного життя, але стара пані наче равлик ховалася в будиночок щоразу, як Жанна виводила її на розмови про все пережите під час війни. Толлеф довірив Жанні місію, і щойно та вручила його матері написаний ним лист, він вважав місію завершеною. Але обмежитися початковим завданням для Жанни виявилося неможливим, це сильніше за неї! Зростаюча симпатія до Наталії дедалі більше приводила до конфлікту лояльності. З іншого боку, без теплих взаємин, що встановилися між жінками, шанси Толлефа отримати відповіді на свої запитання взагалі зводилися нанівець.

Немов читаючи Жаннині думки, Наталія вигукнула:

— Хто б міг подумати, що життя ще здатне мене здивувати? От ми зараз сидимо віч-на-віч, розмовляємо ніби знайомі цілу вічність. Зрештою, це дуже дивно — завести нову подругу в моєму віці. Коли я слухаю твої розповіді про Норвегію, я бачу себе в іншому, тодішньому житті, згадую надії, які мені дарувала юність. Це все так далеко, так далеко. Зараз я від усього втомилася, а ти палаєш жагою до життя! Мені дуже добре з тобою, Жанно.

— Мені з тобою теж добре. Скоро я тебе знатиму краще за рідну матір. Мені здається, що я, по суті, й не знала, якою мати була насправді. Я згадую переважно її заборони в мій підлітковий вік. У нас бували епічні сутички. Останнього разу, коли я спілкувалася зі своєю матір’ю, то була не розмова, а сварка. Я відчуваю глибоку провину, коли думаю про це. Я нічого не знала про її сподівання, прагнення, жіночі бажання, мрії. Тоді мене це зовсім не цікавило. Єдина її задача полягала в тому, щоб бути поруч і розуміти мої потреби.

— Мабуть, більшість людей так і сприймають своїх матерів. В очах дитини матір не має особистого життя. Це точно! Схоже на те, що ти свою знала не більше, ніж я свою!