Natalia

14

Літак був переповнений. Перш ніж умоститися на своєму сидінні й приклеїтися обличчям до ілюмінатора, Жанна ретельно вкрила ноги сірим пледом і застібнула пасок безпеки. З полегшенням вона зауважила, що на сидіннях В та С розташувалася молода пара. Отже, їй не докучатимуть випадкові пасажири з порожніми балачками, аби тільки розвіяти власну нудьгу.

Вона поверталася після двох місяців у Монреалі. Цей час пройшов досить незвично, немов усе відбувалося уві сні. Наче вона взула чиїсь чужі черевики. Жанну так захопила історія Наталії й Толлефа, що вона закинула родину, друзів, власні справи, з головою поринувши в цю спокусливу авантюру.

В очах Наталії спроби Толлефа зблизитися ані на крок не підійшли до щасливої розв’язки, навіть до натяку на щасливу розв’язку. Принаймні поки що. А Жанна? Чи спромоглася б вона зблизитися зі своєю матір’ю, якби та не померла так рано? Загадка залишиться назавжди без відповіді. Вона заздрила Толлефу й Наталії, адже вони могли ще примиритися. Для них усе було можливим. А от у Жанни такого шансу вже немає. Її мати померла в самий розпал конфліктів між ними. Підліткова криза ідентичності постійно розводила їх по різні боки, а передчасна смерть матері підписала неможливість зближення. Усвідомлення цього факту спричиняло фізичний біль. Жанна згадала слова Наталії:

— Толлеф хоче все знати, а я хочу все забути. Як ти бачиш, ми розходимося в принципових речах.

Вона почала тремтіти й підтягнула ковдру по саму шию.

Ці думки дезорганізували її. Вона поступово адаптувалася до відстані й висоти, яка віддаляла її від Наталії, від Наталіїної родини та від Крістофа. Підкорюючись елементарним законам перспективи, із цих висот перед нею краще вимальовувалися перші, ще нечітко окреслені контури загальної картини.

Сидячи із заплющеними очима й притуливши ніс до ілюмінатора, Жанна проігнорувала й аперитиви, й ув’язнені під плівкою страви, і товари дьюті-фрі. Мало-помалу вона задрімала й проспала весь час, допоки стюардеса не торкнулася до її плеча з проханням випрямити сидіння. Командир літака щойно оголосив посадку. Амстердам зустрів їх туманом.

Під час подорожі вона визначилася з одним пунктом — треба подумати, як зав’язати з Крістофом. Цілком очевидно, що тепер він намагається зробити у зворотному напрямку ті самі кроки, які колись робив їй назустріч. Утім, жодному з них не вдавалося викинути одне одного з голови.

Вона пішла слідом за іншими пасажирами, щоб пересісти на літак до Осло.

Тригодинна перерва в очікуванні літака стала для неї рятівною. Жанна благословляла цей маршрут, що виконувався поетапно, і так хотілося б, щоб стрілки годинника уповільнили свій біг. Вона намагалася більше не думати про літо, що промайнуло, про цю щасливу й водночас бурхливу інтермедію, яка безумовно розфарбує її особистий життєвий шлях.

Тільки проходячи паспортний контроль авіакомпанії KLM, вона, нарешті, відчула себе готовою — тепер можна повертатися.

Як завжди, Улав зголосився забрати її з аеропорту Осло-Ґардермуен та відвезти додому. Навіть якщо вони більше не живуть разом, зв’язок між ними не увірвався. Її історія з Крістофом розпочалася тоді, коли життя в Норвегії вже більше не тішило. Стало важко переносити зимову темряву, хотілося сховатися від неї й поринути у світло.

Улав не помітив змін, але коли вона йому заявила, що має намір пожити окремо, він не став боротися й відпустив її, не намагаючись утримати. Для виправдання вона почала розмови про момент істини. Наче істина має тільки одне обличчя. А саме її. Заплутавшись у громіздкому поясненні, хоча Улав ніяких пояснень від неї не вимагав, вона вже не знала, якими словами можна позначити цей незрозумілий і претензійний крок, на який вона наважилася. Утім, життя саме потурбувалося й трішки пригасило тиранію абсолютних істин. З часом кордони істини та суворої правди ставали дедалі еластичнішими.

Упіймавши себе на підбитті підсумків, вона переглянула цілий шмат свого життя, немов у спалаху фотокамери. У якусь хвилину чорного гумору вона подумала, чи не було це передвісником падіння літака.

В очікуванні багажу на багажній каруселі вона перевірила мобільний телефон. Одне повідомлення від подружки Леї Йосефсен.

Щойно забрала декілька екземплярів нашої книжки у видавця. Вона дивовижна. Я знаю, як тобі кортить її побачити. Я передала один примірник Улаву, отже, як прибудеш в Осло, одразу його отримаєш просто в руки.

