Natalia

6

Після Жанниного дзвінка Толлеф зняв ікону Чорної Мадонни, Матері Божої Ченстоховської, яка все ще висіла на стіні, і пильно на неї подивився. Він подумки почав ставити їй запитання в божевільній надії отримати хоча б натяки на відповіді.

Думати про матір як про неіснуючу абстракцію, як про міраж, що пливе у світі алегорій, він уже не міг. Вона жила на певній вулиці, у певному місті, спала в ліжку з певною різницею в часі з ним. І вона знову витісняла його зі свого життя. Він запитував себе, що ж за серце в цієї жінки. Вона навіть не давала йому шансів показати, що він не хоче її кривдити. А втім, він постарався скласти бездоганний лист. Слід було передбачити, що коли матір вдруге відмовляється від тебе, це важко. Натомість, він не мала дитина, яка завдає клопоту і якої краще позбутися, аби життя могло продовжити свій триб. Він простягував їй руку, щоб склеїти розбиті черепки й усунути образу, яку доля нанесла фундаментальному закону природи. Якщо першу відмову можна пояснити, то друга свідчила про недоброзичливість. Яке щастя, що діти не стали свідками його приниження. Маріанна щойно пішла до сестри, отже, у нього є трохи часу, щоб опанувати себе.

Незаконнонароджене дитя. Так колись казали.

Його приголомшили відомості, що містилися у справі про всиновлення. Мати полячка. Нібито прості слова, а як вони змінили сприйняття самого себе. Перед його розумом поставали нові образи та картинки. Усе попереднє життя оповилося незвичними відтінками. Необхідність шукати нову ідентичність в такому віці кого хочеш зіб’є з пантелику! А нещодавно знайдена мати лише додавала зніяковілості, вибудувавши ще одну стіну. Саме тоді, коли він думав, що ось-ось дізнається про своє коріння! Чому вона так вчинила? Толлеф прикладав чимало зусиль, аби стримати відчуття скривдженості, яке в ньому здіймалося.

Чи не вона з’явилася в службі всиновлень, чи не вона надала дозвіл? Чи не вона спробувала виправити минуле?

Полячка... Просто приголомшливо, як одне маленьке слово спромоглося так змінити перспективу цілого життя! Він більше не знав, хто він є. Толлеф став перед дзеркалом, що висіло на стіні в його кабінеті. Високий, доволі стрункий завдяки регулярним фізичним вправам, він був з вигляду молодшим, як на його вік, попри сиве волосся. Він поклав руку під підборіддя та повернув голову праворуч, вивчаючи свій польський профіль, прискіпливо оглянув форму голови, вишукуючи характеристики слов’янської зовнішності. Колись він прочитав у Вікіпедії, що слов’яни мають коротку шию та відносно широке лице. Тоді йому це здалось смішним.

А зараз якось не смішно.

Наталія сказала Жанні, нібито хоче, щоб він дав їй час на роздуми. Час... їй вісімдесят сім років!

Почекаємо на обіцяний лист.

Якщо ескіз, який він накидав про життєвий шлях Наталії, був точним, вона — скарбниця інформації. Хто ще міг би передати це знання його онукам? Її свідоцтва варті сотень історичних книжок.

А формулювання «невідомий батько» не означає геть нічого. Толлеф відчував, як у ньому здіймається злість. Така ж велика, як його безпорадність в отриманні відомостей, потрібних для наведення ладу у власній історії. Не буває батьків, про які матері не знають. Хіба що, звичайно, вона спала з кількома чоловіками в цей період. Він одразу відштовхнув від себе ці нестерпні для розуму картини. Більш за все він хотів, щоб вона знала — він ніколи не дозволить собі її засуджувати. Адже я чітко дав це зрозуміти у своєму листі до неї! Жанна мала шанс зустрітися з нею, отримати певні відповіді, тоді як він мусить задовольнятися очікуванням обіцяного листа! Задовольнятися крихтами. Утім, були підозри, що Жанна не все йому розповіла.

