Natalia

17

Осінь добігала кінця. Листя з дерев укрило землю, а після буревію з градом, який нещодавно обрушився на Шамблі, Наталія вже передчувала зимовий холод, що згодом завітає до її суглобів і старих костей.

На кухню зайшов Джеф, кинувши погляд у вікно. Із вкрай роздратованим виразом обличчя він пробуркотів, що сьогодні вранці доведеться проковтнути дві філіжанки досить міцної кави, перш ніж піти вигуляти собаку.

Утім, для партії скраббла температура усталилася ідеальна. Шкода, бо Наталія вже вдягнула пальто, натягнула рукавички й ретельно вмостила на голові капелюшок. Джеф аж присвиснув, оцінюючи сміливість матері. Настав час поновити рецепт, і це не може зачекати. З огляду на прибулі з іншого боку Атлантики потрясіння, підтримка артеріального тиску на прийнятному рівні здавалася як ніколи важливою!

— Я ненадовго. Можеш уже витягати гру з коробки. Обіцяю задати тобі такий урок, що ти його забути не зможеш.

— Уже тремчу, ма, уже тремчу! Як повернешся, гра буде на столі. Побачимо, хто з нас кому задасть урок.

Джефова кава ще бігла струмком у кавоварці, коли Наталія повернулася, ляскаючи вхідними дверима. Вона була настільки розлючена, що забула зняти мокрі черевики. Здійнявши руки до неба, вона нарікала на злу долю, яка вочевидь її переслідувала. Виявилося, що її машину побило градом, мов свинцевими кульками. Коли таємничі сили вирушили на пошук жертви, звичайно ж, потік своїх зловісних чаклунств вони вивернули саме на неї. Як їй набридло це життя, чия цінність вочевидь перебільшена.

Колись їй довелося вдатися до нечуваних зусиль, щоб зачепитися за існування. І що вона отримала зрештою? Тільки прикрощі й розчарування. Час піти у засвіти.

Джеф стільки разів чув її скиглення, що навіть не дослухав до кінця. Він накинув пальто і, навіть не перевзувши домашні капці, вийшов перевірити спричинені машині пошкодження. Він прочинив вхідні двері й вигукнув:

— Тут роботи щонайменше на чотири тисячі доларів!

Наталія кинула сумку на стіл, зняла пальто й упала в улюблене крісло. Куди подівся її записник з адресами? Вона перекинула догори ногами всі кухонні шухлядки й нарешті знайшла блокнотик біля телефона на столі у вітальні. Їй довелося чекати хвилин десять на дроті, поки консультантка страхової кампанії зробила ласку відповісти їй. З інтонаціями папуги пані зачитала передбачений порядок дій. Наталія була третьою особою, що телефонувала цього ранку. Спочатку їй слід звернутися до станції технічного обслуговування, запросити оцінку отриманої шкоди в письмовому вигляді, а після сплати «скромної» франшизи в розмірі двохсот п’ятдесяти доларів компанія візьме на себе компенсацію різниці. Вона поклала слухавку, обірвавши консультантку на півслові, та знову вдягнула пальто. Вона поїде за покупками на своїй покоцаній тарадайці. Проте вона невдоволено пробуркотіла у бік Джефа:

— Чому це в гаражі стояла твоя машина, а не моя?

— Тому що раз у житті, ма, я повернувся додому раніше за тебе.

— Я хочу, щоб мене хтось супроводжував, щоб я не сама переймалася всім цим клопотом.

— Ти добре знаєш, що сьогодні я не можу. Якби твоя подружка Жанна жила в Монреалі, було б чудово, скажи?

Жанна дзвонила їй лише два рази після того, як залишила Квебек. Їй було не до того через купу справ. Толлеф натомість не пропускав ані тижня. Він телефонував щонеділі.

— Який зразковий син, — іронізував Джеф.

Зубоскальство Джефа здавалося їй дитинністю. Вона вказала пальцем на нього, ніби попереджаючи — тобі краще утриматися від образливих коментарів. Такий організований і надійний син, як Толлеф, напевно, забезпечив би їй підтримку, якої вона потребувала та на яку не дуже сподівалась.

