Natalia

13

Жанна щойно висадила Наталію біля її будинку й востаннє помахала рукою. Найближчим часом вони не побачаться, адже мандрівниця поверталася до своєї прийомної батьківщини. Чудове липневе надвечір’я грало сонячними відблисками на жовтій цеглі скромної оселі. Наталія колись облюбувала цю вулицю й цей будинок як своє гніздечко. Як місце, де вона доживатиме останні дні.

Наталія повільно подолала три сходинки ґанку й провернула ключ у замку. Вона увійшла до вітальні, до свого прихистку, і повалилася в крісло перед вікном. Було очевидно, що тут вона — господиня. Хазяйським поглядом Наталія оглянула околиці: спокійна вулиця, квартал зі схожими між собою будинками в місті, яке ніколи не потрапляло до заголовків газет. Ідеал анонімності. Вулиця без історій. Як багато літніх людей у Канаді, Наталія отримувала від держави пенсію і, оскільки здоров’я їй дозволяло, вона могла б насолоджуватися ще декількома роками спокійного життя. У цій країні в неї завжди було все, що треба, Канада гарантувала їй безпеку. Вона має дах над головою та їжу на столі. Загроза прийшла з якогось невідомого, майже абстрактно далекого, спричиненого тиранією Історії й тим фатальним тягарем, який вона несла на собі — тягарем народженої під нещасливою зіркою жінки.

Вона намагалася спокійно оцінити ситуацію, і до неї з блискавичною швидкістю поверталися застарілі рефлекси виживання: замітати сліди, ухилятися від запитань та, головне, уникати зближення, яке є не більш ніж потайною пасткою, а ще керуватися лише раціональними думками. Вона завжди добре розуміла, що бути на зв’язку з іншими — це правильна й доцільна поведінка з соціальної точки зору, при тому Наталія ніколи не втрачала пильності, отже, дружні стосунки залишалися суто поверхневими. Поняття довіри їй було невідоме. Якщо навіть власна родина не змогла гарантувати їй безпеку, годі було й думати, що решта людства здатна зробити краще.

Їй дуже сподобалася Жанна — вільна жінка, яка робить те, що їй заманеться. Принаймні вона справляла таке враження. Але при близькому знайомстві з нею Наталія зняла полуду з декількох сторінок свого колишнього життя. Якби вона була молодшою, то пожертвувала б цією приємною дружбою, не кліпнувши оком. А сьогодні вагалася. Вибір був важчим. Нова подружка навідувалася до неї, і проведені разом години мали відчутний наслідок. Наталії бракувало компанії Жанни. А якщо зовсім чесно, то Жаннин від’їзд підкреслював важкість її самотності.

Вона втомилася боротися. Боротися проти всього. Хоча б раз щастя може бути простим? Один-єдиний раз?

З Жанною вона сміялася, Жанна відволікала її від зловісної рутини. Якось вона розповіла Наталії про подорож до Санкт-Петербурга й при цьому майже пантомімою показала, як міряла кроками Невський проспект. Наталію розважила ця оповідь, народжуючи у фантазії цілу низку образів, немов вона сама гуляла цим містичним проспектом. Ось Жанна йде повз вітрини Hugo Boss, Armani та інших відомих у світі моди брендів і раптом зупиняється мов укопана.

— Що ж це за вулиця? Суцільне «вирви око»!

Затята театралка Жанна звернулася до подруги й попросила потримати її за руку, поки вона йтиме із заплющеними очима, думаючи про російських письменників, до яких відчувала особливу прихильність. Вона уявляла, що ступає їхніми слідами, тут і там зупинялася, щоб присісти на лаву й поспостерігати за перехожими. А не щоб купити собі брендову хустину! В такий спосіб вона обійшла всі тротуари розкішного Невського проспекту, радше уявляючи його, ніж роздивляючись — саме так, як вона робила тисячі разів раніше, перш ніж стати на нього ногою.

— Навіщо було їхати в таку далеку подорож, скажи мені? Тієї миті я зрозуміла, що інколи розумніше не піддаватися спокусі й не вирушати хтозна куди, аби доторкнутися до реальності, краще дотримуватися того, що пропонує нам наша уява.

Наталія погодилася. Жанна подарувала їй свою світлину з Санкт-Петербурга. Фотографію зробила її колежанка, з якою вони разом подорожували: на маленькому мосту, що на розі каналу Мийка, біля літературної кав’ярні, де колись бував Пушкін.

— Боже мій, можна подумати, це реінкарнація Анни Кареніної або кузини з «Братів Карамазових»!

