Natalia

22

Середа 17 грудня 2008 року

Дев’ята година ранку. Жанна ще була в ліжку, коли почула, як зачиняються двері квартири. Сестра щойно пішла до перукаря. Вона запропонувала Жанні свою машину, щоб поїхати до лікарні. Різниця в часі й розпита ними напередодні пляшка червоного зіпсували мандрівниці всю ніч. Даремно вона гнала від себе думки, вони заважали заснути й зробили цю ніч нескінченою.

Крістофа, на відміну від Наталії, вона не попередила про свій несподіваний візит у Монреаль, тож сценарії їхньої зустрічі, які Жанна вибудовувала у своїй уяві, були химерними, як картковий будинок. Місце, час, можливості — усе мало вельми сумнівний вигляд. Остання зустріч ще більше занурила їхні стосунки в розпливчасту невизначеність, і тоді вона сказала собі, що, мабуть, більше вони не бачитимуться, що він, напевно, надто втомився від їхнього таємного зв’язку, від необхідності вдаватися до акробатичних номерів, щоб знайти віконце у своєму розкладі. Чи хотів він її бачити? Вона вже ні в чому не була впевнена. Навіть у власному бажанні.

Наталії вона пообіцяла бути біля її ліжка буквально на другий день після приїзду. Обіцянка не цяцянка.

З важкістю в серці та в ногах вона наважилася вискочити з м’якого ліжка й стала перед дзеркалом на ніжці, що красувалося у величезній вітальні, де їй постелила Люсі.

Закудлана, з набряклими очима, Жанна зробила засмучену гримасу перед цим неулесливим відображенням, а потім нетвердим кроком попрямувала до ванної. Вона відкрила кран, стала під благотворний потік гарячої води, що зливою обрушився на ще спляче тіло. Завершила вона процедуру холодною водою, щоб отримати тонізуючий ефект, чого їй справді зараз бракувало.

На кухні пролунав якийсь шум. Це повернулася сестра. Люсі постукала й увійшла в кімнату раніше, ніж Жанна встигла відповісти. Вона поклала на керамічну кухонну стійку чашечку кави, обперлась об двері та запитала, о котрій годині Жанна планує повернутися з лікарні.

— Я сама не знаю... Десь під вечір.

— Мені знадобиться машина, але не раніше вечора, тож усе добре. Я не повернуся з Квебеку раніше неділі. Яке щастя, що ти проводиш різдвяну відпустку з нами, інакше ми майже б не бачилися.

Жанна завела машину, дістала з сумки телефон і набрала повідомлення:

Я в Монреалі, несподівана подорож. Поясню пізніше. До суботи я сама у квартирі сестри. Маякни, якщо можеш знайти час.

Їй знадобилося пів години, щоб доїхати до лікарні Лонґей. Не зупиняючись, Жанна пройшла повз рецепцію й піднялась ліфтом на п’ятий поверх. Номери палат були зазначені стрілками на стінах.

У Жанну втупилася старенька пані з відкритим ротом. Без вставної щелепи. Вона сиділа в кріслі поряд зі своїм незаправленим ліжком. Жанна їй усміхнулася, але коли беззуба стара зрозуміла, що відвідини призначені сусідці по палаті, то знову почала перебирати вервицю спотвореними артритом пальцями, ворушачи губами в молитві. Рухи її рота нагадали Жанні паперових жабок, які діти складають пальцями. Коли вона була маленька, мати частенько робила їй таке оріґамі. Їх обох дуже тішила ця гра — мати вдавала, ніби читає їй веселі пригоди, загортаючи крайки паперу. Цікаво, що вона згадала про це саме сьогодні, хоч з дитинства й думати забула про такі моменти.

Завіса другого ліжка була запнута. Жанна почула голос медсестри, яка намагалася заспокоїти вперту пацієнтку. Наталія протестувала, бо їй залишили аркуш з необхідними фізичними вправами, але вона буркотіла, що нічого не розуміє в цих малюнках.

Вона вимагала, щоб до неї прийшла фізіотерапевт і особисто надала допомогу. Озброєна неабияким терпінням, медсестра намагалася підкреслити її успіхи. Спричинені інсультом проблеми із зором потроху виправлялися, і хоч її обличчя мало легкі ознаки паралічу, вона говорила дедалі краще. Наталія була ще заслабка, але тепер їй вдавалося пересуватися з опорою на ходунки, а це забезпечувало набагато більшу свободу руху.

