Natalia

29

Шамблі, субота 14 березня 2009 року

Навколо труни Наталії зібралися родичі, друзі та знайомі. Прощання відбувалося на цвинтарі паркового типу, прилеглому до церкви Шамблі. Дехто тримав руки в кишенях, а горло виставив колючому холоду нескінченної зими. Інші геть змерзли й куталися у свої пальта. Джеф щось обговорював з пастором англіканської церкви. На момент смерті Наталії пастор був у від’їзді, і оскільки вони з Наталією були друзями, Джефу довелося відкласти похорон до його повернення. Усі терпляче чекали, коли пастор почне свою проповідь. У цьому останньому вшануванні він мав згадати риси Наталії Зєлінської, удови Альберта Мюллера. Настав час попрощатися з померлою, підкреслити головні події її перебування на тлінній землі, проголосити цінність її життя. Пастор дуже відповідально поставився до свого завдання.

Спочатку він звернувся до Джефа, визнаючи, яку порожнечу залишав відхід у засвіти дорогої людини. Потім, звертаючись до інших, він додав, що після такого тривалого, насиченого життя Бог призвав свою дочку Наталію до себе.

— Насамперед і передусім наша сестра Наталія була доброю дружиною та відданою матір’ю. Скількох дітей вона привернула до музики, сіючи навколо себе радість. Іммігрантка, прийомна дочка Канади, вона зуміла зразково інтегруватися в життя нашої країни.

Пастор в загальних рисах підкреслив, яке щастя для нього було жити поряд з «нашою сестрою та подругою» впродовж кількох десятиліть. Допоки тягар прожитих років не дався взнаки на її здоров’ї, Наталія щиро віддавала свій музичний талант на службу Богові та церкві Сен-Стефана. Вона старанно грала на органі щонеділі та в дні релігійних церемоній.

— Наталія Зєлінська-Мюллер була жінкою видатних чеснот. Я пропоную її рідним і друзям і взагалі всім, хто бажає, сказати кілька слів на вшанування пам’яті померлої.

Навколо Джефа утворилася тиша, а він спантеличено продовжував дивитися додолу, немов розглядав свої ноги. Після кількох нескінченних секунд йому на допомогу прийшла сусідка, яка й узяла слово. Вона назавжди збереже спогади про скромну жінку, яка прожила п’ятдесят років у їхньому кварталі душа в душу з усіма сусідами. Мирно й спокійно. Також висловилася колишня учениця Наталії, яка навчалася в неї грі на фортепіано.

Пастор трохи зачекав. Усвідомивши, що більше ніхто не хоче взяти слово, він повернувся до урочистого тону й молитовно попросив «їхню подругу та сестру» приглядати за ними. Присутні відповіли «Амінь».

Дехто перехрестився. Пастор нагадав, що родина пропонує поминальний обід у приміщенні похоронного бюро.

Жанна трималася осторонь від групи.

Цей пастор, можливо, жив поруч, але зовсім не знав Наталії. Він був трохи в курсі, звідки вона приїхала, але, судячи з усього, нічого не відав про її минуле. Справжня близькість і довіра були чужими для Наталії поняттями. Найбільш конфіденційні розмови вона вела саме з нею, з Жанною. А ще світлини... Наталія ніколи б не погодилася позувати для когось іншого. У цьому Жанна була абсолютно впевнена.

Жанна схвильовано констатувала, що ніхто не плаче. Що може бути сумнішим за похорон, на якому ніхто не плаче. Вона корила себе за останні скасовані відвідини. Хто знає? Можливо, вона б опинилася поруч, коли Наталія впала. Вона вірила в Бога не більше за Наталію, а втім, відчувала потребу вдатися до роздумів перед труною. Вона думала про Толлефа. Її Наталія допустила у своє близьке коло, тоді як його... Він мусив бути тут, але відмовився їхати на похорон, як вона за життя відмовлялася побачитися з ним. Жанна так і не зрозуміла, чому він так покірно змирився з тиранією матері. На його місці вона б висадила двері.

До неї наблизилася невисока жінка, закутана у вовняне пальто, та взяла її за руку.