Вони посміялися було від щирого серця, і саме тоді в мить забуття Наталія несподівано для самої себе сказала:

— Пресвята Діво! Це, люба моя, зовсім не та Росія, яку я знала!

Невже неможливо насолоджуватися моментами безтурботності так, щоб тебе не доконували погані спогади? Надто пізно. Наталія вже почала говорити, і Жанна не проґавить нагоду — вона дала зрозуміти, що нетерпляче чекає на продовження. Наталія спробувала змінити тему, але в межах дружньої розмови цікавість Жанни мала цілком пристойний вигляд, не посперечаєшся, тож Наталія дуже пильно й обережно вирішила на якусь мить закинути роль загартованої в боях стражниці, яку плекала довгими роками.

— Росія, яку я знала, була перегноєм, здобреним гниттям людських тіл. Ані вірші Пушкіна, ані арабески Лускунчика не зможуть змінити в моїй уяві образ цієї країни. Ти знала, що я була в списках тих, кого планували депортувати до Сибіру?

Жанна зблідла. Звідки б вона могла про таке знати? З трохи напруженим обличчям вона нахилила голову в очікуванні подальшої розповіді.

Наталія усвідомлювала, на яку небезпеку наражається. Вона щойно оголила отвір, який стільки років старанно затикала. Жанна очікувала, що Наталія розповість їй подробиці драматичного епізоду, на який щойно натякнула. Наталія могла б зупинитися на цьому, але не втрималася від спокуси зробити для подружки маленький екскурс в історію.

— Пакт Молотова-Ріббентропа, ти про це щось знаєш, сподіваюсь?

Замість відповіді Жанна закусила губу й зробила дуже характерний вираз обличчя. Наталія зітхнула й розпочала:

— Безпосередньо перед тим, як у червні 1941 року нас захопили війська Вермахту, місто Львів уже два роки перебувало під радянською владою. Починаючи з вересня 1939 року. У серпні 1939 Сталін підписав договір про ненапад з Гітлером, так званий пакт Молотова-Ріббентропа. Хоч вони й були запеклими ворогами, обидва диктатори зійшлися у важливому пункті: Польща не мусить залишатися суверенною державою. Отже, вони уклали угоду про те, як поділити між собою країну. Не сьогоднішня вигадка, що генерали в теплих кріслах своїх кабінетів бавляться в перерозподіл світу! Гестапо та НКВС[10] блискуче співпрацювали заради знищення будь-яких проявів польського опору, зокрема, серед інтелігенції. Таких затримували першими й кидали до в’язниці, для влади вони були постійної мішенню. На той час у Львові мешкали переважно поляки, євреї та українці. Радянська влада організувала великий перепис населення, і щоб отримати паспорт для пересування країною, всі мусили там відмітитися. Багато хто з поляків, у тому числі мій батько, проігнорував цей наказ і відмовився брати участь у переписі. Вони боялися, що радянський паспорт завадить їм повернути статус поляка, якщо світовий порядок повернеться до нормального, довоєнного стану. Слід зрозуміти, що все відбувалося дуже швидко й табір треба було обирати інстинктивно.

— Важкий вибір! — зауважила Жанна.

— Радше неможливий. Мій батько... — Наталія зробила коротку паузу. — Мій батько був представником інтелігенції, тож він жив під постійною загрозою арешту, навіть гірше, ліквідації з боку радянської влади. До того ж, ми вже кілька місяців не мали новин від мого старшого брата. Батько був упевнений, що він гниє десь у катівнях НКВС. Увесь світ знав, як Сталін розправлявся з опонентами. У нашій пам’яті ще була жива згадка про долю куркулів, по суті українських фермерів — власників великих господарств з родючими землями. Десять років тому, навіть менше, Сталін розпочав кампанію з позбавлення їх права власності заради насадження колгоспів — великих сільськогосподарських кооперативів, що мали б замінити приватні господарства. Під час цього періоду «совєтизації» серед багатьох прошарків населення здійнявся протест, і всі фактичні або підозрювані противники радянської влади опинилися у в’язницях, були депортовані, а багатьох просто страчено. Сталін довів повсталих селян до голоду, і ця доба примусової колективізації призвела до п’яти, а за деякими підрахунками до восьми мільйонів померлих. Точні цифри важко встановити. Те, що вони пережили, і зветься справжнім жахом. Селян ізолювали й відрізали від усіх можливостей постачання харчів. Голод викосив десяту частину населення України та півдня Росії, доповідали про численні випадки канібалізму. Існував навіть чорний ринок людського м’яса.

