Natalia

23

Навіть якщо її дратувала поведінка Толлефа, жорстока холодність і зневага Наталії до власного сина ображала людяність Жанни. Вона до неї повернеться, сумнівів немає. Тепер їй потрібно фото цієї Наталії. Жінки без серця. Безжальної. Саме так.

Жанна теж відчувала себе відринутою. Наталія більше нічим з нею поділиться, тепер вона була в цьому впевнена. Тож у четвер Жанна зустрілася з подружкою, а до лікарні не поїхала.

Вона дуже хотіла, щоб Наталія звірила їй свої секрети, щоб розповіла ті речі, які не насмілювалася сказати нікому іншому. Їхня суперечка надто нагадувала нескінченні сварки з матір’ю, в яких останнє слово ніколи не залишалося за Жанною. Їй не вдалося створити клімат довіри та близькості, який би монолітно зв’язав їх із Наталією.

Жанна помітила, що її трусить. Вона взяла ковдру й закуталася. Скільки ідей для майбутньої книжки роїлося в її думках! Бути з Наталією на ножах ох, як не хотілося.

Рано-вранці доставили газету, вона проглянула новини, усе ще подумки вирішуючи, чи готова вона повернутися до лікарні. У суботу, тобто завтра, вони, можливо, побачаться з Крістофом, а потім вона визначиться з другим візитом до Наталії. Коли Жанна вже була на виході з квартири, задзвонив телефон. То була Наталія. Виявляється, учора вона прочекала Жанну цілий день. Жанна не надала жодного пояснення й поінформувала про те, що просто зараз вирушає до неї. Дорогою вона намагалася привести свої думки до ладу, але всі вони змішувалися в голові нескладним хором, за лічені секунди обриваючи ниточки логічного зв’язку. Вона опинилася перед палатою 521, немов телепортувалася сюди без пересадок на метро й автобусі.

Нещодавно прийшла фізіотерапевт, щоб закінчити з Наталією відновлювальні вправи. Наталія поступово йшла на поправку, а лікарка на знак засмучення піднесла очі до неба, коли виходила з палати. Вона з розумінням підморгнула Жанні, яка в певному сенсі вчасно встигла перейняти в неї естафету опікування цією сварливою пацієнткою. Наталія сердилася. Вони сиділи в тиші, аж поки Жанна не помітила яскравий промінчик, що освітлив бліду шкіру подружки.

— Наталіє, не ворушись. Нічого не кажи, просто довірся мені.

— Я не звикла довірятися хоч комусь.

— Цього разу послухай мене.

Вона витягла фотоапарат, щоб упіймати зимове світло на втомленому тілі. Наталія ледь здійняла очі й прошепотіла, що в неї навіть немає сил опиратися. Декілька знімків, і Жанна сховала фотоапарат, поцілувавши свою подружку в лоб.

— Зараз мені треба поспати. Краще приходь завтра.

Жанна була в лікарні менше години. Одягаючи пальто, вона здивовано думала, як швидко дістала відкоша. Коли вона зав’язувала хустинку, Наталія раптом запитала, чи є новини від Толлефа. Жанна завагалася, не хотілося компрометувати себе.

— А в тебе?

— Телефон дзеленчав кілька разів, але я була у вбиральні або просто не мала сил відповісти. Можливо, я пропустила його дзвінок. Якщо чесно, я хотіла дізнатися, чи ти сказала йому про те, що я не хочу, щоб він приїжджав.

Як вона насмілювалась? Жанна розлючено зібрала свою сумку. Вона вже перетнула поріг палати, але схаменулася й повернулася назад. Підійшла до ліжка. Нерухомо зависнувши перед подружкою, Жанна дивилася їй просто в очі, не промовляючи ні слова. Наталія незворушно витримала її погляд. Зрештою, важку тишу, яка тривала майже вічність, розбила Жанна. Злегка підвищуючи голос і зважуючи слова, вона запитала:

— За кого ти мене маєш? Ще трохи, і мені набридне бути ремінною передачею між вами двома!

Удаючи, нібито вона не зрозуміла цих слів, Наталія відповіла, що Жанна ближче до Толлефа, тож... Жанна різко увірвала її.

