Natalia

25

Поки Маріус і Юлія укладали дітей, Маріанна з Толлефом збирали папери й розкидані у вітальні стрічки. Малеча виснажилася, але все ще не могла вгамуватися після бурхливого розпаковування подарунків, якими був сповнений вечір напередодні. Дідусь Толлеф поступово роздав дітям купу звалених під ялинкою кольорових пакетів. Їхня дочка Айлен натомість провела різдвяний вечір у свекра зі свекрухою. Пригнічена через те, що родина не зібралася в повному складі, Маріанна все ж таки розуміла — слід поважати сімейні обов’язки кожного.

Юлія залишилася з дітьми, щоб їх заспокоїти. А Маріус повернувся до вітальні, пішов за другою пляшкою аквавіти[18] й наповнив дві маленькі чарочки. Він відкоркував собі пляшку пива, іншу пляшку запропонував батькові. Маріанні не подобалося, коли вони пили з горла, тож вона нагадала про чарки. Чоловіки не противилися її забаганці. Різдво, як не крути!

Ледь вони зробили перший ковток, як телефон Толлефа завібрував на столі вітальні. Він відкрив месенджер.

Вітаю з Різдвом та Новим роком у колі сім’ї. Бірґіт.

Маріус помітив зніяковілість батька й поцікавився змістом повідомлення.

— Нічого особливого.

Позаяк він пообіцяв нічого не приховувати від дружини, Толлеф показав повідомлення Маріанні. Маріус побачив, як мати насупила брови.

— Що відбувається?

Толлеф поклав телефон у кишеню брюк і сказав сину, що йдеться про жінку, з якою він був знайомий багато років тому.

— Он як! А скажи, тату, є новини з Канади?

Толлеф пожвавішав. Справді, Жанна тримала його в курсі того, як розвивається ситуація. Вона перебувала в Монреалі, плануючи залишитися там до середини січня. Час від часу вона звітувала йому про свої зустрічі з Наталією. Медсестри по секрету сказали Жанні, що стан вразливості зняв у його матері всі психологічні фільтри. Вона гарчала мов левиця, і саме по собі це позитивна ознака — у такий спосіб вона показувала, що не скорилася долі. Медичний персонал лікарні присудив їй золоту пальмову гілку в номінації «упертість». Коротко кажучи, усі видихнули з полегшенням, коли її нарешті виписали. Уже три дні як вона повернулася додому. Це дуже гарна новина, адже вони з Джефом почали спілкуватися й планують його приїзд після того, як вона звикне до домашньої обстановки. Залишилося тільки визначитися з датою.

— Бачиш, Маріусе. Усе налагоджується!

Толлеф пишався тим, що витримав натиск сина й при тому залишився на своїх позиціях, не змінюючи розробленої ним тактики. У питаннях людських стосунків потрібна терпеливість. Мабуть, це добрий урок для Маріуса. Його сину по життю діставалося на горіхи через запальний характер, і він часто реагував навідліг. Утім, хизуватися перед ним Толлеф не поспішав. Він знав, що Маріус є достатньо розумним, аби смиренно визнати — він помилився, коли не визнав обґрунтованості батьківських дій.

Толлеф пішов за світлинами, зробленими в Мюсені. Найвдаліші знімки він роздрукував у професійного фотографа. Він показав сину фотографії палацу правосуддя, де Наталія одружилася з Альбертом. Їй, мабуть, буде цікаво побачити зміни, що відбулися в цьому районі після п’ятдесятих років. Вона точно буде в захваті.

— Я радий, що вона нарешті попросила про зустріч з тобою, а то я вже справді почав вірити, що в неї немає серця.

Толлеф у веселому гуморі подивився на годинник. Двадцять друга година, тобто в Канаді четверта дня.

— Нумо наберімо її, дуже слушний момент. Жанна мені сказала, що буде в неї на Різдво. Ти теж привітаєшся.

Ця пропозиція заскочила Маріуса зненацька, він не планував розмовляти з Наталією перед усією родиною. Толлеф напам’ять знав номер, тож набрав його, не зволікаючи. Він запропонував Маріанні приєднатися до них, вона хоча б почує голос Наталії. Різдвяний вечір набував ноток урочистості. Наталія відповіла після чотирьох дзвінків.

Толлеф привітав її від всієї сім’ї та поцікавився станом здоров’я. Вона зовсім недобре почувалася, страждала на сильний головний біль і була настільки знесилена, що не могла впоратися з жодною справою, навіть гра скраббл її більше не тішила. Усупереч усьому лікарський консиліум визнав її готовність повернутися додому.