Вона пройшла крізь розсувні двері і, тягнучи за собою валізу на коліщатках, попрямувала до колишнього чоловіка. Він згріб її в обіймах:

— Ох і довго тебе не було цього разу.

Він узяв валізу з її рук і, не зволікаючи, вони рушили до машини. Книжка лежала на передньому сидінні. Вважаючи, що честь першого перегляду належить Жанні, він не витяг книжку з пакунка та ще й поклав поруч букетик білих лілій.

Жанна одразу почала гортати сторінки.

— Я дуже-дуже задоволена якістю фоторепродукції.

— Не дочекаюсь, коли побачу.

— Тебе зворушать вірші Леї, я впевнена. У мене були сумніви щодо цієї творчої авантюри на двох, але кінцевий результат перевищив усі мої сподівання. Це супер, я досі повною мірою не усвідомлюю, що тримаю в руках!

— У тебе є всі підстави, щоб пишатися собою.

Зі свого боку, він також пишався нею, і незалежно від результатів того, що вона затівала. Раптово Жанна відчула себе щасливою — розмовляти з Улавом було весело й легко.

— Дякую, що приїхав по мене.

— Інакше й бути не могло.

Вона йому всміхнулася.

— Відпустка скінчилася, завтра починається стрес. Стільки всього ще треба зробити перед запуском видання.

Вони під’їхали до маленького жовтого будиночка, а вона навіть не помітила, скільки часу промайнуло в дорозі з аеропорту. Улав попіклувався про валізу, а потім дістав з автівки сумку з провізією.

— Принаймні до завтра в тебе є все, що треба.

Вона побачила в пакеті пляшку білого вина. Чому б не запросити Улава скласти їй ненадовго компанію? Він розтопив камін, аби вигнати з оселі вологість, та витягнув з кишені конверт, який потім поклав на стіл. Вона його одразу впізнала.

— Ти тепер розгулюєш з моїми старими любовними листами?

Тут вона помітила, що конверт залишився запечатаним.

— Ти його не читав?

— Я прочитав усі, крім цього, але цей лист я завжди ношу з собою.

— Авжеж! Чого чекаєш — моєї смерті, щоб його прочитати?

— Я нічого не чекаю, просто ніколи не читатиму його.

— Навіть після моєї смерті?

— Навіть якщо ти помреш раніше за мене, у мене назавжди залишиться лист від тебе, ніби я ще мушу його отримати.

Він узяв лист, удостоїв його поцілунком і поклав назад у кишеню. Пляшку вони осушили до останньої краплі, і повіки Жанни стали важкими. Улаву вона здалася кумедно зворушливою, тож він поцілував її в щоку й побажав на добраніч.

Жовтень 2008 року

На столі вишикувалися келихи з вином — хто скільки захоче, стільки й візьме. Народ почав прибувати. Відчувалася лихоманкова метушливість Жанни та Леї Йосефсен. Вони боялися, що на презентацію книжки ніхто не прийде. Тепер від їхніх переживань і сліду не зосталося. Віднині можна заявити про безперечний успіх. Залишилося дізнатися, чи приїдуть журналісти, запрошені для висвітлення події.

Улав привіз фото в рамках, і взагалі його допомога в організації вечірки була безцінною. Вона завжди могла на нього розраховувати, а сьогодні була просто щаслива, що він поруч.

Дочка Мартіна зголосилася на волонтерських засадах зайнятися продажем книжок. Краєчком ока Жанна спостерігала за нею й дуже тішилася її ентузіазмом та активністю щодо плоду спільної творчості мами й Леї.

— Вони тут? — запитав Улав.

— Я ще їх не бачила. Три журналісти підтвердили запрошення директору Будинку літераторів. Сподіваюсь, вони нас не кинуть, із цими журналістами ніколи не знаєш, чого чекати.

— Ні-ні, я кажу про Толлефа з дружиною.

— А! Я попросила їх прийти ближче до кінця вечірки, коли люди трохи розійдуться. Я хочу передати Толлефу альбом зі світлинами, який мені вручила Наталія. Можеш уявити — я вже два місяці, як повернулася, а так і не знайшла хвилинки, щоб з ним зустрітися. Толлеф сказав, що хоче прийти на презентацію, а оскільки живуть вони далеко, я йому запропонувала вбити двох зайців одним пострілом. То була помилка. Я запізно зрозуміла, що через увесь цей стрес на презентації я не зможу як слід налаштуватися на щось інше, окрім виходу книжки.

Через деякий час Жанна помітила Толлефа, який розмовляв з Мартіною біля столу з книжками на продаж. Вона й забула, що дочка з ним знайома. Саме вона колись відчинила йому двері, коли він вперше прийшов до їхнього дому. Жанна пішла йому назустріч і двічі поцілувала в щічку на квебекський манер. Толлеф познайомив її з дружиною. Жанна не втрималася й пирснула зі сміху, побачивши в руках Маріанни одразу три примірники.

