Natalia

15

Минула година, як вони виїхали з Фредрікстада й тепер наближалися до Драммена. За пів години будуть удома. Толлеф здебільшого мовчав, а охоча до розмов Маріанна натомість без упину обговорювала вечірку. Почався саркастичний сеанс душевної розрядки, що, вочевидь, мав на меті визволити накопичені за вечір емоції й поділитися з чоловіком роздумами, на які ця подія надихнула. Погодившись на роль посередника між ним і матір’ю, Жанна зробила йому послугу, і вона тут на своєму місці, нічого не скажеш. Утім, Жанна суттєво вийшла за межі свого завдання. До неї звернулися з проханням передати листа, а не кидатися з головою в операцію спокуси, що потрібна радше їй, ніж Толлефу. Вона обрала табір. Ясно як день, що вона стала на бік Наталії. Пані з Квебеку — міцний горішок, її важко переконати. Визнаймо це чесно! Маріанна запитувала себе, чи не приховує цей жіночий альянс якусь невисловлену причину.

— Тільки не треба параної! Про які приховані причини тут можна говорити?

— Ну, я не знаю. Можливо, з честолюбства, щоб опинитися у фаворі в Наталії, щоб бути «обраною», щоб стати її довіреною особою й зібрати свідчення.

— Навіщо б вона це робила?

— У твоєї матері зовсім непересічне життя, а Жанна — митець. Хто знає, чи не плекає вона в думках новий проєкт? Це правда, є люди, яким подобається завжди бути попереду всіх. Жанна, безумовно, гарна дівчина, але здається, вона радше намагається захистити свій зв’язок з Наталією, ніж сприяти тобі зав’язати твій. Як на мене, це очевидно.

Толлеф зробив легкий рух, що демонстрував його нетерплячість.

— Пробач, я мабуть верзу нісенітниці! Зрештою, я дечого не розумію. Перечитати «Маленького принца», що це за натяк? Скажу прямо, я вважаю її почуття гумору «напрочуд» сумнівним!

— Вона намагалася розрядити атмосферу, не більше.

— Хоч там як, здається, що твоя мати планує забрати свої таємниці в могилу.

Толлеф не відповів. Йому не подобався рішучий тон Маріанни. Вона виносила безжальне судження про жінку, яку бачила вперше в житті. Йому було б приємно почути в її промові більше відтінків і натяк на індульгенцію, а це б його підштовхнуло викрити таємницю, в якій він зав’яз через власну помилку. Як вона реагуватиме, коли він їй розповість про Бірґіт — жінку, про яку їй невідомо нічого, хіба що ім’я? А наважитися доведеться.

— Навколо твоєї матері існує аура таємничості. У будь-якому разі сподіваюсь, вона не робить це навмисно, щоб здаватися більш цікавою.

— Маріанно!

— Думаєш, я перебільшую? Зрештою, що то за секрети такі, які ми, дорослі люди, за плечима яких велике й довге життя, не в силі зрозуміти? Вона могла б виявити до нас трохи довіри, ми здатні тверезо оцінювати речі.

— Маріанно... Я хочу зізнатися. Є дещо, і я не хочу забирати це з собою в могилу.

Він попросив вислухати його терпляче, не перебиваючи, і розповів їй про першу зустріч з Бірґіт, про телефонні повідомлення, про недомовки, про своє роздратування і, нарешті, про побачення. Вона поцікавилася, у якому кафе вони призначили зустріч, наче це мало значення. Він продовжив, не звернувши уваги на запитання. Щоб пояснити, чому він тримав дружину осторонь від цієї історії, Толлеф посилався на пов’язані з Наталією розслідування та потрясіння, які все це спричинило в їхньому сьогоденні. Він не хотів додавати проблем. Отже, він погодився на запрошення Бірґіт з єдиною метою — позбутися її раз і назавжди.

— І що?

Куди ж поділася Толлефова хоробрість? Він був ладен зробити крок назад і зректися усіх претензій на прозорість. Маріанні немає потреби знати все, навіщо примушувати її до страждань? Заради чого? Він відчував себе невиправдано жорстоким.

Але запізно. Підібгані губи підкреслювали гіркі зморшки навколо рота, Маріанна чекала на продовження. Який бовдур!

Він почав розповідати околицями, уточнюючи контекст випадкової зустрічі з Бірґіт у драмменській книгарні, потім додав, що її наполегливість аж ніяк не вписувалася в образ жінки, яку він колись знав. Він зізнався, що спочатку відмовився дивитися фотоальбом зі світлинами Бірґіт і її дитини, яка померла в юному віці.

— Це ж треба, сьогодні вечір сімейних фотоальбомів!

— То була моя дочка.

Толлеф випалив останнє речення на одному подиху зі страху, щоб воно не застрягло десь у глибині горла. Йому бракувало повітря.