Обличчя Жанни перекосилося від жаху й відрази.

— Ти скривилася?

— Вибач, у мене в голові одразу пішли картинки.

— Тут, в Америці, життя вас захистило від багатьох моральних дилем, і ви з легким серцем засуджуєте поведінку, яку не здатні зрозуміти. Можливо, спершу необхідно зазнати надлюдських обмежень або пережити голод, щоб усвідомити — відразливі й осудні вчинки бувають актами відчаю заради забезпечення власного виживання. У таких випадках поняття добра і зла перетворюються на абстракцію.

— Я знаю, ти маєш рацію.

— Ні, Жанно, не знаєш, і слава Богу, так краще для тебе. Дехто з куркулів спромігся уникнути лихої долі й утік до Польщі, а мій батько, мій бідний батько зробив із цього висновок — що завгодно, аби не пекло, що нам уготувала сталінська Росія. Він не бачив жодних можливостей у майбутньому під диктаторським режимом радянців, тож ігнорував наказ влади, навіть нічого нам не повідомивши. Цей паспорт, вочевидь, був махінацією радянців. Я кажу «вочевидь», але слід усвідомлювати, що все стає очевидним... постфактум. Та на той момент важко було усвідомити, як краще вчинити. Розумієш? То була хитрість заради встановлення контролю над населенням. Мій батько потрапив у пастку. Будь-яка форма відступництва призводила до важких наслідків: юнаків забирали до Червоної армії, а інших... Інші потрапляли до трудових таборів, або їх депортували в Сибір. Під загрозою опинилися всі, кого хоч якось запідозрювали в непокорі радянській владі, тобто інтелігенція, митці, держслужбовці, політики та їхні родини, члени релігійних спільнот тощо.

— Якщо я правильно розумію, у євреїв немає монополії на страждання під час Другої світової війни!

Наталія була здивована таким коментарем з боку Жанни. Жанна — мила дівчина, але зараз вона заслуговувала на добрий і цілком доречний ляпас. З такими припущеннями не жартують. Утім, вона їй відповіла відсторонено, приховуючи свої емоції.

— Це точно. Як ти кажеш, євреї не отримали монополію на страждання. Якщо оперувати статистичними даними, то насправді найбільшу данину людськими життями заплатив народ Радянського Союзу. Двадцять мільйонів життів, уявляєш?

Наталія обмежилася цим поясненням. Вона налила собі другу чашку чаю та за рекордний час виклала кінець історії.

— За кілька місяців, а саме в лютому 1940 — зима того року була надзвичайно холодною — радянські військові, два солдати й один офіцер, на світанку прийшли за нами до нашої оселі. Офіцер звернувся до мого батька, звинувачуючи його в участі в актах саботажу.

— Вони мали докази?

— Докази? Жартуєш? Офіцер наказав нам підготувати мінімум особистих речей, бо вся наша родина наступним потягом мала вирушити до трудових таборів, що в Сибіру. Усі знали, що це значить. Мій батько тоді спробував переконати військових, що його жінка й дочка зовсім не знаються на політиці. Він благав їх залишити нас осторонь усієї цієї історії. Відповідальний за арешт офіцер зневажливо розсміявся.

— Яка жорстокість!

— А знаєш, що я зробила? — запитала вона Жанну.

Не чекаючи на відповідь, Наталія пояснила, що на той час вона працювала в паспортному бюро й часто приносила роботу додому. За чистою випадковістю, в неї лежало чотири чи п’ять наборів документів, які вона планувала опрацювати ввечері. Вона витягла їх із теки, потім суворим тоном звернулася до офіцера, показуючи йому паспорти.

— Тобто ви не знаєте, до кого звертаєтесь? Я працюю в тій самій адміністрації, що й ви, і якщо ви мене зараз заберете, ці заявки назавжди залишаться необробленими.

Чи треба було нагадувати пану офіцеру, що оформлення паспортів — це вимога владних органів, і жодна особа не може від неї ухилитися? Якщо він завадить їй закінчити свою роботу, у цих людей не буде ніяких ідентифікаційних документів. Вона показала йому прізвища: Людмила Іванова, Юлія Борковська — самі росіяни. Офіцер поміркував якусь мить і зрештою з прихильністю вимовив:

— Гаразд, ти можеш залишитися, але твої батьки мусять іти зі мною.

— Не може бути й мови. Мої батьки залишаться тут зі мною. Батько зробив помилку, коли відмовився реєструватися на отримання внутрішнього паспорту.

