Natalia

20

Толлеф попросив Маріанну позувати. Із застиглою усмішкою вона прийняла позу перед біговою доріжкою й порожніми трибунами іподрому міста Мюсен. Наприкінці сорокових років на місці розташування табору для польських біженців коні замінили людей. Від будівлі, де жила Наталія після війни, не залишилося ані цеглини, але Толлеф був упевнений, що їй цікаво буде побачити, що тут тепер. Він попросив Маріанну трішки посунутися, щоб сфотографувати місце під всіма можливими кутами. Він плекав надію, що мати відкриється йому трохи більше, коли побачить світлини тих місць, де вона зустріла майбутнього чоловіка. Усього за кілька місяців після того, як віддала свою дитину на всиновлення.

Перед приїздом до Мюсена він непогано розвідав інформацію й уже знав, що бараки було знищено. Ці світлини стануть приводом для розмови й навіть для її розповіді. До Монреаля з порожніми руками він не вирушить. Треба ж із чогось почати.

Толлеф важко пережив період, коли впродовж довгих місяців Наталія губилася в безкінечних відмазках. Тепер вона сама просить про зустріч, і він почав готуватися до найважливішої подорожі у своєму житті. Така зміна ситуації його вельми підбадьорила, він не упустить шансу, який йому дає доля.

— Холодно.

Підняв комір і глибоко занурив руки в кишені вовняного пальта, Маріанна посилала йому сигнали — їй уже набридло грати в Клаудію Шиффер. Не дочекавшись відповіді чоловіка, вона пішла до їхньої автівки сааб, що стояла біля південної частини іподрому. Толлеф поспішив приєднатися до неї.

— Думаю, вона буде дуже задоволена, — сказав він.

— І як вона хоч щось тут впізнає? Скакова доріжка не може, хоч як не намагайся, нагадати їй табір, у якому вона жила.

— Я знаю, але сфотографую ще інші місця Мюсена, і стару церкву, і форт Гьойторп, де розташовувався Вермахт за часів війни. Якщо не помиляюсь, вона жила в цьому районі майже два роки, тож не може бути, щоб мої світлини не викликали в неї реакції.

— Сподіваймося, що ти поставив на правильну конячку, — зауважила Маріанна. — Серйозно, не напирай, будь обережний, щоб не тиснути надто сильно.

— Маріанно, я не ідіот, довірся мені!

— Добре, я б поїла. Тут десь має бути ресторан.

Толлеф відчинив їй дверцята. Він не міг дотепно пояснити нетерплячу поведінку Маріанни, адже вона сама з доброї волі запропонувала зробити це міні-паломництво разом з ним. Після доброго обіду все пройде, — подумав він. Вони зупинилися у форті Гьойторп, де колишня офіцерська їдальня перетворилася на ресторан. Обоє вибрали тарілку маринованого оселедця, буряк і відварну картоплю. Маріанні подобалася ця традиційна страва, яку вона зазвичай їла з подвійною порцією сирої цибулі під келих шаблі.

Толлеф розговорився з офіціантом Петером. Років тридцяти-сорока, уродженець Мюсена, він зовсім не цікавився старими будівлями й ніколи не чув про табір для польських біженців, адже історія не була його сильною рисою. Його знання з цієї дисципліни обмежувалися стінами форту, в яких він власне працював.

Толлеф попросив Петера зробити зусилля й напружити пам’ять. Він упевнений? Невже він ніколи не чув про табір, який служив притулком для осіб польського походження, а спочатку був місцем утримання військових полонених? Ідеться про норвежців, залучених до руху спротиву, про німецьких дезертирів, про різного роду злочинців. Вермахт задумав запхати сюди п’ять тисяч в’язнів, але події не залишили їм достатньо часу.

Ні, він ніколи про таке не чув. На його обличчі читалося зніяковіння. Маріанна змилостивилася, щоб вирвати його з лап чоловіка, і замовила другий келих шаблі.

— Припини мучити цього бідолаху, благаю. Ти ж бачиш, що всі ці місцеві історії його не чіпляють.

— Будівництво концентраційного табору набагато перевищує поняття «всіх цих місцевих історій».

— Згодна, але йому байдуже.

— Мені нічого не заважає розширити його горизонт!

— Не заривайся. Що ти сам знав про ці події до того, як мати розповіла тобі про цей табір?