Він прожив перші шістдесят три роки життя, вважаючи себе хазяїном власної долі. Він свідомо вирішив узяти від життя те, що воно могло йому дати, і навіть не намагався уявити, яким було б його існування, якби трапилося те чи інше. Пускаючи міцні й глибокі корені зі своїми дітьми та дружиною, він визволився від майже нав’язливої потреби дізнатися про походження, яку часто відчувають усиновлені діти. Досі така позиція приносила йому лише користь, але раптом звична страховка почала загрозливо танути.

Він усвідомлював, як зав’язає в бентезі, дотепер невідомій його серцю. Він ходив по колу, і цей стан йому зовсім не подобався. Але в жодному разі він не покаже близьким свою тривогу або скорботне обличчя. Він випустив з рук зображення Чорної Мадонни Ченстоховської та вимкнув світло. Йому треба провітритися, тож Толлеф написав Маріанні записку: Пішов за покупками, повернуся на аперитив. Він зняв пальто з вішалки та вийшов з дому.

Він не знайде пояснень для поведінки Наталії в книжках з історії та психології, але втеча до улюбленої книжкової крамниці, можливо, стане рятувальним кругом. Спершу він покопирсався в новинках, затримався на полиці нових скандинавських детективів. На маленькому квадратному столі красувався останній твір Ю Несбьо. Жодних сумнівів — дуже достойний автор, та й Маріанна прочитала всі його попередні книжки. Вона буде вдячна йому за таку увагу. Далі йшла красиво оформлена секція подорожньої літератури, де йому впав в око путівник по Квебеку від Lonely Planet. Околиці Монреаля були добре задокументовані, там можна знайти навіть відгуки про деякі готелі поблизу форту Шамблі. У своїй уяві він легко намалював, як разом з Маріанною чекає Наталію на терасі під тінню великих дерев, що ростуть на узбережжі річки Ришельє, і не помічає жінку, яка несміливо до них підходить. Ось вона шепоче його ім’я, але він не чує. «Толлефе?» — повторює вона, підвищуючи голос. Несподівано вихоплений з полону своїх мрій, він підвів голову, відірвавшись від книжки, і перевів запитливий погляд на лице незнайомки, що стояла поруч. Вона мовчки всміхалася йому, і раптом проскочила іскорка. «Бірґіт?» Вони обидва щиро розсміялися, і він її обняв. Кілька секунд вони розглядали одне одного. На поверхню пам’яті кожного з них піднімалися спогади. Ситуація вже ставала незручною, тож Бірґіт перервала мовчанку.

— Я за тобою спостерігаю деякий час. Чекала, перш ніж наважитися підійти, хотіла впевнитися, що це ти.

— Я радий, що ти це зробила. А ти не змінилася. Як бачиш, я зараз трохи затурканий, тож не одразу тебе впізнав.

Вона піднабрала ваги. Гарно вдягнена, колись руда шевелюра тепер посивіла. Її обличчя втратило юнацьку грайливість, але то була Бірґіт. Вони не бачилися цілу вічність. Майже сорок років. Є речі, які важко забути, наприклад, день, коли він вирішив її покинути. Усвідомлюючи, що Бірґіт хоче зв’язати з ним своє життя, Толлеф мусив проаналізувати глибину власних почуттів і дійшов висновку, що не зможе її кохати так, як вона сподівається. Те, що він відчував на початку їхніх стосунків, тепер зникло. На той час він був недосвідчений, та й дипломатичності тоді йому бракувало, а тому він порвав з нею без церемоній, не підсолоджуючи пілюлю. Він очікував у відповідь крики та сльози, але Бірґіт і бровою не повела. Дивлячись на неї тепер, він згадав стоїчний вираз обличчя, коли він похвалив її за велику емоційну зрілість. Незважаючи на очевидну розчарованість, вона й сльозинки не проронила. З дуже «Бірґітською» гідністю вона натомість запевнила, що його рішення важко позначиться на майбутньому для них обох. Він не обтяжив себе аргументами. Дівчата завжди все драматизують, — пояснив він собі.

— То тепер ти живеш у Драммені? — запитав він.

