Natalia

4

Липень 2008 року

Літак наближався до Монреаля. Жанна не відчувала втоми від подорожі, хоча навіть очей не зімкнула. Унікальний характер її дивної місії посилював сп’яніння, яке вона відчувала щоразу, як поверталася до рідної країни. Вона ж погодилася. Звісно! А як тут можна встояти? Першу спробу вона планувала зробити вже наступного дня.

До речі, у неї був власний клопіт у цій подорожі. Атмосферу іскристої кипучості, у якій вона перебувала, затьмарював один дуже непевний елемент. Чи побачиться вона з Крістофом? З ним не можна ніколи бути впевненою ні в чому. Ані в ньому, ані в собі. Крістоф з’явився в її житті чотири роки тому. Їх познайомила подружка Жанни після концерту кубинського піаніста Чучо Вальдеса. Потім вони зустрілися в барі на бульварі Сен-Лоран, а в кінці добре зрошеного вечора він провів її додому. Того вечора вона дізналася, що Крістоф – професор математики угорського походження. Відтоді він став її коханцем, саме коханцем, адже в інших формах стосунки з ним вона до кінця року не підтримувала. На тому вони й дійшли згоди, і ця домовленість добре спрацьовувала. У день їхньої зустрічі її стосунки з Улавом йшли на спад. Їй дуже не вистачало віддушини, куди можна було б спрямувати творчу енергію, і це давалося взнаки подружньому життю. Не усвідомлюючи глибинних причин — чого ж саме їй бракує? — вона інстинктивно відчувала, що мусить піти. За декілька місяців після зустрічі з Крістофом вона зібрала речі. Її від’їзд спричинив цілу хвилю шокових станів у доньки, яка ледь вийшла з підліткового віку, і Жанна відчувала провину, коли все це згадувала.

Крістоф, хоч і зв’язався з іншою жінкою, однаково мучився — так його тягнуло до Жанни. Варто їй було на нього глянути, як він відчував любовне бажання. Усвідомлюючи стан підвищеної вразливості, у якому обоє опинилися, вони домовилися, що краще буде зберігати їхній зв’язок у таємниці.

Зі своєю валізкою вона вийшла з аеропорту Трюдо. Теплий вечір. Якщо вистачить сил, треба відвідати джазовий фестиваль, зануритися у народ.

Вона попросила таксиста висадити її на розі вулиць Ґаспе та Ґуно. Кілька метрів вуличкою, аж ось ґратчасті двері, що ведуть у садочок поза домівкою. Вона їх відчинила та підняла валізу на третій поверх, що було надзвичайно ризикованою вправою на кручених сходах. З роками вона відпрацювала дієву техніку сходження, позаяк ця квартира часто слугувала їй тимчасовим притулком під час перебування на квебекській землі. Житлом володіла її сестра Люсі, яка проводила все літо у своєму шале. Ключ від квартири спокійно лежав у сараї під банкою фарби, як домовлено. Раніше, ще до від’їзду в Норвегію, Жанна жила у кварталі Вільрей. Поставивши валізу, вона відчула себе вдома. Так відбувалося щоразу, коли вона поверталася до Монреаля. Жанна колись дуже мріяла покинути це місто, але не через бажання залишити все позаду, а радше, щоб знайти собі схованку, куди можна втекти й відродити себе заново. Вона так давно виїхала звідси, що ловила себе на думці про Монреаль як про нову схованку. Віднедавна повернення сюди чаїло для неї таку ж принадливу силу, як усе невідоме. А до невідомого вона відчувала неабияку цікавість. Такий стан речей інколи приводив у розпач — так чого ж їй хочеться насправді? Принаймні угамуватися не виходило.

Вона розкрила валізу. За мить одяг приземлився на підлогу кімнати. Після освіжаючого душу вона приготувала собі чай, який випила на веранді з видом на провулок. Було чутно сміх двох дівчаток, що гралися в класики, і цей сміх поглинали звичні шуми великого міста.