Вона надала солідні аргументи, й офіцер урешті поступився.

— Мабуть, я була дуже переконливою, адже вони пішли. Уявляєш? Мені вдалося врятувати своїх батьків від певної смерті. Відчайдушність молодості, я думаю. Тоді я доволі добре розмовляла російською. З польським акцентом, звісно.

Спантеличена Жанна наважилася вставити коментар:

— Я думала, що всі страждання спричиняли німці, — прошепотіла вона.

— Люба моя Жанно, ти не дуже орієнтуєшся в історії. Щоправда, я свою теж вивчала не за шкільними підручниками. Жертвами радянської таємної поліції здебільшого ставали українські націоналісти, польська інтелігенція та євреї. Ними були набиті всі потяги на Сибір. Фактично більша частина населення у Львові плекала надію побачити німців і нарешті звільнитися від сталінської армії. Але це було до того, як вони дізналися, що на них чекає. Гітлер мав чіткі макіавеллівські цілі і щодо «робочої сили», і щодо способів її використання, усе це була частина ретельно розробленого плану. Я кажу про поляків, звичайно. У польських євреїв, узагалі, не було жодного варіанту. У червні 1941 року Вермахт порушив пакт про ненапад і вигнав радянців зі Львова, а потім, коли німці посунули Червону армію, вони дуже швидко запровадили гетто під назвою Лемберг[11], як колись називалося місто. Деяких євреїв спершу використовували як робочу силу в Янівському трудовому таборі поблизу Львова, а потім їх сотнями вбивали й ховали в братських могилах, але більшість не зазнали цього перехідного періоду, стратили одразу. Навесні 1942 року їх відправили до газових камер Белжецького табору на північному заході від Львова. На початку війни третину населення міста складали євреї. Але мало хто пережив ці роки бійні.

Наталія пересвідчилася, що її розповідь приголомшила Жанну, і поплескала її по руці.

— Годі тобі, попий чаю.

— Думаю, в період від загрози, що тебе завантажать у потяг до Сибіру, — до військового, який попросив, щоб перевели на інше місце служби, як тільки дізнався про твою вагітність, — ти, мабуть, зазнала більше страждань, ніж життя могло уготувати.

Наталія відреагувала дуже швидко:

— Не слід, красуне, перекручувати мої слова. Я ніколи не казала, що батько Толлефа знав про мою вагітність. Я сказала тобі, що це була історія на один раз і що я не знала його імені. Його перевели до іншого місця, перш ніж я змогла поінформувати його про те, що вагітна. Не змішуй усе, інакше Толлеф подумає, що я приховую від нього правду з цього приводу.

Жанна, така балакуча за інших обставин, тепер ледь пробурмотіла пару слів дорогою додому, поки довозила Наталію на вулицю Джойса. Вона прокручувала в голові їхню першу розмову й чітко згадала, як Наталія говорила: військовий одразу відійшов на другий план і зник, щойно дізнався про дитину, яку вона від нього чекала. Жанна не могла пояснити собі, чим керувалася Наталія, змінюючи версію, що її цілком влаштовувала під час першої зустрічі. А потім ще ця історія з паспортами, якось усе це не клеїлося!

Але відсіч Наталії була сухою й безапеляційною. Жанна не наполягала. Перш ніж відкрити дверцята автівки, вона притиснула Наталію до серця й довго не відпускала. Їм не треба було промовляти вголос те, що було й так зрозуміло — більше ніколи вони не повернуться до цієї теми.

Минуло дві години, як Наталія повернулася додому. Вона так і не встала з крісла. Можливо, навіть трохи задрімала, важко сказати напевно. Потім підвелася й пішла на кухню налити собі склянку води. Помасажувала набряклі від спеки литки й знову всілася в крісло.

Батьківський дім. Наталія заплющила очі. Деталі внутрішнього оздоблення вже стерлися з пам’яті, але сама драма викарбувалася з болісною точністю. Спогади виникали з неспокійних хвиль її минулого, і стримувати їх було не під силу. Попри внутрішній спротив, вона перенеслася подумки до світанку того зловісного дня 1940 року, який ліг незмивним тавром і поклав край її фізичній та душевній цноті. Вона подумала про поширений вислів «я кепкую з цього, як з 40-го року»[12]. Якщо існує в її житті рік, з якого вона ніколи не кепкуватиме, то це саме він.