— Це не Норвегія. Наша система охорони здоров’я наскрізь прогнила. Лікарі прийняли рішення з управлінських позицій. На період різдвяних свят персоналу менше, отже, треба зменшити кількість пацієнтів.

— А ти б хотіла залишитися в лікарні?

— Я зовсім не це сказала. Усе, що я сказала, — так це те, що я дуже обмежена в діях, пригнічена, на душі важко. Я просто баласт для Джефа, і він не знає, як йому із цим усім упоратися. Він ніколи не піклувався про інших, тільки про себе. Вибач, я не мусила так говорити, він робить усе, що в змозі, бідолаха! Хоч там як, кажу тобі — я перестала боротися. Коли прийде смерть, а це вже не за горами, я не сперечатимуся й піду собі.

Толлефа трохи спантеличив депресивний кут, у який завертала розмова. Він хотів поділитися своїм святковим настроєм, от тобі й маєш. Він нагадав їй, що моральна сила неодноразово врятовувала її з найгірших ситуацій. Саме ця сила допоможе й цього разу відновити свої здібності.

— Треба вірити. Віра рушить гори!

Передчуваючи, що Толлеф не планує спинятися й ще довго сипатиме щедротами підбадьорювання, Маріанна вирушила на кухню, щоб скласти тарілки, до неї приєднався Маріус у пошуках ще одного пива.

— Важкий момент, безперечно, але ти ж боєць, це — твоя натура. Ти знайдеш в собі сили жити далі, як свого часу ти вижила у війні. Це не абищо.

— Як би я хотіла, щоб люди раз і назавжди припинили вести зі мною розмови про війну та Гітлера. У той час я принаймні була на щось здатна. До речі, знай, ніхто не вийшов з війни неушкодженим.

Толлеф замовк.

— Нарешті! Мабуть, краще було б податися до спецустанови, — сказала вона.

— Ти цього справді хочеш?

— Звісно, ні! — відповіла вона роздратовано. — Ти мене зовсім не знаєш!

Кому як не Толлефу знати, що він її зовсім не знає, але він удав, що не почув. Він перервав її й попросив зачекати кілька секунд, після чого підніс телефон до сина та дружини.

— У мене є сюрприз для тебе. Тут поруч дві особи, які хочуть привітати тебе разом зі мною.

Маріанна відчувала, що Толлеф утратив упевненість, тож вичавила з себе кілька люб’язних слів. Щодо Маріуса, він поводився доволі весело — відрекомендувався, а потім запитав, чи є сніг там, де вона живе. Її відповідь, мабуть була, короткою, бо він швидко почав розвивати тему, розповідаючи про снігові насипи, які намело на вулицях Драммена впродовж дня. Ще він додав, що йому дуже кортить зустрітися з нею і що, якби вона погодилася, він хотів би приїхати до неї зі своїми батьками. Він побачив, як Толлеф прикусив губу. Маріус додав, що обговорить це з батьком, і разом вони вирішать, як буде краще зробити. Потім він передав слухавку Толлефу. Зрештою, Маріус був задоволений собою. Щоб він дозволив Наталії себе налякати, у жодному разі!

— От бачиш, ти потроху знайомишся з іншими членами родини.

Наталія зауважила, що в її віці людям не завжди рекомендовані сюрпризи. Намагаючись полегшити тон бесіди, Толлеф згадав про світлини, які планує їй привезти. Довелося перелопатити чимало інформації, щоб знайти відомості про мюсенський табір. Він знайшов дуже цікаві історії стосовно німецького коменданта на ім’я Ганс Аумейер. Толлеф розповість їй, який внесок зробила ця людина у створення та існування табору, де потім вона знайшла притулок. Скільки всього вони можуть одне одному розповісти.

— Припини.

— Добре. Я все одно всього тобі не скажу. Прибережу інші сюрпризи до нашої зустрічі.

— Припини, Толлефе, між нами виникло непорозуміння.

— Непорозуміння?

Щойно він вимовив ці слова, у кімнаті запанувала оглушлива тиша. Дружина та син не зводили з нього очей. Він не насмілювався дивитися на них у відповідь, поки слухав Наталію, яка пояснювала йому, чому його візит не є бажаним.

— Утім, це ж за твоїм проханням я почав готуватися до поїздки!

— Послухай, Толлефе, мабуть, я справді просила про це. Принаймні так мені кажуть, але я не пам’ятаю. Нічого не пам’ятаю. Не забувай, що я була напівпритомна. Однак, з огляду на обставини, на мене злитися не можна, я марила! Не хочу здаватися злою, Толлефе, я просто не в силах знести такі емоції. Це все.

— А Жанна? Ти була несвідомою тоді, коли попросила її зв’язатися зі мною й запитати, чи згоден я провідати тебе?