Вона ввімкнула ноутбук і задала пошук у телефонному довіднику Квебеку для підтвердження відомостей, які Толлеф отримав в Інтернеті. Знайти пані Н. Мюллер виявилося нескладно. Коли вона побачила це ім’я в довіднику, сидячи в монреальській квартирі, пригода раптом набула цілком реальних обрисів, хоч інколи вона здавалася їй сюжетом, запозиченим з якогось роману. Жанною заволоділа нестримна цікавість. Вона подивилася на годинник: сьома вечора. Ще не пізно. Вона набрала номер, та після кількох дзвінків увімкнувся автовідповідач: Добридень, я не можу зараз відповісти, залиште повідомлення, і я відтелефоную вам, як тільки зможу. I cannot take your call at the moment, please leave your message after the tone.

Жанна прослухала повідомлення до самого кінця. Голос аж ніяк не був старечо-деренчливим. Складно оцінити вік особи, що говорить. Жодної ознаки. Вона сказала я, тож можна припустити, що власниця голосу жила сам.

Жанні розхотілося кудись іти. Вона зробила кілька дзвінків друзям і лягла спати.

Різниця в часі далася взнаки, тому вона прокинулася до світанку й провалялася в ліжку аж до перших проблисків сонця, послухала новини по радіо, неквапливо проглянула журнали з дизайну приміщень, до яких її сестра була дуже охоча.

Близько десятої години Жанна підписала договір на оренду автівки, представниця фірми вручила їй ключі. Напрямок: Шабмлі! Вона відіслала Толлефу текстове повідомлення, інформуючи — я в дорозі. О цій порі дорога займе трохи більше пів години. Усе буде добре, — повторювала вона собі, немов мантру.

Перші секунди зустрічі завжди є вирішальними, і Жанна це усвідомлювала. Вона зняла сонячні окуляри й несамовито протерла їх краєм блузки. Сто разів вона подумки промовила слова, які планувала використати для початку розмови. Утім, здавалося, у голові все змішалося.

Вона розвернулася, щоб знайти вулицю Джойса, і зупинила машину за кілька метрів від будинку Н. Мюллер. Треба зібратися з думками.

Скромний квартал. Усі будинки на вулиці між собою схожі. Будинок Н. Мюллер зроблено з жовтої цегли. Біля гаражних воріт припаркована старенька зелена машина. Невже вона сідає за кермо у своєму віці? Уздовж стіни під вікнами, напевне, вітальні, був висаджений бордюр із кущів і помаранчевих квітів, назву яких Жанна не знала. На критому ґанку біля вхідних дверей красувалися горщики з жовтими, червоними й білими братками. Вона подзвонила.

Двері прочинила стара жінка. На зріст десь метр шістдесят, радше огрядна, вона запитливо дивилася на Жанну, красномовно піднявши брови — без жодного слова.

— Вітаю, пані. Мене звуть Жанна Ламбер. Не знаю, чи за правильною адресою я прийшла. Я шукаю жінку на ім’я Наталія Мюллер.

Жінка мовчки розглядала її. Жанна почала втрачати свій апломб, крізь пори її шкіри буквально просочувалася знервованість. Тим не менш, вона терпляче витримала погляд і навіть усміхнулася. За кілька секунд стара сподобила Жанну почути її голос:

— Yes?

Жанна приклала руку до рота, що означало — яка необачність з мого боку. Вона вибачилася ідеальною англійською мовою за те, що не спитала спочатку, чи розмовляє пані французькою. Не переймаючись люб’язністю, стара пані сухо відповіла:

— Звісно, розмовляю.

— Я з Квебеку, але живу в Норвегії. Один друг передав мені листа з проханням вручити його пані Наталії Мюллер.

— У Норвегії?

Жінка прочинила двері трохи більше.

— Я жила в Норвегії, дуже гарна країна. Хто б міг надіслати мені листа? Як звати вашого друга?

У її голосі відчувалася легка англомовна інтонація. Дивно, польського акценту немає, — подумала Жанна.

— Якщо чесно, — відповіла вона, підбадьорена першими паростками діалогу, — це чоловік, який вважає, що між вами існує родинний зв’язок. Його звати Толлеф Ульсен. Я мушу спочатку упевнитися, що ви — та сама особа.

Погляд старої жінки потьмянів. Вона все ще не підтвердила, що є тією самою особою, яку шукає Жанна.

— Знаєте, — сказала Жанна у спробі надати розмові більш обнадійливий тон, — мій друг цікавиться генеалогією та...

Пані майже нечемно перервала її:

— Скільки років вашому другові?

— 63 роки, пані.

— Отже, він народився в 1945.

— У 45, так. У червні 1945.

— 7 червня?

— 7 червня.