— Ні, я все ще живу в Осло, у тому самому кварталі. Сюди я приїхала відвідати двоюрідну сестру Ерін. Вона живе в притулку, а я підшукую для неї книжку. Пам’ятаєш її??

— Звісно пам’ятаю, — збрехав він. — Ти заміжня? Є родина?

— Була заміжня, але недовго. Дітей немає.

Бірґіт опустила очі долу, потім, своєю чергою, запитала Толлефа про його сім’ю. Він відповів, але відчув, що слухає вона неуважно. Між ними виникла кумедна зніяковілість. Вона подивилася на путівник у нього в руках.

— Плануєш подорож до Канади?

Толлеф поклав книжку на стійку.

— Ти ж мене знаєш, я хочу побачити весь світ!

Потім він глянув на годинник і чемно вибачився, запевняючи її, що ця зустріч через стільки років стала для нього великим задоволенням. Він розпрощався, мовляв, крамниці скоро зачиняються, треба бігти, після чого оплатив книжку, яку вибрав для дружини, та помахав рукою Бірґіт на знак останнього «до побачення». Вона хитнула головою й проводила його поглядом, допоки він повністю не зник з її поля зору.

Вона задихалася. Довелося розв’язати платок на шиї та вийти з книжкової крамниці. Ще трохи, і вона б гепнулася просто на підлогу. Свіже повітря повернуло трохи кольору її обличчю. Вона осіла на лавочку й витерла сльозу, що текла по щоці. Слід розмежувати те, що викликано випадковою зустріччю, і те, що надиктоване таємним бажанням.

Раптом вона відчула себе дуже самотньою.

Толлеф повернувся додому, не помітивши, як подолав відстань від центру Драммена. Маріанна поралася на кухні, він підійшов і поцілував її. Притягнув до себе, сказав, що приготує їм аперитив, натякнув, що хоче сісти у вітальні.

Стурбований вигляд чоловіка не залишав жодних сумнівів. Він був збентежений, і вона зробила висновок — у нього є новини з Канади. Яка тут кухня!

— Вечеря зачекає, — сказала вона, розв’язуючи фартух. Він вдячно всміхнувся, а потім налив два келихи шаблі, улаштувався в кріслі та розповів про реакцію Наталії так, як про це доповіла Жанна.

— Могла Жанна зробити якийсь хибний крок, що міг би вплинути на думку Наталії?

— Я... я не знаю.

— Мені все це здається трохи дивним.

— Я замало знаю Жанну, але вона там на місці, вона легко може зв’язатися з Наталією. Вона жінка. Це перевага, якої я не маю.

Маріанні було очевидно, що чоловік намагається стримати свої емоції. Їй стало дуже шкода його.

— Це настільки ж твоя історія, наскільки твоєї матері. Скажи, будь ласка, де написано, що останнє слово має бути обов’язково за Наталією?

— Вона стара жінка, можна зрозуміти її побоювання.

— Я не проти, але не слід забувати, що вона сама надала тобі право вийти на контакт. А що каже Жанна про все це?

— Каже, нехай час зробить свою справу.

— Мудрі слова!

Толлефа зворушила емпатія, з якою Маріанна його слухала. Він погладив жінчине стегно.

— Я довіряю Жанні, — сказав він, а про себе подумав: А який у мене вибір?

— Я її не знаю, тож не можу сказати, маєш ти рацію чи ні.

— Я не впадаю у відчай. Жанна незабаром планує повернутися до Шамблі, і хто знає, як там все обернеться. Я чекав шістдесят три роки, можу ще трохи почекати.

Пляшка була майже порожньою, і вони вирушили на кухню готувати вечерю. Напевно, під дією алкоголю Толлеф відчував, як усередині потроху розливається спокій, і він почав розслаблятися.

З думок не йшла несподівана зустріч з Бірґіт, але зараз — не той момент, щоб усе зіпсувати, розповідаючи Маріанні про цей випадок, який, на відміну від відмови Наталії, жодним чином не впливав на його життя. Як буде слушна нагода, він зізнається. Трохи пізніше. Кожній речі свій час.