Вона проігнорувала його запитання.

— У тебе гарне життя. Я тобі не потрібна. Я нічого не можу запропонувати тобі. Мені нелегко це казати, повір. Краще нам так і залишитися на рівні стихійних обмінів повідомленнями. Я хочу підтримувати контакт, і мені буде дуже приємно отримати світлини, які ти зробив для мене. Дуже зворушливо з твого боку.

Толлеф онімів.

Він підвівся, щоб набратися хоробрості для завершення цієї жахливої розмови, але вона його випередила. Останнє слово залишилося за нею. Вона порадила йому добре дбати про свою родину. Це все, що мусить важити для нього. У нього були добрі батьки й більше шансів у житті, ніж у багатьох інших людей. Толлеф ледь не розпочав аргументацію, але запізно. Під приводом великої втоми Наталія вже поклала слухавку.

Приголомшений всім щойно почутим, він оперся на стіну, щоб не впасти, а потім розридався.

— Вона більше не хоче, щоб я приїздив.

Маріус ніколи не бачив, як плаче батько. Він просто вибухнув від гніву.

— Це не жінка, а монстр!

Толлеф спочатку пильно подивився на сина, а потім закричав, щоб той замовк.

— У тебе неприємна манія привласнювати собі почуття, що тебе не стосуються. Це мене відринули. Мене. Не тебе. Це мій біль, не твій. Ти абсолютно нічого не знаєш про цю жінку. Не суди її.

— Та як ти можеш її захищати?

У цю мить до вітальні ввійшла Юлія й перелякалась, побачивши сварку між чоловіком і свекром. Вона поглядом запитала Маріанну, мовляв, що відбувається, і Маріанна зробила знак не втручатися.

Маріус осушив пиво та налив собі повну чарку аквавіти. Толлеф присів поруч. Знесиленим голосом він попросив сина не підливати масла у вогонь. Остання відмова матері завдала йому страшного удару. Маріус налив батькові горілки. Толлеф зробив ковток за компанію з сином, а потім поставив чарку на стіл.

— Вибач, тату. Мені боляче за тебе, ти абсолютно не заслуговуєш на таке, от і все. Що тепер робитимеш?

Толлеф зволікав кілька секунд перш, ніж відповісти, витер очі.

— Я вийду пройдусь, ось що я зроблю.

Толлеф пішов до себе перевдягтися, і вони почули, як зачиняються вхідні двері. Смертельну тишу, що панувала у вітальні, перервав Маріус:

— Він має рацію, я не знаю цієї жінки. Але це не заважає мені відчувати до неї огиду. Я не думаю, що хоч колись відчував до когось стільки ненависті. Я б хотів опинитися з нею віч-на-віч, щоб сказати їй усе, що і як я думаю. Не факт, що втримаюсь від цього задоволення. Це ж просто незаконно так ігнорувати свого сина! Вона удає, ніби він не існує, ніби мій батько — далекий знайомий, з яким вона може обговорювати якісь банальності.

Маріанна вирішила, що краще дати Маріусу можливість випустити пару до повернення Толлефа й пішла поратися на кухні, розкладаючи тарілки по шухлядках. Юлія їй дуже допомогла, і щойно весь посуд опинився на своєму місці, вона запропонувала Маріусу піти разом у ліжко. Уже було пізно, а діти завтра рано прокинуться, вони завжди рано прокидаються. Тож Маріус з Юлією поцілували Маріанну й порадили теж лягти спати. Який сенс чекати Толлефа?

Наталія не згадувала коменданта Ганса Аумейєра відтоді, як покинула Норвегію. Толлеф справді думав розповісти їй, ким був цей офіцер, що стояв біля джерел будівництва мюсенського табору? Коменданта Аумейєра було заарештовано за місяць після завершення війни, він усе ще був одягнутий у форму військ SS. Усі, хто читав тодішні газети, був так чи інакше в курсі блискучого захоплення, яке провели союзники. Це трапилося буквально за кілька днів після народження Толлефа, Наталія була ще в лікарні. Перед тим, як її прийняли до мюсенського табору, вона тисячі разів прогулювалася перед в’язницею, де сидів Аумейєр в очікуванні допитів військовими спецслужбами США. Спочатку Мюсен було замислено як концентраційний табір. А втім, саме тут вона була такою щасливою! Іронія долі!

Методична, нав’язливо-компульсивна цікавість Толлефа до всього, що зблизька чи здалеку її стосувалося, була основною причиною тримати його на відстані. Він із тих, хто шукає, допоки не знайде.