Наталія зблідла, немов щойно побачила привида. Вона поклала руку в кишеню сукні, витягла звідти білу хусточку, трохи зібгала її, а потім піднесла до вологих губ.

— Він мене знайшов! Толлеф, кажете ви? Отже, так його звати?

Це все, що вона вимовила, перш ніж відчинити двері ширше, що Жанна розтлумачила як запрошення увійти.

Жанна вручила жінці послання, яке просто пекло їй руки. Наталія сіла в крісло-качалку, а Жанні запропонувала влаштуватися на дивані. Вона почала читання, час від часу прикладаючи хустинку до лоба. Жанна не могла не помітити легке тремтіння лівої руки, у якій жінка тримала лист. Реакція старої жінки була доволі жвавою:

— Why now?

Вона повільно підвелася та вирушила на кухню, повторюючи до себе: Чому саме зараз? Жанна тим часом розважалася тим, що потайки розглядала дизайн будинку, де Наталія проводила свої дні. Меблювання вітальні не оновлювалося, мабуть, із шістдесятих років. Потерта тканина на кріслах, мінімум декорування. Якісь картинки на стінах і все. У внутрішньому просторі між вітальнею та їдальнею натомість панувало чорне піаніно, укрите синьою накидкою з бахромою.

Наталія повернулася з пляшкою портвейну та двома склянками. Вона наповнила склянку Жанни, навіть не питаючи, чи хоче та випити, а потім знов узялася за читання. Її спочатку непроникне обличчя тепер виявляло ознаки збентеженості. Нарешті вона поклала лист на коліна й зробила ковток портвейну. Вона вагалася.

— Ви знаєте зміст листа?

— Так. Я не читала, але знаю, про що там ідеться.

Наталія напружилася всім тілом. Було очевидно, що зберігати холоднокровність їй коштувало нечуваних зусиль.

— Як він міг стільки дізнатися про мене? Він найняв детективів?

— Не думаю. Просто отримав інформацію в Управлінні всиновлень. Також він поспілкувався з міською владою Львова, що в Україні.

Наталія підняла руку, показуючи — їй добре відомо, де Львів.

— Скажіть, Жанно, ви добре знаєте Толлефа? Яке кумедне ім’я! Він вам близький друг?

— Зовсім ні. Ми познайомилися минулого місяця, а так я ніколи його не зустрічала. У нас є спільний друг. Та й усе.

Жанна заінтриговано спостерігала. Таку відповідь жінка прийняла начебто доброзичливо. Вона махала листом перед своїм обличчям, ніби віялом. Утім, декотрі пасажі її дратували.

— Він багато говорить про генеалогію й важливість для своїх дітей та онуків дізнатися про справжнє коріння, дійти до першоджерела. Якого джерела? Джерело висохло! Розумієте, Жанно? Немає більше джерела. Що я йому можу сказати? Там не залишилося нікого з моєї сім’ї. Усі мертві.

Поривчатість, з якою Наталія махала папірцями Толлефа, зрадницьки видавала її нервовий стан і намагання його якось угамувати. Вона продовжила:

— Я розумію, він хоче, щоб я йому розкрила інформацію про батька. Отже ж, бідолаха! Я не знаю. Це був німецький військовий, і все — більше нічого не можу сказати. Коли він дізнався про вагітність, лише п’ятами накивав. Він перевівся кудись до іншого міста в Норвегії. Я так і не дізналася, куди саме. Військові покривають одне одного, знаєте. Я навіть прізвища його не знаю. То був офіцер, він міг робити все, що йому заманеться, і більше нічого мені невідомо. Це все, Жанно, залишилося далеко позаду. У мене стільки приємних спогадів про Норвегію, навіщо занурюватися в ті, які я вичавила зі своєї пам’яті?

Жанна уважно слухала, не оминаючи жодного слова з розповіді Наталії, а потім їй здалося доцільним додати кілька уточнень:

— Толлеф хотів би зустрітися з вами, щоб обговорити все це віч-на-віч.

Наталія не поворухнулася. Ані так, ані ні. Після короткої паузи вона сказала Жанні, що повернулася в Норвегію наприкінці вісімдесятих років — у найщасливіший період свого життя з чоловіком. Тоді вона вважала за потрібне надати сину дозвіл віднайти її, тож записалася на прийом до Управління всиновлень і підписала відповідні документи.