Вона сподівалась, що Жанна повірила в ідеалізовану версію подій, яку Наталія запропонувала. Чи могло бути інакше? Не залишилося жодного свідка цієї драми, нікого, хто б міг піддати її слова сумніву. Тільки їй, єдиній у цілому світі, належить оповідати ці факти. Хто заперечить? Братів давно немає серед живих. Її брати... Що б вони могли вдіяти на її захист, якби були тоді вдома? Нічого!

Офіцер іде за нею до кімнати батьків, щоб подивитися на паспорти.

— Я тобі не довіряю. Ану, іди попереду й покажи мені справи.

Він зачиняє за собою двері. Вони голосно розмовляють, потім звуки змовкають. Він справді швидко оглядає папери.

— Ти хороша дівчина. Не дивно, що ти знаєш, як стати у пригоді, і що влада доручила тобі таку роботу.

— Я розмовляю російською, німецькою, польською та англійською. Я метка на язик, — каже вона.

Офіцер заходиться гуркітливим сміхом.

— Справді?

Він наближається до неї й починає розстібувати ґудзики на її сукні. Вона кам’яніє. На його обличчі з’являється цинічний вираз, і він зауважує, що хоче допомогти її батькам. Якщо вона буде лагідною, він може їх помилувати. Усіх. Вона не вимовляє ані слова, доки він її роздягає. Потім він різко штовхає її на ліжко.

— Будь ласка, мої батьки все почують!

— Хочеш, їх сюди приведуть?

Він не спиняє сміху.

— Ні! Благаю! Я зроблю все, що хочете, тільки не приводьте їх!

Її батько та матір по той бік дверей і не наважуються сказати ані слова. Яка оглушлива тиша.

Нагота робить її надто вразливою, щоб вона могла йому опиратися. Це вперше, коли чоловік бачить її голою, і вона прикриває груди схрещеними руками. Він спускає штани й жадібно хапає її голову, утримуючи за волосся. Потім засовує ерегований член у тремтячий рот дівчини:

— Смокчи. Покажи мені, яка ти метка на язик!

Вона підкорюється.

— Облизуй його, покусуй. Так, саме так, швидше.

Він еякулює за кілька секунд. Ціла вічність. Вона спльовує його сперму й витирає рот. З бридким масним сміхом він тріпає її за щоки.

— Ти не завжди будеш спльовувати і, зрештою, сама зрозумієш, як тобі краще, мала! Ти швидко вчишся. Не всі такі меткі, твій язик тобі ще стане в пригоді! Ми знайдемо тобі роботу, однозначно.

Він піднімає штани, поправляє шапку, яку перед цим навіть не потрудився зняти.

Відчиняє двері та кличе одного з військових.

— Іване, мала тут хоче тобі дещо показати.

Підходить інший військовий. Байдужим, невидющим оком він дивиться на Наталію, що сидить на ліжку. У сусідній кімнаті плаче мати й вовком виє батько:

— Заберіть мене, не чіпайте дружину й доньку!

Іван заходить до кімнати, хвацько знімає свою куртку.

— Не опирайся, і я не зроблю тобі боляче.

У роті ще прогірклий смак сперми. Іван розтуляє їй ноги. Її трусить, і вона скоряється. Вона не опирається. Він тримає обіцянку й не вдається до насильства. Він лягає на неї та повільно заходить. Вона заплющує очі. Усі крики тільки в голові. Вона чекає, поки він закінчить. Ще лежачи на ній, він каже:

— Дякую, лялечко.

Якби її вдарили у живіт, ефект був би однаковий. Її боляче зачепило навіть не слово «лялечка», а це знахабніло-сороміцьке «дякую».

Він швидко вдягається й виходить, не зачиняючи за собою двері. Перш ніж солдати пішли, вона чує, як вони обіцяють повернутися. Мати стрімголов кидається в кімнату. Наталія ще розпростерта на ліжку, обома руками вона затуляє вуха, аби не чути, як на кухні голосить батько, обливаючись слізьми.

Мати обережно піднімає її, мов боїться розбити. Обидві ридають, змішуючи свої сльози.

— Я тобі нагрію води. Не рухайся.

Рухатися? Вона повертається з мискою, повною гарячої води, з милом та чистим рушником.

— Хочеш, я тебе помию?

Наталія не відповідає. Мати вагається, підводиться й виходить з кімнати, причиняючи за собою двері.

Нарешті на самоті. Вона зриває з себе сукню та кидає її додолу. Бере мило й несамовито тре живіт, стегна, ноги, між ногами. Наче хоче здерти шкіру. Вона висушується, загортається в рушник та сідає на краєчок ліжка.

