Natalia

2

Квітень 2008 року

Не те щоб Маріанна не любила хизуватися, просто їй подобалися красиві речі. Вона витягла посуд з білої баварської порцеляни. Золотиста облямівка підкреслювала рельєфний мотив, додаючи посуду витонченості. Вона уважно ставилася до дрібниць, і Толлеф любив цю рису її характеру. У неї сям і там розставлені декоративні вазочки й тарілочки, наче так і треба, кожен предмет мав своє місце й був саме там, де його очікуєш побачити. Своє місце для кожної речі і кожна річ на своєму місці, як влучно зауважив якось Толлеф. У вітальні перед каміном стояла канапа кремового кольору, вкрита пледом у відтінках крижаного туману, що гарно пасувала до іншої обстановки. У будинку Ульсенів усе дихало гармонією. Дизайн оселі Маріанни та Толлефа був не стільки строгим, скільки справляв на відвідувача враження стриманості.

Хоч їхній старший син Маріус давно вже розправив власні крила, він все одно вважав себе тут удома. Він тут виріс, тому приглушено м’яка атмосфера, яка панувала в Ульсенів, залишалася йому рідною. Він жив у Берґені, на західному узбережжі, й зазвичай відвідував батьківський дім у супроводі дружини Юлії та двох доньок. Але цього разу він приїхав сам для участі в конференції, що відбувалася в Палаці конгресів норвезької столиці, тому завітав до батьків на вечерю. На радощах Маріанна приготувала його улюблену страву — слабосолону тріску. В очікуванні вечері Маріус розмовляв з батьком у вітальні, попиваючи пиво. Приємна, невимушена атмосфера підштовхнула Маріуса знов підняти болюче питання біологічної матері батька. Упевнений, що той не зробив жодного кроку в цьому напрямку, Маріус обережно запитав його, чи думав він про це взагалі.

— Не слід форсувати події, — відповів Толлеф. Маріус розтлумачив його уникливий погляд як спробу ухилитися від відповіді. Батьківська лаконічність його роздратувала. Вони з сестрою Айлен частенько жартували, що батько любить розмовляти заготовками. Він інколи сміявся разом з ними. А інколи ні.

— Я тебе не розумію. Це ж не тільки твоя справа, є ще ми, твої діти. У мене самого родина, тож я маю всі підстави думати, що батько мусить більше зважати на мої аргументи.

— Та я поки що не чув аргументів.

— Який ти упертюх, коли тобі потрібно!

Толлеф повів бровами, і Маріус зрозумів німе попередження. Не вперше він нарікав на батьківську упертість. Утім, він дуже обережно ризикнув просувати свою думку.

— Послухай, тату, я кажу про право знати своє коріння, щоб розповідати родинну історію без пробілів. На сьогодні моє генеалогічне дерево з боку батька зупиняється на тобі. На першій сходинці драбини. Одна-єдина особа, це якось замало! Найгірше в усій цій історії — це те, що ти так довго чекав — вона, напевно, уже й померла.

Маріус підвищив голос, а Маріанна була зовсім не в гуморі дозволити своїм хлопчикам зіпсувати вечір. Тож вона втрутилася.

— Прошу тебе, Толлефе, скажи йому.

— Скажи йому що? — запитав Маріус.

Толлеф не міг сердитися на Маріанну. Принцип доброзичливості й згоди вона ставила вище за всі інші міркування, а з дітьми практикувала максимальну прозорість. Вона стиснула йому руку. Толлеф зрозумів — настала мить повідомити все сину, що він і зробив. Реакція не змусила себе чекати.

— Полячка? Що? Не можу повірити! Тобто це я...

— Постривай трохи, Маріусе, я візьму справу про всиновлення.

— І ти просто заховав усе в столі?

Толлеф повернувся, поклав теку на стіл вітальні й зробив ковток пива.

— Я нічого не ховаю, Маріусе. Хоч би що ти не думав, хлопче, це суто моя історія. Якщо я інколи не хочу ділитися з тобою деякими деталями, отже, вважаю це своїм повним правом. Затямив? Нам слід домовитися з цього приводу.