— А ви справді вирішили мене підтримати! Дякую.

— У нас є друзі — дві подружні пари, страшенні фанати прогулянок під вітрилами. Міссінґенські острови — одне з місць, де вони облюбували притулок на ніч. Їм подобається, що острови залишилися дикими, що їх не облаштували на американський взірець. Вони будуть просто в захваті, якщо отримають вашу книжку в подарунок. У вас чудові світлини, не дочекаюсь, коли зможу більш ретельно насолодитися текстами.

Жанна щиро їй подякувала.

Останні відвідувачі щойно залишили презентацію. Перш ніж поїхати, Леа прийшла поцілувати Жанну. Її переповнювали емоції, і вона прошепотіла на вухо Жанні:

— Люблю тебе, подружко.

Залишилися тільки Маріанна й Толлеф. Улав, який пообіцяв не вживати алкоголь, щоб відвезти Жанну додому, призначив їй зустріч у барі навпроти Будинку літераторів. Він скромно проспівав їй If you want me I’ll be at the bar, на що Жанна відповіла спільницьким підморгуванням. Улав добре знав її смаки. Blue Джонні Мітчелла — один з найулюбленіших альбомів. Хоча б раз на рік вона його витягувала, слухала й підспівувала, знаючи напам’ять усі слова.

Жанна повернулася до подружжя, запрошуючи їх до невеличкого кабінету, призначеного для лекторів і митців. Це місце було облаштоване з комфортом, і вона запропонувала Маріанні й Толлефу сісти в крісла, розставлені навколо маленького столу з канадської берези.

Нескладно уявити побоювання та збентеження, які відчував Толлеф, поки готувався на власні очі побачити низку портретів матері, зроблених о тій порі, коли вона щойно віддала його на всиновлення. Та чи вдасться йому висмикнути із цих зображень хоч якісь ниточки, за які потягнеш, і чи можна, нехай частково, але пролити світло на таємниці її життя? Зусилля, з яким він намагався приховати свої побоювання й зберегти зовнішню незворушність, далися взнаки зморшками на лобі. Щодо Маріанни, вона зовсім не приховувала нетерплячу цікавість.

— Як це хвилююче, чи не так?

Жанна поставила на стіл паперовий пакет і знаком показала йому відкрити.

Приклеївшись поглядом до першої світлини, він не знаходив слів, щоб виразити все, що відчуває. На цьому фото Наталія тримала під руку жінку свого віку. Схожість Толлефа з біологічною матір’ю відверто кидалася в око, принаймні на цьому знімку. Маріанна не втрималася й звернула на це його увагу.

Жанна показувала альбом, який мусив стати сполучником між сином і матір’ю, розповідаючи про деякі моменти з життя Наталії. Толлеф неквапливо все розглядав і слухав.

Наталія нічого не залишила без уваги. Кожна світлина була підписана, а на розлінованих і вставлених в альбом папірцях містилися її коментарі. Жанні стало незручно, у неї з’явилося неприємне відчуття, наче вона — свідок-вуаєрист, який підглядає за вкрай інтимним моментом, але водночас опинитися зараз десь в іншому місці їй теж не хотілося. Толлеф запитав деякі уточнення, і вона йому просто переповіла всі деталі — так, як почула їх із вуст Наталії.

Уперше Жанна дивилася ці світлини в компанії Наталії. Толлеф уявив, як жінки сидять поруч у літню спеку. Дружня близькість утворила між ними зв’язок. Він відштовхнув від себе цю дратівливу картинку.

— Я радий, що вона знайшла час усе тобі пояснити. Дуже цінні відомості.

Йому доводилося прикладати зусилля, аби приховати від Жанни свої ревнощі. Вона впоралася з довіреним завданням і чесно — без усіляких сумнівів — переказала слова Наталії. Йому слід бути вдячним їй за це. Утім, мимоволі він ледь стримувався, щоб не заволати. Він, а не вона мусив бути поряд із матір’ю, він мав особисто почути її пояснення. Сидіти зараз у кабінеті, вислуховуючи інформацію в розповіді Жанни — це якесь збочення. Він відчував, що Наталія намагалася ухилитися й для цього використовувала Жанну. Проте він одразу розсердився на себе за те, що приписує їй подібні наміри. Зрештою, що він насправді знав про її внутрішні спонуки?

— Дякую, Жанно, за все, що ти зробила.

Він до крові вкусив себе за щоку. Тепер, коли Жанна передала йому альбом, Наталія зможе аргументувати перенесення їхньої зустрічі, мовляв, у нього в руках єдиний сентиментальний спогад, який хоч колись у неї був.

— Мені потрібен час, щоб перетравити все це.

