Natalia

28

Драммен, 7 січня 2009 року

За двадцять хвилин дванадцята ночі. Толлеф щойно склав валізу. Збираючись приєднатися до Маріанни в ліжку, він вимкнув світло у вітальні, аж раптом задзеленчав телефон. Зазвичай вони з Маріанною не приймали дзвінків о такій пізній порі. Спочатку йому спало на думку, що хтось помилився номером, але він все зрозумів, почувши похмурий Джефів голос. Вони обмінялися кількома словами, а потім приголомшений Джеф сказав, що не в змозі продовжувати розмову. Перш ніж покласти слухавку, Толлеф висловив свої співчуття зведеному братові. Навіть поговорити нема з ким, і Толлеф почав кружляти по кімнаті. Майже з хворобливою нав’язливістю він прокручував у голові розмову з Джефом. Так, йому прикро, звісно прикро, але понад усе в його серці панував гнів, хоча він не зміг би пояснити чому: гнів на Наталію, яка відмовила йому в знайомстві, гнів на себе через те, що так довго чекав, гнів на Джефа, якому навіть на думку не спало принести йому свої співчуття. Це ж була й моя мати також!

Його здивувала нестямність власної реакції. Раптом він відчув себе дуже самотнім.

Він наважився розбудити Маріанну, яка після кількох хвилин остовпіння заспокоїла його, принаймні зробила все можливе. Вони проговорили до світанку.

— Урешті-решт, воно залишилося за нею.

— Що залишилося за нею?

— Останнє слово.

Маріанна погладила скорботного чоловіка по спині.