Маріус чудово зрозумів пропозицію Толлефа: якщо він хоче дізнатися більше, доведеться змиритися з батьківськими темпами. Проти волі він хитнув головою. Проте достатньо було глянути на товщину теки — ясно, що кількість цінних відомостей там обмежена. Він її відкрив і видав зойк вже на першій сторінці.

— Невідомий? Це ж неможливо! Можливо, вона не захотіла казати, хто був твій батько, але на мою думку, — додав Маріус, — цей чоловік, вочевидь, не був незнайомим жінці, яка дала тобі життя. Ти так не думаєш? Треба буде тут покопирсатися.

— У контексті війни незнайомий батько — цілком вірогідна реальність, Маріусе. Я не знаю, що вона хотіла до мене донести. Якби вона вважала доцільним повідомити мені додаткову інформацію, вона б це зробила під час відвідування Управління з питань усиновлення. Я досконало вивчив усі ці документи й не бачу, що ще з них можна дізнатися. До того ж, не можна виключати, що Наталія Зєлінська — несправжнє ім’я. Під час війни люди часто змінюють імена та прізвища. Ба’ більше, я б не здивувався, якби вона обрала вигадані прізвища своїм батькам.

— Навіщо?

— Гадки не маю. У її ситуації підстав може бути безліч. Хоч на сьогодні багато реєстрів народження та смертей дивовижним чином збереглося, мої пошуки у львівській мерії виявилися марними.

Маріус зітхнув.

— Гаразд, принаймні ти спробував, — сказав він.

Толлеф добре розумів його розпач. Він теж наштовхнувся на купу питань, що залишилися без відповідей. Усі його слідчі потуги ні до чого не привели. Маріус бачив, як зростали його доньки, і Толлефу було очевидно, що син хоче прив’язати своє життя до безупинного ланцюга родинного дерева, прагне передати своїм дітям у спадок безкінечну історію, щось на кшталт обіцянки вічності в суцільності існування. Він визнавав право Маріуса на пошуки інформації, та й сам нещодавно до них приєднався. Починаючи з осені, коли Толлеф отримав свої документи про всиновлення, його жага дізнатися більше подробиць значно зросла.

— Я нічого від тебе не приховую. Тепер ти знаєш все, що відомо мені.

— Можливо, але я уявити не можу, що ти відчуваєш. Мені власне дуже кортить про все дізнатися. Тільки подумай! Я скажу своїм дівчаткам, що вони частково полячки, а їхня бабуся була німецькою полонянкою. Ти ба! Мені важко все це усвідомити. А тобі? На тебе це справило враження? Я дивився — ти перегортав сторінки з абсолютно непроникним обличчям.

Толлеф витримав на собі погляд Маріуса. Йому не вподоби була роль інквізитора, яку прийняв на себе син. Прочитати чорним по білому, що твоя мати — не просто вигадка, кого хочеш приголомшить. Толлефа точно приголомшило. Вона абсолютно реальна, а її існування сповнене цілою низкою драматичних подій. У полоні незвичного сум’яття емоцій він більше себе не впізнавав. Уперше з часу дитинства він буквально шкірою відчував утрату рівноваги, бентегу й порожнечу, немов його емоційність уразив частковий параліч, а потім вона надто швидко почала виходити із заціпеніння. Від здивування він перейшов до майже маніакального прагнення все знати. Починаючи з осені, він почав розсилати листи й робити численні запити, але марно. Деякі адміністративні установи так і не відповіли.

— Зупинімося на цьому, Маріусе, коли я зрозумію, яким чином все це на мене впливає, я тобі повідомлю. А поки що поглянь.

Він витяг єдине фото Наталії й поклав просто перед Маріусом.

— Це вона? — запитав Маріус, хоча і так було зрозуміло.

Він не міг відірвати погляд від чорно-білої світлини.

Толлеф усміхнуся. Він теж спершу годинами її роздивлявся, але збагнути таємницю не зумів.

— Так, вона. Я марно намагався впізнати себе в рисах цієї жінки.

— Це непросто, — припустив Маріус.

