Natalia

3

Червень 2008 року

Усупереч своїм твердженням, Толлеф ще не розробив точної стратегії та й панянку з Квебеку особисто не знав. Маріус почав би йому суперечити, а ще з якихось потайних причин Толлефу було важко ділитися з сином своїми відкриттями, наче син міг щось у нього вкрасти. Звісно, смішно це все, але воно було сильніше за нього. Він заговорив про жінку з Квебеку тільки щоб уникнути тиску з боку Маріуса. Нічого не було заплановано, просто думка, яка нещодавно почала проростати в голові.

Жанна, уродженка Монреаля, оселилася в Норвегії кілька років тому. По суті, більше нічого про цю жінку він не знав. Вони ніколи не зустрічалися. Толлеф дізнався, що вона оберталася в мистецьких колах його давнього товариша Андреаса. Небагато кому Толлеф міг довіритися, Андреас був саме з числа таких друзів. Це він підказав Толлефу познайомитися з канадкою і, якщо той захоче, навіть запропонувати їй посередництво в цій справі.

Тепер натомість, коли він зробив гучну заяву, доведеться зіткнутися з наслідками своєї тимчасової перемоги. Вибору більше немає. Він відвідає Жанну, можливо, щоб прикинути, варто чи ні звертатися до неї як до посередниці. Якщо вона, звісно, погодиться. Жанна поцікавилася, з якої причини він шукає зустрічі. Дайте хоч натяк, — попросила вона. Але він не хотів розкривати свої мотиви. Краще розповісти все віч-на-віч, тоді в нього буде нагода оцінити особистість своєї потенційної посланниці. Якщо все пройде добре, вона отримає зелене світло. Дорога до Валера займе близько двох годин, отже, він буде на місці десь по обіді, як і хотіла Жанна.

Він трохи побоювався цих перемовин. До сьогодні Толлеф переймався тим, щоб його історія не вийшла на широкий загал. У курсі були лише найближчі родичі й кілька близьких друзів. Краще не збільшувати це коло. Він ніяковів, відчував недоречну сором’язливість, тож розповідати свою історію йому було дуже важко. Цей тоненький голосок застережливості мучив його й примушував обирати певну тактику поведінки. Завжди залишаючись на сторожі, він почав уникати людей, здатних виносити чорно-білі оцінювальні судження. Та й жодного бажання вислуховувати фрази на кшталт я б на твоєму місці... не було. Нікого немає на його місці, окрім нього самого! Добре, якби люди тільки вислуховували, але ж ні, їм конче потрібно висловлювати те, що вони вважають «поміркованим» поглядом на ситуацію, в якій вони, звичайно, ніколи не опинялися.

Толлеф дуже хотів дізнатися про матір якомога більше, але розчарування, що зазнав його зведений брат Кнут, зустрівшись зі своєю матір’ю, зміцнило його впевненість — обережність понад усе. То було справді розчарування! Кнутова матір виявилася старою алкоголічкою без жодних докорів совісті. Перші зустрічі показали, що її згода на знайомство з Кнутом мала свідоме чи несвідоме підґрунтя — вона хотіла побачити, як можна використати сина, що так добре влаштувався в житті. Виставивши напоказ усі свої нещастя вже при першому контакті, вона розіграла спектакль зубожіння з єдиною метою — витягнути з нього трохи грошенят. А він не міг відмовити їй у допомозі. Усе, що ця зустріч принесла Кнуту, це почуття провини, і Толлеф не мав анінайменшого бажання кинутися в таку деструктивну історію без кінця й краю.

Він проїхав повз валерську церкву. Далі все за вказівками Жанни. Аж раптом Толлеф опинився біля чарівного жовтого будиночка, фасад якого прикривали дві яблуні. Йому одразу стало затишно, місце навіювало спокій. Тут живе щастя? Не факт, але все навкруги пробуджувало в ньому якісь давно забуті почуття. Почуття легкості.

Двері відчинила молода жінка років двадцяти, тримаючи на одній руці немовля, якому ледь виповнилося кілька місяців. Такого він не очікував і простягнув їй руку.

— Добрий день. Мене звати Толлеф Ульсен.

— А мене — Мартіна. Мама на вас чекає.

Вона запросила його увійти, а потім провела у велику вітальню, де на підлозі були розкидані дитячі речі. Поки дівчина розкладала їх по сумках, прийшла Жанна й нагадала їй про автобус, що незабаром відправляється. Мартіна звела очі догори. Так, мамо. Тут заплакала дитина, і дівчина зникла в сусідній кімнаті, зачинивши за собою двері.

— Добрий день, Толлефе, — сказала Жанна, простягаючи йому руку. — Дочка сьогодні повертається до себе. А у вас є онуки?