Маріанна заніміла.

— Скажи хоч щось!

Через деякий час вона розтиснула зуби.

— Твоя дочка? Ти жартуєш?

— Маріанно, я нічого не знав. Присягаюсь. Повторюю тобі, я нічого не знав.

Він зупинив автівку перед будинком, а вони все сиділи в машині. Мовчки. Пройшло чимало часу, і Толлеф розірвав тишу.

— Ходімо додому.

Вона вийшла з автівки, не зачинивши двері. Толлеф сам усе зробив і пішов за нею вслід. Маріанна одразу попрямувала до бару й налила собі келишок рому, а потім випила його залпом і без льоду. Толлеф лагідно звернувся до неї, попросив вибачення за те, що не розповів їй цю історію з самого початку.

— Я навіть гадки не мав про те, що приховується за наполегливою вимогою Бірґіт, ти розумієш?

Вона налила собі другий келишок. Його охопив розпач. Щойно впродовж десяти хвилин вона приговорила свій річний раціон рому. Потім Маріанна подивилася на кухонний годинник з наміром піти. Якомога далі.

— Ти ще приберіг сюрпризи? Такі, як цей?

— У мене ніколи не було таємниць від тебе.

— Що тепер буде?

— Нічого.

Так вони й сиділи в темряві, поки Маріанна допивала другий келишок.

— Я йду. Поговоримо завтра.

— Маріанно, ми ще ніколи не лягали спати, не з’ясувавши непорозумінь!

— Те, що відбувається тут цього вечора, не відповідає жодному визначенню слова «непорозуміння».

Важким кроком вона вийшла з кухні, хапаючись за стілець на своєму шляху. Толлеф був у відчаї. Він поставив пляшку рому на місце, закинув Маріаннин келишок у посудомийну машину. Потім обійшов будинок, переклав подушки на дивані, хоч вони цього зовсім не потребували. Спати не хотілося. Він повалився в крісло. Краще залишатися тверезим, тому він не пішов за склянкою віскі, у якій насправді мріяв втопитися.

О восьмій годині, коли Маріанна зазвичай просиналася, він прочинив віконну фіранку й усівся в крісло, де вона любила читати перед сном. Ще пригнічений докорами, які дружина озвучила напередодні, Толлеф чекав на неї з бентежністю та побоюванням. Він підвівся налити кави в чашку, яку поставив на тумбочку біля ліжка. Флюїди гарячої рідини взяли гору над Маріанниною спробою прикинутися мертвою. Щойно розплющивши очі, вона потягнулася, і він підсунув дві подушки їй під спину. Вона мала втомлений вигляд. Увечері Маріанна не зняла макіяж, і тепер під її очима красувалися чорні сліди від туші для вій. Намальовані на Маріанниному обличчі синці — то справа його рук, його підпис, і Толлеф з болем у серці оцінював масштаби спричиненого ним лиха.

— Доброго ранку.

Маріанна піднесла чашку кави до губ, а потім утупилася в чоловіків погляд. Він був готовий до того, що вона бомбардуватиме його докорами, гнівними словами, виражатиме своє розчарування, але вона мовчала. Кидала виклик. Від її мовчанки йому було зле. Жодної втішної думки.

— У мене серце крається через те, що я завдав тобі болю.

Щирі вибачення Толлефа зависли в повітрі, яке відділяло їх одне від одного. У нього не виходило чітко артикулювати слова спокути, хоч він багато разів їх подумки повторював, аби підібрати слушний тон і покінчити з напругою поміж ними. Слова застрягли в горлі. Тишу увірвала вона.

— Трохи запізно для прекрасних почуттів, що зроблено, то зроблено. Назад повернення немає.

Вона раптово відкинула пухову ковдру на ноги й одним рухом жваво підвелася.

— Що ти робиш?

— Іду в душ та їду. У мене урок йоги, як завжди по суботах. Ти забув? Звісно. Тобі ж треба стільки всього пам’ятати й тримати в голові!

До примирення ще далеко, а несподівана манера поведінки Маріанни його спантеличила, він просто нерухомо сидів у кріслі — самотній і покинутий. Він чув, як тече вода в душі, вгадував такі знайомі рухи дружини за дверима ванної кімнати. Ці незначущі звуки їхнього приватного сьогодення повернули йому бадьорість. Він потроху опановував себе. Маріанна вийшла, огорнувшись рушником. Зазвичай вона так не робила, але раптом спіймала себе на думці, що не може показатися на очі Толлефу голою. Він обійняв її. Вона на декілька секунд зібгалася в його обіймах, а потім сказала, що не хоче запізнитися на йогу. Толлефу стало легше дихати, душа майже заспокоїлася.

— Поговоримо, коли ти повернешся, якщо захочеш. Я з дому нікуди не вийду. Чекатиму на тебе.

— Гаразд.

Гроза минула.