Жанна означила свою присутність, покликавши Наталію на ім’я.

Медсестра відкинула занавіску.

— Вона на вас чекала, я повернуся пізніше.

Ніяких Добрий день, як я рада тебе бачити, як доїхала? Розбита, занепала духом Наталія почала перелічувати свої нещастя: вона весь день або сидить, або лежить, більше нічого робити не може, тепер її постійно напихають ліками, від яких вона почувається одурманеною, вона страшно страждає — губи пересохли, у спину вступило, і немає жодного більш-менш зручного положення тіла.

— Ти бачила моє обличчя? Я ж потворна.

Жанна хотіла було заперечити, але хвора зробила знак ніби охрестила рот своєї відвідувачки. Краще промовчати.

— Допоможи мені сісти прямо.

Для цього потрібна ще одна подушка. У лікарні стояла така задуха, що вона могла носити лише спеціальну, напіввідкриту на спині сорочку, яка оголяла її сідниці щоразу, як вона вирушала до вбиральні.

Улаштувавшись, Наталія попросила Жанну подати їй баночку з вазеліном, щоб змазати губи. Вказівним пальцем, змащеним жирною речовиною, вона показала на крісло заснулої святоші.

— Для неї життя таке просте! Я думаю, що вона вже несповна розуму. Навіть заздрощі беруть. Їй усе добре, усе задовольняє. Щойно вона розплющує очі, одразу береться за вервицю й бурмотить свої Ave Maria. Не думаю, що вона в молитвах щось просить або сподівається, що їй буде дарована якась милість. Чесно кажучи, я думаю, що вона звертається до Невидимого, і все. Вона просто впевнена, що її Хтось слухає.

Наталія видихнула, провела пальцем по губах. Потім труснула головою й додала, що вона ніколи не розуміла набожності. Ба’ більше, вона заздрила наївності віруючих.

— А ти ніколи не вірила в Бога?

— Пресвята Діво! Ти справді вважаєш, що я можу вірити в Бога? Кажуть, він усюди, дивно, що він ніколи не з’являвся там, де я опинялася. Я проміняла католицьку релігію на протестантську, щоб одружитися з Альбертом, і це не справило аж ніякого впливу на моє життя. Я б десять разів змінила релігію, якби побачила в цьому хоч якусь перевагу. Я, Жанно, поставила на релігії хрест.

— Ти поставила на релігії хрест? — повторила Жанна, пирскаючи зі сміху.

Наталія очима показала, що зрозуміла гумор цього обміну репліками, але не обтяжила себе усмішкою.

— А втім, ти граєш на органі в церкві.

— Ну, то й що! У церквах повно вірян, які ні в що не вірять. До того ж, мені подобається грати на органі. Музикант займає ту сцену, яку може! Не всім виступати на Бродвеї! Хоч там як, якщо Бог — поводир, він мусив би взяти на себе роль вартового, попереджаючи про небезпеку, що нас підстерігає. А такого ніколи не бувало. Як на мене, Бог є дезертир. Рятівник людства? Авжеж! Треба зовсім не знати, на що здатна людина, щоб думати — от ми помолимося, і цього досить, щоб отримати спасіння роду людського. Я завжди рятувала себе самотужки, усе життя, і жодного разу не зустріла на своєму шляху Бога. Натомість диявола зустрічала не раз і не два. Гітлер і Сталін, солодка парочка номер один! Наввипередки один перед одним намагалися створити Вищу істоту. Можеш повірити, Жанно, ці два дияволи мали дуже чіткі наміри щодо долі людства.

Жовчний тон Наталії не залишав сумнівів: вона вийшла на стежку війни проти життя. На цьому лікарняному ліжку вона відчувала себе приниженою. Уразливість і стан залежності відкрили всі клапани, що раніше стримували її гнів. Їй набридло все й всі — усі ці люди, що метушилися навколо неї та вибачалися за те, що копирсаються в її житті, наприклад, розпитуючи про прізвище: Звідки походить це прізвище? Це польське? А скількома мовами ви розмовляєте? Ах, вам пощастило! А Гітлер?

