Natalia

12

Толлеф ігнорував її, як міг. Безрезультатно. Бірґіт без кінця слала йому повідомлення, і вони пікали саме в ті моменти, коли Маріанна була поруч. Така завзятість виходила за рамки пристойності. Утім, його пам’ять зберігала спогади про скромну дівчину. Невже можна так докорінно змінитися? Бірґіт ніяк не пасував образ божевільної, що раптом перейнялася одержимістю до свого колишнього. Упродовж усіх цих років вона ніколи не намагалась увійти з ним в контакт. Навіщо ж зараз так безупинно домагатися? Багатенько часу їй знадобилося, щоб виплекати свій намір!

Вона ухилялася від прямих відповідей і не дозволяла йому пролити світло на фактичну ціль довбаної зустрічі тет-а-тет. Уся ця таємничість нічого доброго йому не обіцяла. Вона туманно натякнула на «зізнання». Це вже лякало по-справжньому. Чесно кажучи, перспектива почути від Бірґіт великі секрети її життя-буття його абсолютно не приваблювала й не додавала розуміння. Утім, у нього склалося чітке враження — якщо він не підкориться її бажанню, вона просто постукає у двері його хати, а це вже... ні, навіть мови бути не може. Навіщо ворушити минуле, адже назад однаково повернутися не можна?

Він не мав наміру тримати Маріанну осторонь будь-яких своїх справ, але поява Наталії зайняла стільки місця в його житті, що, з огляду на обставини, він вирішив не згадувати про випадкову зустріч з Бірґіт.

Толлефу не подобалося грати в загадки. Бірґіт для нього більше не існувала. У нього є життя, родина, друзі й зовсім немає часу панькатися з душевними негараздами колишньої коханки. Зізнання? Це прохання про зустріч лягло на нього тягарем. Можливо, вона була невтішеною після їхнього розриву? Можливо, тривалим часом фантазувала про відновлення любовних стосунків? Можливо, у неї був ревнивий, жорстокий чоловік? Можливо, вона зараз перебуває на тому етапі, коли людина робить критичний огляд свого життя?

Він ненавидів, коли на нього насідали в такий спосіб. Наче мимоволі встромив палець у зубчасте колесо, механізм якого він абсолютно не контролює. Цей стан невпевненості відбирав геть усю енергію. У мене й без цього є чим зайнятися, — подумав він. Жодного бажання знову занурюватися в стару історію та ще й розгойдувати рівновагу свого сімейного життя. Він читав повідомлення Бірґіт і видаляв їх без відповіді.

Не знаючи причини, він усе одно відчував загрозу, що походила від цієї жінки, яка раптово виникла з його минулого. І все ж він наважився погодитися на запрошення, щоб покласти край усім можливим спекуляціям. Утім, він її попередив: вони побачаться тільки раз. Лише раз.

Вона запросила його до себе додому, на що він відповів категоричною відмовою. Він намітив кордони своєї території чітко й точно: жодного наміру потрапляти до внутрішніх покоїв її оселі, як і навпаки — за жодних обставин вона не потрапить до його дому.

Рівно о тринадцятій годині він переступив поріг кав’ярні Café Odin, що навпроти будинку, де жила Бірґіт. Він помітив її, перш ніж вона побачила його. Бірґіт обрала столик у глибині залу. Зазвичай Толлеф гордився своєю пунктуальністю, але вона його випередила й, вочевидь, уже деякий час чекала — перед нею стояла порожня чашка. Вона не підвелася з місця, просто доброзичливо всміхнулася йому, потім підхопила пластиковий пакет, що лежав на вільному стільці, поклала його спочатку на стіл, потім схаменулася й кинула собі під ноги. Убрана в зелену сукню, яка їй дуже пасувала, вона підправила волосся. Від неї віяло природною елегантністю.

— Я погодився прийти, але більше години залишитися не можу.

Бірґіт відреагувала мовчанкою. Краєм ока вона шукала офіціанта, а той, як на гріх, зник з поля зору. Тоді вона перевела погляд на Толлефа, який за допомогою мови тіла посилав їй однозначні сигнали — зараз не до ґречних бесід, і він наполягає, щоб вона просто зараз виклала карти на стіл. Вона спробувала його обнадіяти:

— Толлефе, тобі нема чого боятися.

— Уяви собі, тут є причини позакидати себе питаннями. Ти мене знаєш, я не люблю таємниць. Щодо цього, я не змінився.

— Гаразд, я спробую перейти просто до діла. Не так це просто, повір.

Бірґіт важко зробила ковток, вона вагалася, немов робила надлюдське зусилля для наведення ладу у своїх думках. Перемагаючи зовнішнє збентеження, вона розпочала розповідь, яку тисячі разів прокручувала в голові, перш ніж опинитися віч-на-віч з Толлефом. Ця людина займала всі її думки, відколи несподівано зустрілася з ним біля полиці з туристичними довідниками в драмменській книгарні.

— Я вийшла заміж за Турґейра в жовтні 68, десь через три місяці після того, як ми, тобто ти і я, порвали стосунки. Коли ми з тобою були разом, пам’ятаєш, він мені практично освідчувався в коханні.

Толлеф кивнув головою — так, він пам’ятав Турґейра.

— Після нашого розриву я зблизилася з ним, так вийшло само собою. Я відчувала себе коханою. Я відкрила для себе його, ми розділяли ті самі цінності, отже, усе сталося дуже швидко. Ми купили квартиру, де я досі мешкаю, і перебралися туди. Сьомого квітня я народила чудову дівчинку. Назвала її іменем Сільвія.

Голос її трохи тремтів, вона зробила паузу, щоб зібратися з духом і продовжити. Толлеф підбадьорив її.

— Дівчинку? Добре, але я не розумію, до чого ти ведеш.