Які соромні думки. Наталії стало ніяково, і вона відвернула обличчя, щоб Джеф не міг її розкусити. Толлеф, мабуть, поважає усталеність і стабільність. Імовірно, у нього на кухні висить настінний календар, де він помічає дні зустрічей, важливі події, дні народження — і все це занотовано та розплановано на цілі місяці наперед. Щонеділі, коли близько дванадцятої дня дзеленчав телефон, вона знала — це він. Який уважний і запобігливий син. Йому обрали батьків, які фонтанували любов’ю, а в нього був завеликий брак цієї любові. Ідеальне поєднання. Без сумніву, свого часу вона прийняла правильне рішення.

Їхні розмови почали переходити в стан застою, Наталія це чітко усвідомлювала. Він начебто цікавився всім, що вона казала, але про що вона могла розповісти йому? Хіба що про відвідування лікаря й читацького клубу? Її існування було монотонним, нічого захопливого, чим можна поділитися, у житті не відбувалося. А ще щоразу коли вона говорила про Жанну, Наталія доволі ясно відчувала легке роздратування Толлефа, хоча він старанно намагався його приховати. Після снотворних і більш-менш довгих преамбул до їхніх розмов він неминуче переходив до тиску зі своїми нав’язливими думками. Цього разу в останньому повідомленні, що він надіслав електронною поштою, Толлеф перейшов межу — вона відчула себе так, немов опинилася на допиті в Гестапо.

— Ма? На твої справи потрібно кілька годин, а я не можу чекати на твоє повернення. Доведеться нам перенести цю партію в скраббл на завтра. Ти ж знаєш, що в мене урок у Монреалі.

— Не переймайся. Я сама впораюсь з проблемами.

— Добре... добре! А ти впевнена, що хочеш їхати? На дорогах можлива ожеледь.

— Якби я чекала на безхмарне синє небо, а ще на зорі, щоб вони прихильно вишикувалися, а ще на сприятливі обставини, мене б уже не було на світі, принаймні тут я б точно не була й не вела б із тобою розмови про дощ і погоду.

— Я знаю, що просто втрачаю час на умовляння, ти ж нікого не слухаєш.

— Це точно, адже мені це ніколи не ставало в пригоді!

Вона наділа свою капелюшок, пальто й побажала синові доброго дня, після чого зачинила двері. З важким серцем вона ще раз оглянула вкритий ґулями корпус машини, не втрималася від лайки, яку вимовила німецькою, і завела свою понівечену тойоту. Німецька лайка вирвалася в неї інстинктивно, і Наталія згадала свекруху, що лише посилило роздратованість.

Вона вирішила побалувати себе обідом у китайському ресторані. Опівдні тут пропонували ситний шведський стіл. Ця маленька розкіш спричиняла неприємне почуття провини через невідступні думки про непередбачені витрати, до яких призведе ремонт автівки. До біса все! Вона хотіла скористатися цим виїздом, щоб перебити щоденну рутину. У прагненні якомога швидше розв’язати проблеми з машиною вона випила наприкінці обіду тільки одну чашку чаю з жасмином, позбавивши себе таким чином задоволення — зазвичай їй подобалося довго смакувати чайну церемонію. Слід усе з’ясувати, не зволікаючи. Вона заскочила в аптеку, а там, мабуть, усе місто змовилося вишикуватися в чергу. Вона розпачливо зітхнула, день обертався на суцільний жах.

Відвідування автосервісу розтягнулося до безкінечності. Майстер опікувався трьома важливими клієнтами, і коли до неї дійшла черга, він дотепно довів до її відома, що ця старенька японка не вартує таких інвестицій:

— Краще почекати, іще зовсім трохи, і вона буде готова піти на металобрухт.

Яка чудова людина цей автомайстер! Щодо підтримки морального духу йому немає рівних! З майстерні вона виїхала ще більш пригніченою, ніж сюди заїжджала. Тепер вона шкодувала, що не почастувала себе другою чашкою жасминового чаю.