Маріанна дала їм час побути вдвох, потім сказала, що вечеря на столі. Вона спробувала перевести розмову в необтяжливе русло, запитавши — що новенького в дітей. Після кількох неуважних відповідей Маріус повернувся до теми дискусії. Він запитав у батька, чи пробував той зв’язатися з Наталією за вказаною в документах адресою. Коли Толлеф відповів «ні», Маріус вибухнув. Він не міг збагнути, чому батько так тримається за папери. Чого він вичікує?

— Я чекав, поки буду готовий.

— Готовий? А зараз вже готовий?

— Думаю так.

— Якщо цього не зробиш ти — зроблю я, — віддзеркалив Маріус.

Толлеф насилу стримав роздратованість, і його слова впали наче ніж гільйотини.

— Ти зовсім нічого не робитимеш.

— Мені здається, це перший неодмінний крок. Це ж просто.

— Просто? Колись Наталія виявила своє бажання вийти на контакт, це правда, але що вона думає зараз, коли минуло кілька десятиліть? Мені дуже непросто наважитися подзвонити у двері людині її віку. Жодного бажання підписувати їй смертний вирок. Ти розумієш? Уяви собі цей шок! Вона приїжджала в Осло ще у 80-х роках. Хто знає? Може, її вже немає на цьому світі. Перш ніж робити казна-що й казна-як, я вирішив поміркувати.

— Гарне виправдання відкласти справу до грецьких календ!

— Благаю! Зміни тон, я не люблю, коли ти так зі мною розмовляєш. Емоції затьмарюють тобі реальне бачення речей. Хоч там як, я маю план, — додав він, аби заткнути сину рота.

Маріанна навіть поперхнулася. План? Вона зовсім не в курсі. Маріус заінтриговано не відводив очей від батька, усім своїм виглядом показуючи, що чекає на продовження.

— У мене є подруга-канадка.

Толлеф глибоко вдихнув і повторив.

— У мене є подруга-канадка. Її звати Жанна. Вона саме з Квебеку. Зараз живе тут у невеличкому містечку, якщо точніше — у Валері неподалік від Фредрікстада. Я всерйоз подумую з’їздити до неї й попросити про допомогу. Жінка з відділу всиновлень мені наполегливо радила звернутися до посередника, якщо я вирішу вийти на контакт з біологічною матір’ю. Саме це я планую зробити.

Маріанна сиділа приголомшена. До цієї миті вона могла кому завгодно заприсягтися, що вони з чоловіком не мають таємниць одне від одного, і дуже пишалася тим, що читає його наче велику розгорнуту книжку. Вона завжди вважала їхній союз міцним, мов скеля. До неї в Толлефа були серйозні стосунки лише з однією жінкою — його однокласницею на ім’я Бірґіт. Зі своєю дружиною він поділився тим, що міг дозволити собі розповісти, тобто нічого особливого, не переймайся, мовляв, питання закрите. Усе було сказано, і взаємна довіра між ними відтоді не викликала підозри. Утім, вона ніколи не чула про канадську подружку й нічого не знала про план відвідин. Тепер слова чоловіка трохи похитнули її впевненість. Маріус потайки спостерігав за матір’ю.

— Що ти про це думаєш, мамо?

Трохи спантеличена Маріанна зашарілася, наче припустилась якоїсь помилки. Вона встала з-за столу, взяла кілька тарілок та попрямувала на кухню.

— Батько знає, що робить, Маріусе.

Толлеф усвідомлював ефект, який щойно справив на сина, і крадькома смакував мить. Він відчував справжнє задоволення від того, що зумів його здивувати, а отже, викликати в ньому певну повагу. Він читав це в очах молодого чоловіка.

— Я б хотів тебе супроводжувати, коли ти підеш на зустріч з нею, — обережно сказав Маріус.

— Ні.

Толлеф сам здивувався категоричності й авторитарності власного тону, він навіть не спробував надати своїй відповіді якихось відтінків. І мови нема про те, щоб утратити перевагу, яку йому щойно надав ефект несподіванки, а в тому, що стосується Наталії — ніхто, нехай усі собі затямлять, ніхто не диктуватиме йому, що слід робити далі. Тільки так і не інакше.

Маріанна почала мити посуд і розкладати тарілки.

Він усвідомлював, що зачепив її. З жінкою він поговорить пізніше. Після від’їзду Маріуса. Одна річ за раз.