Natalia

11

Зустріч з Наталією тривала довше, ніж було передбачено. У величезному поспіху Жанна сіла за кермо й навіть до того, як увімкнути двигун машини, написала Крістофу повідомлення:

Я запізнююсь, але дочекайся мене, зараз буду.

Дорогою додому вона не звертала увагу на перевищення швидкості, а потім з полегшенням побачила, що він на неї чекає — Крістоф сидів на щаблях кручених сходів. Так, її повідомлення він отримав.

Він поцілував її в щоку й прошепотів, що має лише дві вільних годинки. Вона прийняла інформацію, не зморгнувши оком. У нього давно увійшло у звичку озвучувати ліміт часу безпосередньо на початку зустрічі, що діяло Жанні на нерви, хоч вона знала — через їхні таємні зустрічі Крістоф мусив вигадувати різні приводи для виправдання своїх запізнень додому. За наявних обставин, саме він наражався на найбільший ризик. Вона це усвідомлювала, але не любила, коли їй щоразу про це нагадували.

Пісочний годинник щойно перевернувся, і хвилини почали зворотній відлік. Вона не хотіла псувати такі цінні моменти крилообламними коментарями, до яких удавався Крістоф, щоб окреслити часові рамки їхніх рандеву. До того ж, на перших хвилинах зустрічей зазвичай лежала печатка легкої стриманості, і в розмові вони часто перескакували з п’ятого на десяте. Їм завжди треба було трохи часу, перш ніж дійти до головного. До серця. До тіла.

Інколи вони майже навпомацки шукали певну манеру поведінки, відступаючи назад — до беззмістовних тем ще тих часів, коли Крістоф займався політикою. Однак ніхто з них не претендував змінити світ за ці дві коротенькі години. Розмови навколо банальних питань, що служили ширмою для їхнього бажання, ніколи довго не тривали. Коханці неминуче знаходили ласкавий і грайливий тон, притаманний їхнім інтимним стосункам.

— Одне можна сказати напевно, — зауважив він, — на місці Наталії я б не хотів, щоб на мене полювала якась Жанна або якийсь Толлеф, вистежуючи мої таємниці.

Жанна відсторонилася від нього.

— Ти вважаєш, що я використовую дружбу з Наталією, щоб розв’язати їй язика?

— Звісно, — сказав він, ніби йшлося про звичайнісіньку річ у світі. — Це не означає, що ти маєш якісь шкідливі наміри.

— Я б хотіла, щоб вона мені довіряла. Хочу, щоб розповіла мені те, що приховує на серці так багато років. Можливо, вона визволиться від тягаря, якщо виговориться!

— Визволиться... не знаю. Досить звірити таємницю, і ти більше нічого не контролюєш.

Він узяв її руку, охопив своєю. Його погляд, здавалося, прикувався до якоїсь точки на стелі.

— На теренах секретів і таємниць, — сказав він нарешті, — неможливо передбачити хвилі й потрясіння, які спровокує їхнє викриття. Це може призвести до катастрофи. Як на мене, абсолютно очевидно, що з вас двох саме тобі вдасться її розговорити, і якщо так станеться, я думаю, навіть упевнений — вона це зробить в ім’я дружби, яка вас поєднує. Принаймні це єдина більш-менш припустима гіпотеза, адже віднині стало очевидним, що стара фільтрує інформацію, яку надає Толлефу, і щосили намагається встановити контроль над змістом і частотою їхніх розмов, ба’ більше, вона прагне контролювати навіть спосіб спілкування. До речі, що б ти зробила, якби вона тобі все розповіла й попросила не переповідати її історію Толлефу?

— Я б відчула себе у справжньому лайні.