Проте Джефів пес зустрів її зі щирою радістю. Він пробіг між її ногами й ледь не збив із ніг.

Наталія захотіла зателефонувати подружці з читацького клубу, щоб поскаржитися на свої нещастя. Після дюжини дзвінків, що залишилися без відповіді, вона поклала слухавку й пішла на кухню налити собі портвейну. Потім увімкнула телевізор. Час новин. Жоден сюжет не спромігся привернути її увагу, крім одного короткого репортажу про сади, розташовані на монреальських дахах. Журналісти провели цікаву паралель з іншими великими містами світу. Ідея міського сільського господарства здалася їй дуже привабливою, і вона зацікавилася цим феноменом, який виявився популярним від Праги до Берліна.

Сучасний Берлін в її уяві переплітався з тим колишнім Берліном, який вона знала, і ці ремінісцентні спогади жорстоко вразили її. Вона була до цього неготова. Кадри з берлінськими потягами S-Bahn[14] перемежалися в голові з образами забитих людьми потягів, які перевозили ні в чому не повинних бідолах, мов худобу. У гробовій тиші. Потяги, чиї свистки ніхто ніколи не чув. Сумна доля, яка її оминула.

Вона ніколи не могла збагнути необхідність психічної дисоціації[15]. Навіть якщо б захотіла, а це не так, однаково б не змогла.

Спати зі своїм катом — це акт забруднення, який залишає на тобі розпечене тавро. Опісля повернутися до цноти неможливо. «Курва» — це просто слово. Дивний іменник жіночого роду з дуже широким спектром дії. Вона налила собі другий келих портвейну.

Її таємниці належать тільки їй, і, зрештою, чи існує хоча б одна людина на землі, що розповість цю історію так, як вона відбувалася насправді? Кожен обирає такий кут зору, який дозволить йому й надалі дивитися в дзеркало. Вона — не виняток із правил, тож зовсім не прагне перетворитися на велику розгорнуту книжку, на що, вочевидь, сподівається Толлеф. Як неочікувано сплив у житті покинутий з народження син, намагаючись склеїти розбиті черепки, з’єднати всі точки й розгледіти отриману фігуру. Однак ніхто не знав, що за зображення відкриється в результаті його дій.

Слід цінити благо, яке дають проріхи в пам’яті. Вони пропускають промені світла, і навіть якщо це не світло, а лише просвіток — допомагають жити далі. Вони стримують від спокуси зазирнути в темний колодязь, щоб роздивитися в ньому своє відображення. Неушкоджених не буває. Це не більше, ніж абстракція. Є тільки ті, хто вцілів більш або менш.

Забурчав живіт, нагадуючи їй, що вона з дванадцятої години не їла. Наталія зіперлася на підлокітник крісла й підвелася, щоб налити собі третій келих. Уже стемніло, а кухня освітлювалася лише маленькою лампочкою, що висіла над мийкою. Почалася благотворна дія алкоголю. Добре.

Задзеленчав телефон, напевно, передзвонює колежанка з читацького клубу. Вона рефлекторно подивилася на екран. Ні, це двоюрідна сестра Деббі. А настрій такий, що хочеться з кимось посваритися, тож Наталія вже завела руку, щоб зняти слухавку, аж раптом схаменулася. Мабуть, вона не в гуморі розмовляти з сестрою. Краще послухати автовідповідач.

— Добрий вечір, Наталіє. Минулого разу я залишила тобі повідомлення, ти отримала? Звісно ж, отримала! Я просто хочу дізнатися, як ти, а ще нагадати — сьогодні день пам’яті мого батька. Ти знаєш, як він тебе любив. Понад усе на світі він сподівався, що ти вийдеш на контакт з родиною. Родина — це дуже важливо, Наталіє. Будь ласка, не уникай мене, підстав для цього немає. Бувай, цілую.

Вона зробила великий ковток портвейну. Деббі. Дочка дядька Самуеля. У неї такий самий протяжний голос, як у батька. Наталія заплющила очі, як хочеться плакати. Це все алкоголь.