Вона почала копирсатися у своєму пакеті й витягла звідти два альбоми — жовтий і зелений, які поклала просто перед ним.

— Я хочу, щоб ти подивився на ці світлини. Ось до чого я веду.

Він відкинувся на спинку стільця й нервово затупотів пальцями по животі. Вона відкрила жовтий альбом і благальним поглядом подивилася в очі Толлефу, у якого з’явилося передчуття, хоча розум відмовлявся його припускати.

— Сільвія померла у 22 роки. Автокатастрофа.

Коротка, лаконічна пауза. Усього декілька слів без фальшивого пафосу. У нього по спині пройшлися холодні дрижаки. Толлеф не знав, куди дівати свої руки. Вона показала пальцем на світлину Сільвії.

— Бірґіт. Ні!

— Тут їй 15 років. Як ти можеш сам побачити, вона на тебе схожа.

Важко дихаючи, Толлеф не міг відвести очей від світлини. Він повільно переглянув усі сторінки альбому. По щоках потекли сльози.

— Ти не маєш права. Як ти можеш сповіщати мене після стількох років? Після її смерті?

— Толлефе, вибач. Я не знаю, звідки почати, щоб пояснити мою мовчанку. Я могла б навести численні причини, думаю. Я б могла звісно сказати, що той поспіх, з яким ти зник після нашого розлучення, підштовхнув мене приховати вагітність, адже я не хотіла зазнати приниження, якщо ти повернешся до мене з почуття обов’язку. Я добре знаю тебе, Толлефе, ти б наполягав і зробив би те, що вважав за належне зробити. Я свідомо не захотіла віддатися на милість чоловіка, який зробив мене вагітною. Ні, тільки не це. Турґейр любив мене, я й подумала, що це рішення буде для всіх найбажанішим варіантом. Попри все. Навіщо примушувати тебе визнавати батьківство? Ти б мене зненавидів. Сьогодні все це здається дуже нереальним. І, мушу визнати, несправедливим щодо тебе.

— Несправедливим? Заслабко сказано!

— Я всі ці роки думала про тебе, але знаєш, як це буває, непомірність таємниці змусила мене морально витримати її до самого кінця за будь-яку ціну. Якщо відверто, я визнаю, що ніколи не шкодувала про своє рішення, допоки ми випадково не зустрілись. А коли я опинилася з тобою віч-на-віч у тій драмменській книгарні, то був немов жорстокий струс. Того дня я сказала собі — він має право знати. На мій погляд, ця випадкова зустріч стала знаком долі. Усе подальше вималювалося з цілковитою очевидністю. Я повернулася додому й знайшла твої координати в Інтернеті.

Бірґіт запевнила, що нічого від нього не чекає. Адже якщо б вона воліла його допомоги, то звернулася б набагато раніше. Єдина потреба, яку вона відчувала, це сказати йому все це. Моральний обов’язок.

— Єдина потреба — сказати мені все це? Я шокований! Моральний обов’язок начебто працює не тільки тоді, коли тобі хочеться виговоритися, а ще й коли ти вирішуєш мовчати! Ти справді думаєш, що ми зараз розійдемося врізнобіч і продовжимо йти своїм шляхом, ніби нічого не сталося? Ти подумала про наслідки для мого життя? Про вибір, який таке зізнання вимагатиме від мене перед моєю родиною? Ти зважила на це, переймаючись питанням прозорості?

— Не сердься, благаю.

— Чесно кажучи, Бірґіт, я не знаю, як реагувати. Ти стільки років мовчала, чому зараз? Ти більше не могла миритися з мовчанкою, так? Ти сповіщаєш мене про те, що в мене була дочка і що вона померла. Це божевілля! Ти хочеш провести мене крізь увесь набір емоцій за п’ять хвилин? Народження, життя, смерть, траур — і все це водночас?

— Вибач мені, Толлефе. Я розумію, ти мене зараз ненавидиш.

Толлеф сидів, охопивши голову руками, і відчував, як з-під ніг тікає його світ, його налагоджене, мирне й спокійне життя.

— Я не знаю, Бірґіт, що думати. Я не впевнений, що здатен нести тягар усіх цих років, яким я вже не можу зарадити та щось змінити. Зараз перепрошую, я краще піду, поки не вибухнув. Для мене це занадто, а влаштовувати виставу в кав’ярні я не хочу.

Бірґіт дивилася йому вслід — Толлеф іде, переступає поріг. Офіціант, що з певного моменту спостерігав за сценою, швиденько приніс їй склянку води.

Дитина... Померла... Він підніс руку до серця й легенько промасував грудну клітину. Ще мить і він впаде. Толлеф перейшов на інший бік вулиці, знайшов лаву в місцевому парку й осів. У нього була донечка, а він про це не знав, не бачив, як вона зростала, і тепер вже ніколи не познайомиться з нею. Його гнів зійшов нанівець. Він коливався між нерозумінням і смутком. Також він відкидав почуття полегшення, яке мимоволі сходило на поверхню. Вона померла. Якщо він захоче, то зможе забути все, про що щойно дізнався. Від цієї думки йому стало соромно.

Зізнання Бірґіт примушувало його до переосмислення всього життя, у повітря злетіли всі виплекані ним уявлення про світ. Йому не вдавалося зібрати думки до якоїсь притомної купи. Чи не отримав він свою долю потрясінь і суперечливих емоцій, дізнавшись про існування біологічної матері? Боже, пронеси цю чашу, хіба мені мало! Бірґіт зробила свій вибір, коли нічого йому не сказала, дізнавшись про вагітність. Отже, вона не могла йому чимось дорікати. Усі події так нашарувалися одна на одну, що він запитав себе — до якої межі можуть натужуватися пружини людської психіки, допоки не почнуть просідати.