Спочатку Толлеф безцільно міряв кроки, покачуючись під тягарем свого болю. А може, свого сорому? Проте точна природа того, що він відчував, мало йому важила. Він страждав. Страждав від того, що дружина й син стали свідками публічної образи, яку він щойно пережив. Що ж він зробив такого осудного? Він не бажав їй ніякого зла, чому вона поводиться настільки жорстоко?

Колись він сказав Наталії, що в нього були добрі батьки. Він би і зараз це повторив. Навіть його діти не знали, яких принижень він зазнав у дитинстві. А навіщо? Минуле минуло.

Він опинився на березі річки Драммен, перейшов через Y-подібний міст, прогулявся вздовж річки й повернувся назад тим самим маршрутом. Пройшовся перед білою каплицею кінця дев’ятнадцятого століття, а потім ненадовго зупинився перед центром притулку для літніх людей Ландфальоя, де Наталія могла б завершити свої дні, якби жила в Норвегії. Навіщо про це думати? — запитав він себе подумки. Минулого не переробиш.

Він безшумно відчинив двері будинку та з полегшенням констатував, що всі вже сплять. Йому дуже хотілося, щоб зранку вони кудись пішли, аби не перетинатися на сніданку. Перш ніж піднятися нагору, він відправив Бірґіт смс-ку.

Дякую за вітання, Бірґіт, я бажаю тобі всього щастя, на яке ти заслуговуєш, але прошу ставитися з повагою до спокою мого сімейного життя.

Щойно він поклав голову на подушку, до нього розвернулася Маріанна.

— Як ти почуваєшся?

— Винним.

— За що?

— Сам не знаю, — сказав він, повертаючись до дружини спиною.

Він прокинувся раніше за Маріанну й дітей, зробив каву, почав накривати на стіл в надії створити цьому дню ореол нормальності на тлі вчорашньої драми.

Згодом згори спустився Маріус з дітьми й налив їм апельсинового соку, щоб вони спокійно дочекалися сніданку. Потім підійшов до батька й поклав йому руку на плече.

— Мені шкода тебе, тату.

— Мені себе теж.

Маріус не зміг утриматися й сказав батьку, що на його місці він сів би на перший літак, і плювати, що думає про це Наталія.

— Твоя думка важить так само, як і її, чи не так?

— Не думаю, що слово «думка» тут може бути доречним.

—- У будь-якому разі, якщо не їдеш ти, поїду я. Я її не боюся.

Толлеф не відреагував так, як зробив би це будь-якої іншої пори. Він був виснажений і запитував себе, чи не було помилкою з його боку шанувати матір, не покидаючи Норвегії. Восьма ранку, а точніше восьма година десять хвилин двадцять п’ятого грудня, отже, збережемо священно-святу нормальність на всю решту дня.

Маріус поклав кінець розмови, висунувши ультиматум:

— Якщо ти не купиш квиток до Канади, на зустріч з Наталією поїду я. Або зараз, або ніколи. Хто знає, скільки часу їй залишилося жити? Хтось мусить поїхати на місце і спробувати отримати якомога більше інформації про родину до того, як вона полишить цей світ. Не можна гаяти часу.

Зрештою, Толлеф поступився. Під наполегливим поглядом Маріуса він відкрив ноутбук, витяг з гаманця кредитну карту і сплатив за квиток. Використає він його чи ні — неважливо, йому просто хотілося, щоб його залишили у спокої.

Осло-Монреаль 8 січня, 11.40. Монреаль-Осло 12 січня, 19.30.

Цього різдвяного дня Бірґіт прокинулася на самоті, приготувала каву, як завжди, і ввімкнула радіо. Замість звичних щоденних програм лунала музика. Як усі самотні люди, вона думала про тих, кого немає поруч. Зокрема, про свою дочку Сільвію. Їй би стачило одного теплого слова від Толлефа, аби прибадьоритися, але виходить так, що з цього боку сподіватися нема на що. Тим гірше для нього. Вона могла б розповісти, наскільки талановитою дитиною була їхня дочка, з жвавим розумом і справжнім хистом до музики. Сільвія спочатку брала уроки гри на фортепіано, потім у дванадцять років попросила матір віддати її на віолончель. Звідки в неї з’явилися ці думки? Бірґіт не знала. І дня не проходило без репетицій — дочка постійно замикалася у своїй кімнаті і грала, грала...

Напевно, Толлеф вирішив, що вона хоче освідчитися йому в коханні після стількох років. Що він собі надумав? Що вона ніколи не зуміла його забути, що він був об’єктом таємної пристрасті впродовж усіх цих десятиліть? Мабуть, саме з цієї причини він і відмовлявся від зустрічі з нею. Який самовдоволений фант! Який бовдур!