Яка задуха. Поїхати. Залишитися наодинці. З альбомом. Маріанна, що тихенько трималася поруч, здогадалася про Толлефову бентегу.

— Уже пізно, а у вас була дуже напружена вечірка. Ще раз браво й дякую за запрошення.

Жанна перенесла погляд на Толлефа, який краєм ока глянув на годинник.

— Я не помітив, що вже пізня година, — вибачився він.

Він здійняв очі на Жанну й раптом, замість того, щоб підвестися й розпрощатися, запитав її:

— Ти бачилася з нею декілька разів, поки була там?

— Декілька, — туманно відповіла вона. — Проте... ми щодня розмовляли по телефону.

А Жанна не щедра на подробиці. Він не хотів удаватися до параної, але таке враження, що вона щось від нього приховує. Визначила кордони своєї території, яка б мала бути його територією, адже належить йому по праву. Ця думка вирувала в його голові декілька секунд. Утім, саме завдяки йому познайомилися ці дві жінки. Мимоволі він відчував себе ошуканим, позбавленим власної історії, про яку дізнавався окремими фрагментами, що спромігся витягнути з цих двох жінок.

— Скажи мені, Жанно, відверто. Ти віриш в те, що вона зрештою погодиться, щоб ми приїхали зустрітися з нею?

— Можливо. Їй треба дати час, і якщо я можу дати пораду — тобі слід проявляти трохи більше дипломатії.

— Більше дипломатії? — вигукнула Маріанна, роздратованим тоном. — Та він ступає по краю криги щоразу, як розмовляє з нею чи пише їй.

— Тут делікатна справа, — відповіла Жанна, звертаючись виключно до Толлефа. — Скажімо так: проблема криється в тому, як ти щойно поставив мені це питання. Ти сказав щоб ми приїхали. Оце ми й налякало Наталію. Вона була налаштована на більшу відкритість, поки ти не сказав, що хочеш приїхати з дружиною й сином.

— Не розумію, в чому проблема. Ми з Маріанною — одне ціле. Усе, що стосується мене, її теж стосується. У нас немає секретів одне від одного.

Він раптово осікся. Знову вкусив себе за внутрішню частину щоки й цього разу навіть зробив ковток власної крові. Від гіркуватого присмаку стало нудотно, та ще й з’явився психологічний дискомфорт через те, як безпорадно він претендував на прозорість. Він відчув себе маленьким хлопчиком перед Жанною та Маріанною. Ще мить і розплачеться.

— Толлефе, дай мені час приручити її. Це питання терпеливості... та довіри.

Зрозумівши, що після цих слів вона виступає як спеціаліст зі встановлення довірливих стосунків, Жанна трохи знітилася. Щоб розрядити атмосферу, жартома порекомендувала Толлефу перечитали «Маленького принца», що примусило його всміхнутися, хоч ця усмішка нагадувала радше гримасу.

— Вона тебе боїться, Толлефе. Вона боїться, що своєю появою ти перевернеш її життя, бо запитуватимеш про речі, які вона хоче забути. Наталія цінує той спокій, яким тепер насолоджується. Вона небагата, я б навіть сказала, що її життя ледь перевищує поріг бідності, але це життя в мирі й спокої. Вона більше нічого не бажає.

Маріанна перебила її уточненням, що вони з Толлефом саме обговорювали матеріальне питання. Досвід Кнута, брата Толлефа, коли той знайшов свою біологічну матір, послужив їм яскравим прикладом. Та мати випотрошила б Кнутові кишені, якби тільки захотіла. Тож вони навіть не думають змішувати гроші й відновлення родинних зв’язків, Толлеф нічого Наталії не винен. Жанна зробила вигляд, що не почула:

— Не знаю, чи зараз слушна мить, але я розповім тобі дещо, і це допоможе тобі — мабуть, допоможе — зорієнтуватися в побоюваннях твоєї біологічної матері.

Жанна переповіла йому, як розмовляла з Наталією про плакучу вербу, що розрослася корінням до самого будинку й поставила під загрозу фундамент.

— Вона реально непокоїться. Не думаю, що вона свідомо хоче ігнорувати твоє бажання про все дізнатися. Я майже впевнена, що вона вигадала собі історію, яка її влаштовує краще за реальність, яку вона нездатна змінити.

Наталія висловилася дуже прозоро. Вона не припускала, щоб їй диктували моральні правила щодо родинних зв’язків, вона такого просто не визнає. Толлеф не зможе сподіватися на відкритість з боку матері, якщо не додасть трохи води у своє вино. Обов’язок пам’яті є чужим для неї принципом.

Вона провела Толлефа й Маріанну до виходу, потім повернулася до Улава, який чекав на неї, устромивши ніс у газету. Жанна присіла поруч, і він розкрив їй свої теплі, розрадливі обійми. Вона безвольно опустила голову йому на плече. Без єдиного слова.