— Гітлер! Хочеш, я скажу тобі правду, Жанно? Мені остогидло, коли мене запитують про Гітлера. Я ніколи не страждала так, як зараз. Те, що зі мною сталося, гірше за всі страждання, яких я зазнала через Гітлера. У мене більше немає ніякої влади у власному житті. Я цілими днями сиджу або лежу. Дивлюсь навколо — самі старі. Мене помістили в геронтологічне відділення, уявляєш?

Жанна їй усміхнулася, і Наталія вгадала думки своєї подруги.

— Так, згодна. Я стара. Пресвята Діво! Це ж суто слова. Ніколи я не належатиму до тих людей, які сподіваються отримати здоров’я завдяки молитві. У мене просто немає здатності коритися обставинам. Дивись, стара перед тобою або спить, або молиться. Я не бачу в ній щонайменшого бажання боротися. Думаю, її покірність уже починає позначатися на мені. Відколи я тут, весь час кажу собі — genug ist genug[16].

— Genu що?

— Це означає, що з мене досить, я більше не можу. Сиджу тут, мов душа, забута в лімбі[17]. Кажу тобі, краще вже померти. Яка прикрість, що я не живу у Швейцарії. Там ушановують співчуття й померти в гідності є фундаментальним правом людини.

Жанна добре розуміла, що насправді Наталія не думала про те, що говорила.

— Твій стан день у день покращується, такі занепадницькі настрої не на часі.

— Я остаточно з’їду з глузду, якщо мене довго протримають у цій лікарні.

Наталія пом’якшала. Вона чемно попросила Жанну підбити подушку.

— Я рада, що ти приїхала, бо більше сил нема витримувати медсестер, які кружляють наді мною, мов бджолиний рій, що звивається над зав’ялою квіткою, наче сподіваються оживити.

Жанна не знала, чи доречно буде сміятися з її дотепу. Вона обмежилася тим, що ласкаво погладила її плече.

— Це правда, — не вгамовувалася Наталія. — Вони увесь час ходять від одного хворого до іншого, підходять до мене міряти пульс, дають мені ліки, а потім — опа! — ідуть. І немає з ким навіть словом перемовитися.

— Я тут, я з тобою.

— Так, слава богу, ти тут. Я чула, як лікарі казали, що мене скоро випишуть додому. Мені вже кортить повернутися до маленьких щоденних справ. Я погано сплю вночі, а якщо вдається заснути вдень, то мене одразу будять то на фізіотерапію, то для прийому ліків, то на обід. Справжній цирк! А ще сусідці по палаті подобається розмовляти з Богом, а не зі мною. Смертельна нудьга.

— Тепер я з тобою. Стривай, у мене є для тебе подарунок.

Жанна дістала примірник своєї книжки про Міссінґенські острови. Наталія начебто забула на мить про всі негаразди й у захваті почала переглядати ілюстроване видання.

— Це чудово, Жанно. У тебе є інші проєкти такого роду?

— Так, я саме хотіла з тобою про це поговорити.

Жанна прихопила з собою фотоапарат і лінзовий телеоб’єктив. Вона присіла на ліжко Наталії і показала галерею світлин, які зробила під час своєї останньої подорожі.

— Ти — талановитий фотограф. На цих світлинах я гарніша, ніж у дійсності.

— Наступний сюжет я хочу зробити з тобою.

— Я — стара жінка, кому це цікаво.

Усе ж таки, Наталія дозволила себе умовити, коли фотограф витягла з сумки квітчасту нічну сорочку, щітку для волосся та косметичку.

— Невже ти подумала, що я приїду з порожніми руками? Зачекай, сама побачиш. І тобі сподобається.

Вона підрум’янила щоки Наталії, наділа їй через голову нічну сорочку, розчесала волосся, запропонувала губну помаду стриманого рожевого кольору. Все це розважило їх обох, і хвора погодилася взяти участь у цій грі. Жанна вмостила її в крісло, спробувала впіймати вираз обличчя. Наклеєна усмішка причепуреної Наталії мало-помалу набула більш нейтрального вигляду, в якому важко було прочитати якісь емоції. Увесь час, поки Жанна її фотографувала, вона постійно з нею розмовляла, а Наталія відповідала, усвідомлюючи важливість, ба’ більше — увічнення моменту. Наробивши штук тридцять знімків, Жанна швидко переглянула результат фотосесії — вона здавалася задоволеною. Декілька світлин вона показала Наталії, і та не змогла стримати усмішки.