— Отож-бо й воно! Кого ти обереш? Того, хто має право знати, або ту, хто має право мовчати? Подумай над цим. Ти з великою часткою ймовірності можеш опинитися в ситуації вибору. Але я добре знаю, що ти не прикидаєшся й ставишся до неї зі щирою повагою. З абсолютно щирою. Я відчуваю, що ти пройнялася справжньою симпатією до неї. Якби вона вела життя якоїсь пані-франі, то охоче б про це розповідала, без кінця і краю несла б нісенітниці, як це роблять усі старі. Отже? Як це треба розуміти? На мій погляд, тут ситуація складніша, ніж пошуки голки в копиці сіна. Коли ти живеш у країні, що сьогодні перебуває під чоботом однієї наддержави, завтра — під домінуванням іншої, яка раптом виявляється заклятим ворогом першої, треба мати неабияку спритність, щоб обрати правильний табір. А також іще дещицю банального везіння. Яким чином твоїй Наталії вдалося вижити, пройти крізь усі ці зміни режиму й урятувати свою шкуру в розтяжці між радянцями та нацистами? Якщо ти хочеш знати мою думку, це — справжній подвиг! Утім, як на мене, вийти з такого пекла неушкодженою неможливо. Якщо вона хоче замовчати деякі деталі про те, чим їй довелося займатися, аби уникнути смерті в жаровні під відкритим небом, якою була тогочасна Східна Європа, її бажання є цілком законним, хоч навіть воно не задовольняє твою чи Толлефову цікавість.

— Очевидно, на ній це позначилося аж до мозку кісток. Для всього існує ціна, і ця затята відмова розповідати про свою родину та про своє життя в Польщі — свідчить про те, що ціна була зависокою.

— Але Толлеф має рацію в одному: він вважає ненормальним те, як категорично вона відмовляється надавати йому відомості про членів родини: чим вони займалися, де жили й таке інше. А потім... Сказати вони всі мертві, не хочу про це говорити, не хочу, щоб ти копирсався в моїй родинній історії, це протиприродне. Так, може, найвищу ціну заплатила не Наталія, ти думала про таку ймовірність?

Так, ця думка її відвідувала.

Їй дуже хотілося, щоб час зупинився. Більше жодних розмов про Наталію, про війну, про Польщу чи про Толлефа. У Жанни було лише одне бажання — зірвати з Крістофа одяг.

Їхні крики почула хіба що штора, яка перекрила собою денне світло. Він зронив голову їй на спину, і вони застигли на декілька хвилин у повній виснаженості. Потім він повільно здійняв обважнілу голову та відірвався від Жанни. Він знову ставав володарем свого тіла. Почалась та частина зустрічі, де він від неї йшов. Вона відвернулася до стінки.

— Не сумуй, Жанно, ми ж за взаємною згодою прийняли рішення вибудовувати власне життя — кожен окремо на міцних позиціях.

Жанна не втрималася, їй згадалася Наталіїна верба:

— Так, я знаю. Коли слід обирати між деревом і будинком, рішення приймається автоматично...

— Ти про що?

— Поясню наступного разу.

Після від’їзду Крістофа Жанна зручно вмостилася на дивані. Повна прострація. Вітальня занурилася в темряву. Вона ввімкнула маленьку китайську лампу, що розмістилася на етажерці над CD-програвачем. Пожовклий абажур давно вже втратив свій блиск, а бавовняна бахрома місцями відірвалася від металевого каркасу. Мабуть, її сестра просто нездатна розлучитися з цією річчю.

— А що ти хочеш, усупереч нашій волі ми прив’язуємося до минулого, — якось сказала вона Жанні.

Певно, цей світильник зберігав пам’ять про сентиментальну історію, — подумки зробила висновок Жанна.

Кімнату оповило приглушене світло. Вона подумала про той день, коли покинула дім, у якому жила з Улавом. Поки вона пакувала валізи, Улав зник у сараї на подвір’ї. Там посеред різного мотлоху він тримав коробки з книжками. За годину він вийшов з сараю із засипаним пилом волоссям, тримаючи в руці книжку, яку хотів їй подарувати перед від’їздом: Амазонка-утікачка[9].

— Ось! — сказав він їй. — Я щиро сподіваюсь, що ти знайдеш те, що шукаєш. Поки не стало запізно.

Зараз цей спогад був нестерпним.