У двері стукає мати. Вона принесла чай. За нею стоїть батько.

— Моя донечко! Красуне моя! — зі слізьми в голосі він їй каже: — Військові повернуться. Тепер ти тут у небезпеці. Тобі треба переїхати до дядька Самуеля.

Дядько з боку матері на ім’я Самуель ставиться до неї з великою любов’ю, і вона до нього теж. Але як він зможе захистити її? Не зводячи очей, вона киває головою. Вона згодна. Знести погляд батьків просто неможливо. Вона хоче переїхати до Самуеля. Негайно.

Напевно, Наталія надто довго стискала кулаки, бо до тями її повернув біль, який розійшовся м’язами.

Вона відчувала себе старою.

Як реалістка, вона усвідомлювала, що вільно й невблаганно наближається до кінця життя. Залишилося небагато часу. Розповісти все це Жанні або Толлефу означало б випустити назовні свій сором. Сором через те, що терпіла насильство, не заперечувала, не опиралася, не намагалася помститися. Стала жертвою. Вкотре вона дійшла висновку, що у своїх конфіденційних зізнаннях краще дотримуватися визначених нею самою меж. Яка тут спокута...

Дуже не хочеться, щоб хтось їй наказував коли й на якій сторінці розгортати книжку своєї історії. Вона залишала за собою право відшліфувати кінець цього твору. Проте втрачала звичну обережність і згадувала деякі епізоди минулого, не усвідомлюючи, що вслід за цими згадками неминуче йдуть запитання. Подібні промахи вимагали пояснень, давати які Наталія не мала жодного наміру. Саме це й сталося в розмові з Жанною. Історію написано, щось підмалювати не вийде. Вона втомилася редагувати заключну частину, але перо в руках триматиме тільки вона й ніхто інший. Для Толлефа й Жанни вона — жінка, що вижила. Позитивна характеристика, яка підкреслює силу характеру. Наталія навіть не думала, наскільки її тішить думка про те, що Жанна вважає її ледь не героїнею. Їй це подобалося. Поставати у ролі жертви не хотілося, а в ролі добровільної жертви й поготів.

Свій тягар вона несла сама без помічників і вже майже дісталась вершини існування. Із цих запаморочливих висот вона усвідомлювала, що ніколи не сприймала свої зусилля як сходження до певної мети. Їй завжди здавалося звичним і природним, що одна вершина приховує в собі іншу — крутішу за попередню. Така вже в неї доля: вічно дертися вгору, навіть не сподіваючись торкнутися неба. Толлеф намагався умовити її виконати так званий обов’язок, він діймав її, примушуючи зійти сходинками пам’яті й переглянути залишені позаду етапи. Справжня безглуздість! Якщо він не спиниться, то доведе мене до смерті, — вимовила вона, звертаючись до стін.

Він робив помилку, вважаючи, що всі ці огидні деталі принесуть йому бажані відповіді на тему предків. Толлеф не готовий зрозуміти, що інколи минуле треба вигадати, аби його пережити. Тільки вона здатна збагнути абсолютно життєвий характер цієї омани. І вдало втілила її в життя. Вона нічого не виграє, довірившись Толлефу. Первісне прощення не прийде через нього, а спокута й поготів. Вона не відмовлялася від спілкування з ним, але при тому не хотіла, щоб він роз’ятрював її рани.

Зі стану задумливості її вивів звук вхідних дверей. Це повернувся Джеф. Його занепокоїв вид матері, яка сиділа біла вікна в сутінках.

— Ма, усе добре?

Він увімкнув світло у вітальні.

— Мабуть, я забула поїсти.

Вона спробувала підвестися, але відчула важкість і знов упала туди, де сиділа.

— Зачекай, я теж не їв, зараз розігрію вечерю. Ти увесь день просиділа тут?

— Авжеж ні. Я виходила, бачилася з Жанною. Показала їй свій фотоальбом з Норвегії, щоб вона передала його Толлефу.

— Ти думаєш, йому буде цікаво?

Вона розпачливо опустила очі.

— Звідки мені знати.

Таку ось відповідь вона дала Джефу з приводу єдиного предмету, який мав для неї емоційне значення і з яким вона щойно розлучилася. Їй хотілося додати, що так чи інакше вона зробила слушний вибір і подарувала цей альбом саме тому сину, але втрималася. Вона не уточнила, що також віддала інвентарний список нажитого й розпроданого перед від’їздом з Норвегії майна. Джефу це здалося б кумедним.