— Добрий день. Я спостерігаю за вами деякий час. Думаю, це ви — Жанна?

— Жанна Ламбер. Добрий день. Ви — подружка Наталії?

— Мене звати Деббі. Дебора Куртц. Я її двоюрідна сестра. Ходімо, сядемо десь на лавці.

— Я говорила з Наталією в день її смерті. Це дивно, адже вона уникала мене впродовж довгих років, а в той день усе мені розповіла. Про Толлефа, про вас, про вашу дружбу.

— Я не знала, що Наталія мала двоюрідну сестру.

— Знаю. Я розповіла про наш родинний зв’язок Джефу, коли одного разу намагалася додзвонитися Наталії. А відповів він. Тоді він сповістив мене про її смерть. Багато років Наталія відмовлялася від усіх контактів з моєю родиною.

— Чому?

— Надто багато поганих спогадів. Я розповім вам усе, що Наталія приховувала все своє життя. А потім уже вам вирішувати, чи варто ділитися цим із Толлефом. Знаєте, Жанно, з позицій власного розуміння речей, Наталія була впевнена, що ця таємниця може заподіяти Толлефу зло. Для неї мовчанка була найліпшим способом його захистити.

— Захистити від чого?

Дебора звірила Жанні Наталіїну таємницю.

— Єврейка? Наталія була єврейкою? І Толлеф цього не знає?

— Ні, він досі нічого про це не знає. Під час цієї розмови в день своєї смерті Наталія мені сказала, що він щойно дізнався про зміну її прізвища. Він надіслав їй повідомлення, щоб анонсувати свій приїзд до Монреаля наступного дня, тобто 8 січня. Ні, Жанно, Толлеф абсолютно не в курсі. В архівних документах він знайшов дані про справжню ідентичність своєї матері. Дізнавшись, що її справжнє ім’я було Куртц, він, напевно, зробив висновок, що вона німкеня. Ви самі розумієте, Наталія як ніколи почала боятися цієї зустрічі.

— Прізвище Куртц справді звучить дуже по-німецьки.

— Знаєте, Жанно, євреї часто мають німецькі прізвища, а ще польські й австрійські.

— Я не розумію реакції Наталії. Навіщо приховувати цей факт? Сьогодні бути євреєм не наражає на небезпеку.

— Наталія була впевнена у зворотному. Але не в тому її найбільша бентега.

Її найбільша бентега? Чи можна уявити більш неймовірне викриття, ніж те, про що вона щойно дізналася? Жанна слухала, як ця незнайома жінка знімає полуду зі всього того, що Наталія несамовито тримала під замком.

Вона чекала від Деббі продовження.

— Наталія була впевнена, що стала причиною смерті своїх батьків.

— Не розумію. Мені складно вхопити хід думки.

— З якоїсь невідомої мені причини саме мій батько, Наталіїн дядько, узяв на себе клопіт опікуватися нею. Батько завжди дуже розпливчасто говорив про причину, що примусила мою двоюрідну сестру полишити дім своїх батьків. Йому вдалося купити документи, які давали їм, тобто Наталії та йому, польські ідентичності. Чоловік, що продав їм ці папери, був українцем, покидьок з покидьків. Під час цього продажу Наталія начебто втратила контроль над своїми емоціями. Гарячкуватість молодості, брак розсудливості, хто його знає. Вона кричала йому, що її батько Амос Куртц — власник великого підприємства й має в сто разів більше можливостей, ніж він. Вона навіть додала, що її батько попереджав про таких ідіотів, як він, що вважали євреїв зрадниками й звинувачували в співробітництві з радянською владою щодо лінчування українських патріотів. Вона сказала йому, мовляв, батько вміє розбиратися з такими людьми, як він. Наляканий батько, мій батько, крикнув їй, щоб вона замовкла. Але було надто пізно.

— Надто пізно?

— Вона не розрахувала наслідки своїх слів. Українець відповів: «Отакої! Так твій батько — багатий єврей?» Усвідомлюючи небезпеку, мій батько став йому кричати, що племінниця сама не знає, що каже. Він благав його піти й залишити їх у спокої. Наталіїн батько ніколи не здавав українських патріотів НКВС. Наталія просто хотіла його спровокувати.