Толлеф хоче, щоб вона розповіла про своїх батьків. А що вона може сказати? Тисячі разів вона намагалася згадати їхні обличчя — даремно. Вона вже сама не могла визначити реальність тих уявних образів, що роїлися в її голові. Може, то просто відлуння облич, що вона зустрічала й любила впродовж свого життя? Її батько часто їздив у справах до Варшави, тому вона звикла до його відсутності вдома.

Їхнє фермерське господарство не мусило страждати через регулярну відсутність батька, і в них працювало чимало поляків. Батько найняв гувернантку, яка опікувалася Наталією й допомагала слабкій здоров’ям матері. Вона намагалася згадати хоча б одну розмову з батьками. Усе, що спадало на думку, це приглушені крики з іншого боку дверей до спальні тієї ночі 1940 року. Цього забути вона не зможе ніколи.

Уже десята вечора, син повернеться близько півночі, як завжди. Коли він буде вдома, їй краще вже улягтися, тож вона налила собі останній келих.

За життя чоловіка вона уникала пити вдома. Він не терпів спиртного. Йому вистачало однієї-двох склянок, аби назовні вискочила вся його бентега й параноя, а для неї пити на самоті було нецікаво, тому свого часу вона просто відмовилася від спиртного в хаті.

Слід зауважити, що присутність свекра зі свекрухою в їхніх близьких стосунках теж не сприяла святковому настрою. Як така добра людина могла виявитися настільки нечутливою, щоб нав’язати їй цей тягар? Упродовж п’яти років життя під одним дахом вони спілкувалися між собою виключно німецькою. Їй доводилося йти з дому, щоб порозмовляти англійською чи французькою. Кажуть, що кожен обирає свої страждання тією мірою, як він здатен їх знести. Нісенітниці! Альберт ніколи не зважав на обсяги жертв, до яких він її примусив. Маленькі й великі акти умертвління, на які ми погоджуємося, найлегше виправдати загальним благом, але нав’язаний чоловіком акт самозречення їх дуже віддалив. Занурюючись у ці думки, вона запитувала себе, чи усвідомлював він її відчуженість. Після переїзду з Норвегії вони дуже мало розмовляли. Колись їх об’єднала музика, а як бути з усім іншим?

Німецьке походження висіло на Альбертові важкою ношею. Він його приховував. Саме так, як вона приховувала своє. Їх використали в цілях, які їх зовсім не стосувалися. Що їм, у біса, гегемонія Німеччини? Вони просто хотіли жити своїм життям. Так вони обоє опинилися на одній галері. Офіційно Наталія й Альберт були поляками. Обоє. У Норвегії до поляків ставилися краще, ніж до інших полонених, і вона зуміла цим скористатися. Краще вже працювати на Рейх, ніж отримати кулю в голову. Кому стане легше, якщо вона опиниться на дні братської могили?

Вона ніколи не звірялася чоловікові в тому, що привласнила ідентичність іншої людини. Вона присяглася нікому не розповідати правду — ані йому, ані комусь іншому. Він нею зацікавився, він її смішив, він розгорнув цілу програму зваблення, яка зуміла вразити її в саме серце. Він покохав її. Вона відчула себе насправді важливою, красивою, гідною.

Дуже рано з її уяви зник образ героя-лицаря. Якщо вона й мріяла про нього, то лише до 1939 року, а потім і не згадувала. Вона більше не вірила, що на її дорозі зустрінеться чоловік з великої літери. Отже, бажати Альберта здалося їй найсолодшою історією, яка тільки могла трапитися. Така форма взаємної довірливої злагоди дотепер їй була незнайома. Коли вони вперше кохалися, час зупинився. Він познайомив її з великою владою пестощів і з залежністю, яку вони створюють. Більше ніколи вона не підпустить до себе чоловіка, якого не бажає.

Після переїзду до Квебеку вона потай від чоловіка встановила контакт з Самуелем, але лише для того, щоб дядько завдяки своїм зв’язкам допоміг Альберту знайти роботу. Вона ніколи не знайомила Альберта з дядьком, і чоловік так і не дізнався про роль, яку той зіграв у його кар’єрі. Надалі Наталія підтримувала з Самуелевою родиною лише випадкові й досить таємні зв’язки.