— Стільки часу минуло. Відтоді моє життя дуже змінилося. Я удова, пошарпана життям, і хочу тільки одного: спокою. Дитині, яку я віддала на всиновлення в 1945 році, тепер шістдесят три роки. Він батько двох дітей, навіть має онуків. Якщо вірити тому, що написано в листі, у нього дуже добре життя. Отже, я повторюю: чому саме зараз? Життя моє радше сумне. Мені немає що йому запропонувати. У нього повно запитань, і боюся, тих відповідей, що він хоче почути, у мене теж немає.

Наталія розповіла, що після народження Толлефа — чи вдасться їй звикнути до цього імені? — вона жила в таборі для біженців польського походження в Мюсені.

— То був післявоєнний період, ми були сповнені надій. До речі, саме там я зустріла свого чоловіка Альберта.

Наталія розмовляла чудовою французькою, хіба що була в її інтонації маленька особливість, характерна для людей, що живуть в англомовному оточенні. Утім, жодного сліду польського акценту.

— Я грала на фортепіано, він — на трубі, нас поєднала музика. Серед мешканців були й інші музиканти, ми влаштовували чудові вечори. Дуже гарний період мого життя. Дивно чи не так? Дивно відчувати себе щасливою за таких обставин?

Вона випустила з рук лист Толлефа й несподівано запитала, чи знає Жанна саксофоніста Яна Ґарбарека. Жанна хитнула у відповідь головою, мовляв, так, знаю. Батько музиканта теж був поляком і військовим полоненим. До Норвегії його привезли нацисти, як і Наталію. Вони познайомилися в таборі Мюсена, де й народився його син Ян, майбутній саксофоніст. Наталія пожвавилася, знайшовши в особі Жанни уважну слухачку, а потім схаменулася й заявила, що вже достатньо про себе розповіла. Краще поговорити про сьогоднішнє життя в Норвегії. Вона хотіла почути, як Жанні там живеться, також її дуже потішило, що жителька Квебеку переїхала до Норвегії через кохання до вікінга.

Жанна розповіла їй про свій книжковий проєкт, пообіцяла екземпляр, навіть повідомила про свою єдину дочку.

— У неї було важке юнацтво. Зараз усе краще. Особливо, коли вона стала матір’ю.

— Діти! Хоч би скільки років їм не було, слід піклуватися про них. Моєму сину Джефу вже за п’ятдесят, а мати все ще потрібна. Він щойно втратив дружину. А дітей у них не було. Родина згасне разом з нами.

Наталія сказала останнє речення, не подумавши. Вона вкусила себе за губу й підняла очі на Жанну, яка у відповідь чемно усміхнулася, ніби кажучи — я розумію, що ви маєте на увазі.

— А що зараз з містечком Мюсен? — запитала Наталія, змінюючи тему.

— Можна подивитися околиці форту Гьойторп або зробити ставки на іподромі, якщо вам подобаються скачки, а в іншому — там нема що робити.

— Ах, форт! Ми з Альбертом часто гуляли навколо форту. Скачки? Правда?

— Так, зовсім поряд із центром міста. Найбільша розвага в окрузі.

Наталія сповнилася майже ейфоричним піднесенням, дізнавшись, що Мюсен зовсім недалеко від Жанни. Несподівано вона сказала:

— Толлеф прожив там зі мною три місяці. Доки йому шукали родину. Тоді він ще не звався Толлефом. Власне, у нього не було імені.

Таке зізнання примусило Жанну здригнутися. Отже, Наталія опікувалася Толлефом, а потім покинула? Навряд чи її новий норвезький друг мав таку інформацію, і вона подумки присяглася — якщо він про це дізнається, то не від неї.

Реакція Жанни не залишилася непоміченою, і Наталія зрозуміла, що цей факт вимагає пояснень:

— Так було треба. Я потрапила в адміністративні лабіринти. Довелося боротися з владою, щоб дитину не відправили в Польщу. Для мене це було неприпустимо. Бачите, Жанно, усе, що я можу розповісти Толлефу, тільки засмутить його. Я навіть імені його батька не знала. Це була історія на один вечір.

Наталія спокійно повторила слова, які колись одразу після пологів шістдесят три роки тому вимовила перед Інґер: це було майже зґвалтування. Вона додала:

—- Я вважаю вас достатньо розумною, щоб нічого не розповідати Толлефу щодо цього.