— А що сталося потім?

— Потім коли вони вже зайняли будинок родини Зєлінських, один знайомий повідомив батька про те, що Наталіїну родину вивезли за межі міста. Усі знали, що це означає. Там не було жодних шансів на виживання.

— Це зробив той українець?

— Важко сказати. У той час було знищено практично все єврейське населення Львова. Вони ніколи не дізналися, наскільки Наталіїні погрози прискорили їхню страту. А вона натомість ніколи собі цього не пробачила. Мій батько розповів мені цю історію перед смертю. До того він відмовлявся навіть говорити на цю тему.

— Який жах! Якщо я правильно розумію, вона не хотіла повідомляти Толлефу, що той за походженням єврей, зі страху, що історія повториться й що він зазнає страшної долі її родини?

— Щось на кшталт цього. Це здається незрозумілим, знаю.

— Деббі, я можу ще раз з вами зустрітися? Не тут. Я хочу, щоб ви розповіли мені більше про Наталію.

— Із задоволенням, до речі, я б теж хотіла, щоб ви розповіли мені про Наталію — ту, якою ви її знали. Між вами зав’язалася дружба, а мені вона все життя відмовляла в дружбі. І не тому, що я мало наполягала, можете мені повірити.

Обидві жінки підвелися й приєдналися до невеличкої групи, яка зібралася навколо ями. Хтось кидав жмені землі на труну, яку робітники цвинтаря вже почали опускати. Інші підходили й кидали троянди.

Як же хотілося поговорити з Наталією. Востаннє. Жанна дуже шкодувала про суперечку, яка між ними сталася з приводу приїзду Толлефа. Вона загнала Наталію в кут, і та відреагувала по-своєму, перекладаючи на Жанну відповідальність за непорозуміння. У голові безладно крутилися картинки. Жанна згадала себе, чотирнадцятирічну, перед труною матері. Серце переповнив гнів. Слова застрягали в горлі.

По її щоках покотилися сльози, і стримати їх було неможливо. Вона не могла позбутися думки, що напосідаючи на Наталію в прагненні дізнатися про її минуле, вони з Толлефом прискорили Наталіїну смерть і що Наталія, можливо, свідомо захотіла померти, аби тільки вирватися з-під їхніх домагань. У полоні потужного почуття провини Жанна знову, вкотре, зіткнулася з внутрішньою боротьбою без шансів на примирення.

До солоного присмаку сліз, що без упину котилися по її щоках, примішувалася гіркота інших сліз, невиплаканих у чотирнадцятирічному віці. Тоді вона ще не знала, що страждання — це емоція уповільненої дії, яка може тебе наздогнати через роки.

Вона витягла з кишені носовичок і витерла очі. Деббі вже пішла. Коли група родичів і друзів попрямувала до будівлі, де на них чекав поминальний обід, Жанна майже бігом кинулася до своєї орендованої автівки й плюхнулася на сидіння. Незважаючи на дощ, який миттю перетворювався на ожеледицю, вона декілька годин їхала світ за очі.

Повернувшись до сестриної квартири, вона роздяглася й кинулася в ліжко. У думках переплуталося все — її власна матір, Наталія, дочка, Крістоф, Улав. Нерви були надто напружені, щоб розслабитися та перепочити, вона пішла по телефон і набрала номер Улава.

— Алло?

Жанні не вдавалося вичавити з себе ані звуку.

— Алло?

— Улаве...

— Жанно, це ти? Алло, Жанно? Відповідай, заради бога! Жанно! Що трапилося? Ти не повернешся в Норвегію, як планувала?

— Улаве, — вимовила вона нарешті в перерві між придушеними риданнями. — Ти приїдеш по мене в аеропорт?

— Звісно! Я приїду. Що трапилося?

— Я повертаюсь раніше. Забери мене, — сказала вона зі схлипуванням.

— Ти мене лякаєш.

— У вівторок я повертаюсь додому. У вівторок.

Вона вимкнула телефон і лампу біля ліжка, а потім з головою зарилася під ковдри й заснула.