Ще один келих і все. Боже, які ж вони маленькі!

Дядько Самуель опікувався нею, як тільки міг. Він задіяв усі свої контакти, щоб знайти когось, чиї повноваження могли забезпечити їм нові ідентичності. Він уже розпочав ці кроки для себе. До того, як вона переїхала в його дім.

Більше ніяких асоціацій з рідним батьком.

Після вторгнення в 1939 році Радянський Союз відмовився визнавати незалежність Польщі, і репресій рівною мірою зазнали і поляки, і євреї, і українці. У цих питаннях жодної дискримінації. Сталінська армія позиціонувала себе рятівником перед загрозою, що насувалася із заходу, тобто рятівником від гітлерівських військ, і це підштовхнуло багатьох євреїв шукати притулку у Львові, що призвело до збільшення кількості мешканців на двісті тисяч осіб, навіть більше. Усі громадяни жили під жорстоким контролем, і містом розповсюдилася колективна параноя, мов лісова пожежа в східній Польщі. Запідозрених у зраді поляків відправляли до трудових таборів під назвою Гулаг, де на них чекала смерть. Шансів викараскатися було обмаль, хіба що ти знайдеш «тепле містечко під сонцем» або нові документи. На відміну від її батька, Самуель не належав до категорії громадян з групи ризику. Він був каменярем, тобто ані людиною інтелектуальної праці, ані держслужбовцем, на яких автоматично лягало тавро «ворог народу», але Наталія усвідомлювала, що нагоди вдруге благати радянських військових про пощаду вона не матиме. Юність і краса інколи відігравали роль перепустки, але не давали жодних гарантій. Самуель безнадійно намагався отримати документи, що могли б відмежувати їх від родини.

Досить людині опинитися в становищі загнаної тварини, як вона розуміє — єдина важлива річ, це мати добру схованку. Їм дуже бракувало такої схованки.

У червні 1941 року німці розпочали операцію «Барбаросса» й увійшли до Львова, примушуючи радянську армію визнати свою поразку. Прощавай, пакте про ненапад.

— Здається, я знайшов того, хто може зробити нам підробні документи, — сказав Самуель. — Це українець. Але він має дуже щербату славу. Такі справи, дитинко, що тільки негідники тепер можуть нам допомогти. Чесні люди вже нічого не вдіють.

— Знаю. А що батько, мати, брати?

— Вони зроблять, що можуть зі свого боку. Часу обмаль. Обмаль, як ніколи. Нам не просто слід позбутися прізвища. Треба забути, хто ти, ким була, у якій родині виросла, яке майно тобі обіцяне. Усе.

— А це не ризик — мати справу з українцем?

— Тепер усе ризик. Я чув про цього негідника, що передусім і насамперед він торгаш. Купує чи грабує, а потім перепродує. Якщо запропонувати йому добру ціну, він матір рідну продасть.

— Так у нас грошей небагато.

— Твоя правда.

Лунає стук у двері. Три удари, потім пауза й ще два удари. Це сигнал. Самуель відчиняє двері та пропускає чоловіка років п’ятдесяти, чий дуже неоднозначний вигляд вселяє певну огиду. Дядько виносить металеву коробку, в якій лежить зв’язка банкнот. Українець важко втягує носом повітря й зневажливо дивиться на гроші.

— Цього замало.

— Я хочу бачити документи, — каже Самуель.

Чоловік витягає з кишені конверт і кладе документи на стіл: Наталія Зелінська, дев’ятнадцять років, та Кшиштоф Зєлінський, сорок два роки. Вік зовсім трохи не відповідає їхнім справжнім датам народження. Навіть дивно.

— Непогано,— каже Самуель

— Непогано? Краще не знайдете! Але воно й коштує, паничику!

— Ви, напевно, забрали їх у небіжчиків! Закладаюсь, ці документи нічого вам не коштували.