— Не я скажу йому це. До того ж, я не близька до Толлефа. Ми навіть не друзі. Я просто посланниця. Не змішуй усе в один флакон! Я не мушу передавати огиду твоєї відмови.

— Он воно що! Ти вважаєш мене огидною?

Жанна відчула себе загнаною в кут, до того ж, Толлеф напередодні зв’язувався з нею й запитував, чи одужує хвора й чи варто йому, на думку Жанни, планувати приїзд до Канади на початку нового року. Вона не знайшла в собі мужності сказати йому, що Наталія передумала, тож просто порадила переговорити з Джефом.

— Не грай словами та почуттями. Ти справді хочеш знати хід моїх думок? Ти — безсердечна й невблаганна. Я вважаю твоє рішення жорстоким.

— Ти навіть уявлення не маєш про те, що це означає для мене. Перш ніж відмовитися від зустрічі, я проаналізувала природу його цікавості до мене. Він не зі мною хоче познайомитися. Він шукає своє коріння, що виходить за межі моєї особистості. Я так не можу. Я вже пояснювала тобі. Я не зможу йому розповісти про своє минуле, не роз’ятрюючи глибокі рани. Не об’єднуйся з ним, щоб отримати від мене те, що ані ти, ані він не в змозі зрозуміти. Не в змозі прийняти.

— Я думала, що наша дружба будується на довірі.

Наталіїні щоки зашарілись. Через пересохле горло вона випила води, а потім вже вибухнула гнівом.

— Як це стосується нашої дружби? Я, що я знаю про тебе? Невже я намагаюсь випробувати тебе, невже вимагаю звірити мені всі твої найбільші таємниці? Хто знає, можливо, ти зробила три аборти, маєш одружених коханців, може, намагалася вкоротити собі віку або когось вбила? Невже це — ціна, яку можна запропонувати за дружбу? Ні, дитино, я від тебе нічого не вимагаю.

— Ти б могла порозпитувати мене. Можливо, я б із задоволенням відповіла. Дружба — це також можливість настільки добре почуватися з іншою людиною, що можна розділити тягар, який на нас тисне. Це не просто брати й приймати. Дружба передбачає не лише любити когось, а й дарувати себе.

— Жанно, ти кидаєшся переді мною гучними словами. Дарувати себе... А якщо цей дар — подарунок з отрутою? Таке тобі ніколи не спадало на думку?

— Судити про це й робити висновки нібито мушу я, чи не так? А ти хочеш усім керувати сама й самостійно вирішувати, чи здатна я приймати те, що ти можеш мені сказати. Ти мені не довіряєш.

— Ти не маєш уявлення, про що просиш, — повторила Наталія.

Серйозний і потужний голос Наталії налякав її сусідку по палаті, і та подзвонила у дзвоник, кличучи на допомогу. Коли прийшла медсестра, стара сиділа зі зведеними руками й широко розтуленим ротом, немов зяюча безодня, ладна проковтнути все повітря в кімнаті. Жанна вибачилася. Зусилля, витрачене Наталією на те, щоб викричати свій гнів, спричинило в неї сухий кашель. Здавалося, вона задихається. Жанна квапливо налила їй прохолодної води в склянку та допомогла випити. Медсестра зауважила, що краще буде залишити зараз пацієнтку для відновлення сил.

— Ліпше повертайся завтра, — сказала Наталія. — Нам обом слід заспокоїти думки.

Але Жанні не вдавалося заспокоїти думки, вона відчувала себе використаною. Наталія вимагала від неї не більше, ні менше, а такої дружби, яка б стала їй щитом проти Толлефа. Неважливо, які аргументи висувала Наталія, останнє слово завжди залишалося за нею. І знову все це викликало в Жанни прикре дежавю. Такі дискусії завжди закінчувалися неминучим: після вісімнадцяти років будеш робити все, що хочеш, а зараз вирішую я, подобається це тобі чи ні.

— Завтра я не прийду, — сказала Жанна, — у мене побачення з коханцем. З одруженим коханцем.

Наталія зробила їй знак, мовляв, забирайся швидше.