— Ну, я ж не з Мюсена родом!

Толлеф не відступався. Просто неприпустимо, щоб тут не було музею, присвяченого цьому періоду історії. Необхідність зведення цих будівель була продиктована тим фактом, що біля шведських берегів затонув транспортний корабель DS Westfalen, який виконував регулярні перевезення в’язнів з Норвегії до Німеччини. Депортація в’язнів перетворилася для Вермахту на суцільний кошмар, і що робити з тими в’язнями, не знав ніхто. Треба було створити огороджену територію на місці, тобто в Норвегії, щоб зганяти сюди всіх незгодних з нацистським режимом.

У 1945 році на пост керівника будівництва табору Гітлер призначив штурмбанфюрера SS Ганса Аумайера. Планувалося побудувати стільки бараків і будинків, щоб у них місця вистачило на всіх. Аумайер не був новачком. Неосвічений, майже неписьменний військовий, він піднявся кар’єрними сходинками до Аушвіца. Там цей досвідчений кат опинився в центрі корупційного скандалу, його звинуватили в крадіжці золотих зубів євреїв, яких він посилав на смерть. Довелося його відсторонити, так він потрапив до Мюсена з високою місією — побудувати табір.

— Гітлер захищав євреїв? Відколи це?

— Відколи зуби почали вважатися власністю нацистської держави, а не Аумайера. Його злочин полягав саме в цьому. Гітлеру звісно плювати було на євреїв.

Аумайер був зловісним чоловіком, який мав великий досвід таборів такого роду. Щоб довершити картину, слід зауважити, що згідно з кресленнями мюсенський табір мав крематорій. Саме ця мерзенна істота спроєктувала місце, яке так любила Наталія. Що за принизлива іронія!

Маріанна не дивувалася обсягам знань свого чоловіка з цієї теми. Він годинами просиджував за книжками та в Інтернеті, намагаючись заповнити порожнини, що їх залишила в його житті Наталія.

— Як ти думаєш, твоя мати знає цю історію?

— Я, мабуть, остання людина на світі, здатна сказати тобі, що знає й чого не знає моя мати. Натомість я знайшов документи, які підтверджують її слова про важливість музики серед біженців. Музичні таланти поляків ніхто ніколи не оспорював. Польський оркестр мав величезний успіх на місцевих сценах, а музиканти навіть грали на радіо. Усе це аж ніяк не плід її фантазій. В інтернеті я знайшов світлину оркестру. Мені здається, я впізнав Альберта. Так, люба моя, я приїду до Канади не з порожніми руками. Думаю, ми з нею із задоволенням поговоримо про цей період. Я навіть в змозі розповісти їй щось нове про місце, про яке вона зберігає такі добрі спогади.

— А цей Аумейер? Що з ним сталося після війни?

— Усіх в’язнів, що працювали на будівництві Мюсена, було звільнено, німецьких офіцерів — запроторено до Осло на допити. Аумейера після допиту перевели до Польщі, де Вищий суд Кракова виніс йому вирок, після чого Аумейера було страчено.

Розхвильований і дуже гордий тим, як добре він запам’ятав усе прочитане, Толлеф сплатив ресторанний рахунок, залишив офіціанту щедрі чайові, ніби вибачаючись за незручності спілкування. Ще він купив декілька поштових карток, щоб поповнити свою колекцію світлин.

Додому вони повернулися на початку вечора, і Толлеф одразу засів за комп’ютер, щоб додати до папки «Мюсен» зображення цього дня. Технічно дуже вдалі фотографії, Толлеф був задоволений результатом.

Він узяв телефон і набрав номер свого друга Андреаса. Подякував йому за знайомство з Жанною й поінформував, що його справи нарешті дійшли щасливої розв’язки, і що незабаром він вирушить до Канади на зустріч з матір’ю.

Толлеф витяг шухлядку, куди свого часу поклав Чорну Мадонну, Матір Божу Ченстоховську. Довго й уважно він вдивлявся в посічене обличчя, у темний погляд мадонни: Пречиста Діва немов несла на собі всю вагу світу. Знайшовши маленький цвях, він урочистим жестом повісив ікону на стіні свого кабінету, а потім пішов на кухню до Маріанни. Цей день повернув йому трохи віри в життя. Уже давно він не почувався так радісно. Наталія не пошкодує, що попросила його приїхати.