— Те, яким чином я роздобув ці документи, не має вас цікавити. Важливе лише те, скільки вони вартують для вас двох тут і зараз. До того ж, з іменем Кшиштоф вас будуть благословляти без сповіді! Добрі поляки-католики! Чи не диво?

Дядько підводиться й зникає у кімнаті. За кілька хвилин він повертається із золотою каблучкою, успадкованою від батьків. Побачивши прикрасу, українець схвально нахиляє голову.

— Так краще, але я думаю, що ви недооцінюєте папери, які я вам приніс.

— У мене немає більше ніяких цінностей.

Українець підводиться, забирає документи й удає, що збирається вийти. Самуель утримує його за край пальта.

— Благаю вас, допоможіть нам.

— Тоді, друже, доведеться йти на жертви.

Чоловік не відводить очей від дівчини, абсолютно не приховуючи, що саме він вважає прийнятною ціною. Він знову витягає конверт і показує написану на документах адресу.

— Будинок Зелінських розташований за містом, і він порожній. Це місце забезпечить вам трохи безпеки, принаймні на деякий час.

Самуель невідривно дивиться на папери, які можуть врятувати їм життя, а українець тим часом посміхається його племінниці.

— А мала гарненька.

— Облиште, дайте їй спокій.

— Як хочете. Наталія... А малій дуже пасує це ім’я, не згодні? Життя або смерть, вибір за вами.

— Дядю, — сказала вона, — не плачте.

Самуель охоплює голову руками. Українець робить дівчині знак іти за ним у спальню. Від вигляду її пружного тіла в нього ледь не тече слина. Від нього тхне жувальним тютюном.

— Роздягнися.

Вона виконує наказ. Він підходить до неї, теребить її груди, покусуючи їх та пощипуючи своїми брудними пальцями.

— Стань на коліна, — каже він і кладе засалену руку їй на плече, примушуючи таким чином опуститися.

Він наказує їй узяти до рота його ерегований член. Він навіть не потурбувався зняти штани, просто скинув їх на свої чоботи. Вона відчуває смак сечі. Перш ніж кінчити, він її відштовхує, поривчасто розвертає та в содомітський спосіб входить в неї, хрюкаючи мов свиня.

Він зі сміхом піднімає штани й наказує їй підвестися. Він виходить з кімнати, а вона залишається з іншого боку дверей, квапливо витираючи краплі крові, що стікають між стегон. Дядько ще в прострації. Українець махає документами перед його носом.

— Я знав, що ми порозуміємося.

— Зникни, — каже дядько.

Самуель підводиться, щоб піти до племінниці. Чоловік забирає металеву коробку.

— Вважайте, що вам дуже пощастило, — каже він.

Підскочивши від люті й сорому, Наталія згадує те, що батько розповідав їй про українців та про їхні зв’язки з нацистським режимом. Вона відштовхує дядька й підходить до чоловіка, випльовуючи йому в обличчя слова батька. З її вуст ллється нескінченна ненависть. Вона не знає, що ця отрутна хвиля повернеться на них і забризкає їх брудом. Приголомшений дядько ледь тримається на ногах.

— Бідна дитино, благаю, замовкни!

Українець втуплює розлючений погляд в очі Самуеля й каже йому, що їх мабуть ці папери врятують, але не всім випаде такий шанс. Перед виходом він кидає останній мстивий погляд на дівчину.

У Наталіїній голові розвернувся рій голосів: голос дядька упереміш з голосами батьків. Вона енергійно потерла скроні.

Яке нестерпне насильство. Задихнутися можна. Підкотила нудота, вона схопила газету й почала обмахуватися нею мов віялом. Обличчя почервоніло, а вона так швидко махала газетою, що руку звело судомою.

— Господи, тільки не це!

Голосам, що волали в її голові, знадобилося більше часу, ніж завжди, аби вгамуватися й замовкнути.

Вона зробила останній ковток портвейну, вимила келих, поставила його сушитися на кухонний стіл і поставила пляшку на місце.

Вона зайшла у ванну кімнату, а потім попростувала до ліжка, на яке впала всім тілом, і заснула мертвецьким сном.