— Ти справжня чарівниця!

Жанна більш докладно розповіла про проєкт книги, яку запропонувала своїй творчій колежанці в Норвегії. Якщо Наталія дасть добро на використання обраних портретів, вони займуть велике місце в цій книзі. Утім, Жанна не могла гарантувати, що вона погодиться з текстами, на які надихнеться Леа на підставі цих фотографій.

— Нехай поети роблять свою справу! Зрештою, ми не можемо не погодитися з поезією, на яку самі ж і надихаємо. Щойно ми впадаємо комусь в око й серце, їхнє сприйняття нас уже не стосується, а якщо результат буде таким красивим, як твоя книжка про Міссінґенські острови, для мене це буде велика честь! Мені завжди подобалися твої книжки.

— А ти молодець, швидко повертаєшся до життя! Хочеш, я сходжу накуплю тобі журналів? Їх тут продають у крамниці на першому поверсі.

— Ні, зараз я не можу сконцентруватися, не можу читати.

— А якщо я принесу тобі аудіо-книжки?

— Я ніколи їх не слухала. Навіть не знаю. У будь-якому разі я не хочу філософських книжок, ані надто щемливих історій, такого я не виношу, а ще спина болить, і довго перебувати в одному положенні я не можу, ти ж розумієш.

— У мене є друг остеопат, який робить чудові масажі. У нього просто чарівні руки. Хочеш, я попрошу його прийти? Для тебе буде велике полегшення.

— Жанно, у мене вже голова йде кругом. У тебе надто багато планів на мене. Думаю, мені слід трішки перепочити.

Задзеленчав телефон, і вона попросила Жанну відповісти. Це був Толлеф. Наталія зробила знак, що не хоче розмовляти з ним.

— Скажи йому зателефонувати потім, я втомилася.

Жанна розповіла Толлефу новини, і поки вона говорила, то помітила — на обличчі пацієнтки читалася прикрість. Жанна послалася на прихід медсестри та швиденько закінчила розмову, повісивши слухавку, а потім поглядом запитала Наталію.

— Джеф мені сказав, що Толлеф виявив бажання приїхати. Що це на нього найшло? Зараз, коли в мене постільний режим, він справді вирішив, що це слушна година для знайомства?

Цього разу шокована Жанна підвищила тон.

— Що? Ти серйозно? Чи варто нагадати, що ти сама про це просила?

— Не сміши мене, Жанно, я ніколи не просила, щоб він приїхав!

— Саме так, ти однозначно вимагала його присутності, спочатку через свого сина Джефа — саме перед приїздом швидкої, а потім попросила мене бути посередницею між вами.

— Я марила. Знаєш, Жанно, що таке марення? Це коли ти не усвідомлюєш, що верзеш. Хоч там як, не можна приймати всерйоз речі, які я говорила під час втрати всіх своїх проявів дієздатності. Ти навіть уявити собі не можеш, що це таке!

— Звісно, ні, але ти не можеш так легко грати з почуттями, це жорстоко.

— Досить, ти мусиш зрозуміти — я нічого не пам’ятаю. Якщо я так кажу, просто прийми і погодься.

Обличчя Наталії вкрилося багрянцем, і Жанна вже почала побоюватися нового приступу. Але вона не вірила жодному слову про її так зване безпам’ятство. Вона просто передумала, от і вся причина. Їхню суперечку перервав шум від човгання домашніх капців по підлозі. Це з вбиральні вийшла старенька вірянка, і плутане шаркотіння її кроків примусили їх замовкнути. Вони дивилися, як та прямує до свого крісла й береться за вервицю. Знову залунала молитва. Наталія повернулася на бік і заплющила очі.

Справді вона втомилася чи ні, але візит було завершено. Жанна склала свій фотоапарат. Ця книжка буде ще кращою за книжку про острови, — подумала вона в ліфті. Утім, ентузіазм, який вона відчувала у зв’язку з новим проєктом, ніяк не міг примирити її з нелогічними, щоб не сказати злими словами Наталії щодо можливого приїзду Толлефа. Жанна заплатила за стоянку й пішла до машини.

Ще приголомшена своїм візитом, вона витягла з сумки телефон і перевірила повідомлення. Крістоф написав:

Можливо, у середу. Я закінчую заняття о 14.00. Спробую звільнитися до 18.00.