Наталія налила їй другу склянку. Жанна була їй невимовно вдячна.

Наталія показала пальцем у напрямку своєї скромної бібліотеки.

— З цього боку стоять лише книжки, написані норвезькою. Ця країна стала моїм спасінням, і я б ніколи її не покинула, якби чоловік не наполягав.

Стара жінка мовчки розглядала посланницю. Вона безперечно оцінювала, чи варто розкладати такі інтимні сувеніри перед очима незнайомки. Жанна заціпеніла від флегматичності Наталії.

Війна далася її чоловікові надто взнаки. У п’ятдесятих роках під час корейської війни він почав боятися вторгнення радянців у Норвегію. Під загрозою конфлікту напруга між двома країнами була дуже потужною, а географічна близькість між ними підгодовувала параною чоловіка. За таких обставин його психічне здоров’я почало занепадати, і він занурився в глибоку депресію. Для її чоловіка, як і для неї, Радянський Союз утілював заклятого ворога.

— Він воював у Сталінґраді, ви знаєте, що це означає?

— У Сталінґраді?

— Ви трохи знаєте історію? — запитала вона Жанну.

Жанна відчула, що її вагання ятрили Наталію, підтверджуючи те, що Наталія вже знала: американський континент залишається чужим до страждань світу.

— Коли він прийняв рішення емігрувати в Канаду, я поїхала з ним. Так було треба, із цим чоловіком я вирішила будувати своє життя. До того ж, я була йому потрібна.

Вона дуже різко обірвала свою розповідь і запропонувала оживити пообідній час, додавши до нього трохи музики. Обидві жінки домовилися, що ніякого «викання» відтепер між ними не буде. Наталія сіла за фортепіано. Вона здавалася зворушливо простою у своєму щоденному вбранні. Після двох уривків вона заявила, що втомилася.

— Найменше, що я можу сказати — сьогодні ти перевернула рутину мого життя!

Обидві жінки щиро розсміялися. Мабуть, настав час полишити Наталію на такій веселій ноті. Жанна пообіцяла зателефонувати їй наступного дня й згодом повернутися з відвідинами.

На ґанку вони обійнялися.

Повертаючись до Монреаля, Жанна не могла зібратися з думками, її не дратувала навіть повільність дорожнього руху о такій порі. Їй здавалося, що цей день назавжди зависнув у часі. Три години пройшло чи шість — якщо хтось запитає її, вона нездатна буде відповісти. Жанна поставила машину на вулиці Ґаспе.

Толлефу вона надіслала текстове повідомлення:

Місію виконано. Н. Мюллер справді ваша мати. Вона пішла на контакт, але дуже боязка. Я наберу вас завтра.

Толлеф не забарився з відповіддю.

Я вам дуже вдячний. Не можу дочекатися розмови.

Дякую. І до завтра.

Також вона написала повідомлення Крістофу: Я в Монреалі.

Після від’їзду Жанни Наталія знову сіла за фортепіано. Як довго вона не грала з таким чуттям. Грати, щоб утекти далеко-далеко, допоки руки не відмовляться продовжувати. Як зараз. Не ті вже в неї здібності, що раніше. Одразу, як замовкло фортепіано, у вухах загула тиша. Вона сиділа приголомшена цим спокоєм. Пресвята Діво, що мені робити?

Вона підбивала підсумки подій дня. Він знайшов її. Після стількох років. А звати його Толлеф, він уже дідусь. Утім, цей факт не робив з неї прабабусю. Так? Ні! Це суцільний сюрреалізм! Вона почувалася ніби її щосили відшмагали батогом. Що могла вона розповісти йому про чоловіка, який був його батьком? Усе написане ним дозволяло припустити, що Толлеф виріс у теплі та ласці, не зазнавши великого клопоту. Він здавався люб’язним, але хто знає? Можливо, він її жорстоко осудить. Що вона могла йому сказати? Що танцювала з нацистами в розпал німецької окупації норвезької території? Що випила кілька келихів пива, і це їй запаморочило голову? От стара дурепа! Звісно, він мене осудить, — сказала вона вголос. З віком вона все частіше зверталася до стін.

Боліла голова. Коли вона підписувала цей клятий дозвіл, то зовсім про все це не думала. Така наївність для жінки на кшталт Наталії була неприпустимою.