Natalia

21

12 грудня 2008 року, лікарня О-Ришельє

Уже три тижні її всесвіт обмежувався чотирма стінами палати номер 521. Зі свого вікна Наталія бачила лапатий сніг, що припорошував цей грудневий день. Незабаром Різдво. За кілька днів у Монреаль приїде Жанна. Подружка перетне океан, аби тільки потримати її за руку. Заради неї. Бежеві бавовняні занавіски, висока стеля лікарняної палати нагадували їй давно минулі часи. Із заплющеними очима вона відчувала, як усередині розходиться сум, але цього разу бороти його вона не стала. Почали діяти ліки, які дала медсестра. Мало-помалу вона занурилися в стан сонливості, а з глибинних покладів пам’яті почали спливати спогади.

Проспект Свободи увесь білий від снігу. Укутана у вовняне пальто, у хутровій шапочці, вона йде, тримаючи за руку гувернантку Марію. Вони щойно завернули за ріг львівської опери. Біля підніжжя пагорба, де стоїть Високий Замок, вони прогулюються мощеними вуличками старого міста, і так щосуботи й щонеділі. Марія купує їй смажені каштани, а вона якусь мить гріється біля вогнища. Випадково вони зустрічають Марійчину подружку й сміються. Вони проходять повз синагоги та церкви, але всередину не заходять. Їй легко, добре, вони пливуть. Пливуть крізь різні пори року, аж раптом літо. Вони вдягнені в бавовняні сукні, дивляться на вуличних артистів і пожирачів вогню, що розважають людей на вході до Стрийського парку. Марія дає їй пару злотих, щоб вона пішла кинути їх у покладений на землю капелюх. Вони купують смажені кукурудзяні початки й просять хлопця щедро їх посолити. Ідуть уздовж ставка, сідають на лавку, коментують красу білих лебедів з блискучим оперенням. Марія бере її на руки, ласкаво заколисує й говорить «не забувай мене».

Наталія трохи розплющила очі. Намагаючись її розбуркати, медсестра обережно торкалась її щиколотки. Вона попросила Наталію сісти й пообідати. Лежачи на боці з притиснутою до живота подушкою, Наталія не ворушилася з остраху, що її рухи проженуть чудовий сон, у який вона було занурилася. Їй хотілося закрутитися спіраллю й залишитися в цьому швидкоплинному просвітку щастя. Медсестра наполягала. Наталія зрештою підкорилася й сіла на ліжко. На обід була риба й відварна картопля. На десерт — пюре з яблук. Вона ледь проковтнула пару ложок. Прісність їжі її відвертала. Їй бракувало солі. Вона попросила прибрати тацю, залишивши тільки чай.

Попиваючи гарячу рідину, вона подумки повернулася до свого сну, до можливості відчути захват і піднесення, які в неї відібрали, до бажань, придушених ще до того, як вона їх усвідомила. Що сталося з Марією? Вона про неї геть забула. Чи насправді існували всі ці люди, яких вона загубила на своєму довгому життєвому шляху?

Перед будинком стоять четверо німецьких військових. Один із них піднімається сходами й стукає у двері чоботом.

— Відчиняйте!

Самуель робить племінниці знак іти у свою кімнату.

Він відчиняє двері.

— Документи!

Самуель витягує з кишені офіційні папери.

— Кшиштоф Зєлінський, Наталія Зєлінська, — гучно читає військовий, — ваша дочка?

— Так

— Де вона?

Наталія виходить з кімнати й наближається до дядька.

— У неї є брати? Сестри?

— Ні.

— А матір?

— Її мати померла при пологах.

Військовий повертається до своїх трьох товаришів.

— Начебто здорові. Беремо.

Звертаючись до Самуеля, він додає:

— Ви станете нам у пригоді.

Солдати примушують їх залізти у вантажівку, де вже тісняться інші поляки. Без багажу. Вони перетинають місто, тут і там займаються пожежі. Усюди на ліхтарних стовпах висять люди. Усюди померлі. Напевно, могильщикам не вистачає часу, щоб ховати тіла. Їх закидають у вантажівки, щоб зарити десь у лісі. Наталія не хоче дивитися, вона боїться впізнати серед небіжчиків батька, матір або брата. Утім, вона знає — вони вже мертві. Самуель розуміє хід її думок.

— Твої батьки радо б пожертвували життям заради тебе.

— Не кажіть так, дядьку. Ще гірше.

— Ти жива, і це все, що їм важило, повір.

— Знаю, але знести не можу.

Вони зупиняються перед школою, куди вона ходила десять років. Наталія ховається за дядьком з остраху, що її можуть упізнати колишні однокласники чи їхні батьки. Німці розділили людей на дві групи. Вантажівку, в якій залишилася Наталія, доповнили кількома особами з числа поляків. Інші вантажівки натомість стоять в очікуванні євреїв. Вона впізнає сестру Марії. Наталія відвертається й ховає обличчя, закривши його руками.

Машина рушає, вони виїжджають за місто. За спиною залишилося дитинство. Роки, услід яким канули в забуття всі очікування й обіцянки минулого. Гарні манери, високі принципи й усе, чому її навчили, тепер ні до чого. Більше вони їй не потрібні. Уже ніколи вона не дізнається, що б могла зробити в житті. Ця особистість, ця жінка, що тільки-но ставала жінкою, ніколи нею не стане. Вона щойно померла. Народилася інша. Навесні 1943 року Кшиштоф Зєлінський та Наталія Зєлінська опинилися в Берліні.

Вона дуже важко підвелася й зіперлася на ходунки, щоб піти до ванної кімнати. Ця дія вимагала від неї неабияких зусиль. Вона зачинила за собою двері. У дзеркалі, що височіло над рукомийником, з’явилося обличчя старої жінки. На сухій шкірі прорізалися глибокі зморшки, там і сям на підборідді проросли довгі чорні волосини. З гримасою гіркоти вона опустила підгузок, який її примушували носити на випадок, якщо раптом вона не встигне підвестися, і випорожнила сечовий міхур, розглядаючи коричневі плями на своїх набряклих руках. Вона випросталася, знову кинула гнівний погляд на пом’яту бабцю, що віддзеркалювалася перед нею, і раптом прийняла рішення. Вона розповість Жанні... коли настане слушна мить.

Потім почалося запаморочення, вона ледве дійшла до ліжка й забулася сном.

Після пробудження все повернулося на свої місця. Вона припустилася великої помилки. Помилки старої божевільної жінки, яка вкотре планувала вижити!