— Так, двійко.

Він намагався вирахувати Жаннин вік. Можна припустити, що їй років сорок — сорок п’ять. Рудаве хвилясте волосся до плеч, округле личко. Вона носила сорочку кольору зеленого яблука та прямі штани. Дуже погідний, безтурботний вигляд. У її присутності йому одразу стало спокійно.

— Ваш дзвінок мене заінтригував, Толлефе.

Не залишаючи йому часу на відповідь, вона додала:

— Після двох годин дороги ви, напевно, хочете пити! Одну хвилинку, я зараз що-небудь принесу втамувати спрагу.

Жанна спустилася в погріб за пляшкою смородинового соку, останньою представницею врожаю минулого літа.

Під час телефонної розмови Толлеф здався їй надто таємничим, але переконливим. Цей візит ні до чого її не зобов’язує. Він передав вітання від Андреаса й сказав, що спочатку просто хоче поділитися одним проєктом, де б дуже знадобилося її співробітництво. Про що взагалі йдеться?

Хоч вона з повагою ставилася до творчості Андреаса, можливість спільної акції здавалася малоймовірною. Вона тусується з людьми того ж самого кола, що й він, час від часу вони перетинаються. Та й усе. Андреас займався фігуративним живописом, мав певний успіх, але Жанна аж ніяк не асоціювала себе з цією формою мистецтва. А від останніх його творів і взагалі була не в захваті. Якщо чесно, на її думку, його творчість перебувала в стані стагнації. До того ж, у неї немає часу вкладатися в інший проєкт, оскільки вона вже працює над дуже близьким її серцю фотоальбомом про Міссінґенські острови. Вона вже багато чого зробила в цьому напрямку, залишилося тільки розсортувати світлини, зроблені на островах восени, потім відібрати тексти її подруги — місцевої поетеси Леї Йосефсен, щоб об’єднати їхню творчість в одній книжці.

Не дуже схильна до нової творчої пригоди, вона все ж таки не встояла перед цікавістю й погодилася на зустріч із цим Толлефом, сподіваючись, що не опиниться в незручних обставинах, і їй не доведеться пояснювати причини своєї відмови. Вона ненавиділа подібні ситуації.

Толлеф ще не присів. Він намагався підтримати свою рішучість, переглядаючи книжки, що лежали стосом на столі.

Жанна подала йому велику склянку соку й запросила сісти. Потім вона пішла за світлинами, щоб показати йому над чим наразі працює. Він уже чув про цю групу островів. Міссінґенські острови в затоці Осло-фіорд. Його друзі, що мали вітрильники, інколи там зупинялися на ночівлю. Проте фотографій цього місця він ніколи не бачив. Під променями вранішньої заграви хвилювався жовтий лишайник, що вкривав скупчення магматичних скель. Толлеф відзначив драматичну красу світлин, які дихали самотністю й задумливістю. Жанна оцінила комплімент.

— Перепрошую, ці світлини розкидані всюди по кімнаті, я власне тим і займаюсь, що підбираю їх для книжки. Мені потрібно бачити все одразу, щоб зробити правильний вибір. У результаті вони заполонили вітальню! А ми з донькою їмо за столом на кухні. Але ніхто не скаржиться! — додала вона зі сміхом.

Толлеф не кривив душею, коли казав Маріусу, що тисячі разів думав зателефонувати Жанні, але ця ідея не набула дійсних образів в його голові. Тепер, коли він сидів перед Жанною, розроблена ним стратегія здавалася вкрай фантастичною. Він уже не уявляв собі, як вийти на тему розмови. Від зніяковілості, що зростала в ньому шаленими темпами, його врятувала Мартіна з тацею печива й сиру. Вона вийшла, тихенько зачинивши за собою двері.

— Піклувальниця!

— Так. Останнім часом мене настільки поглинула робота, що я не дбала ані про неї, ані про дитину, радше навпаки. Усе робила дочка. Я в неї боржниця. Не люблю відчувати себе безкорисною.

— Радий це чути, адже я приїхав саме запропонувати вам побути корисною в одній справі, — відповів він з хитринкою.

Жанна підняла руку.

— Послухайте, Толлефе, одразу скажу — я вже працюю над проєктом, який забирає увесь мій час, і не хочу марнувати сили направо й наліво. Я хочу встигнути до відпустки у Квебеці. Зі всією повагою до Андреаса на цей момент ніяких колаборацій з іншими митцями, окрім Леї Йосефсен, я не планую.

— Ну що ви, ідеться не про це, запевняю вас! У мене жодного хисту до мистецтва. Справді, жодного! Я не художник, не фотограф. На зустріч з вами я приїхав виключно в особистій справі.

Жанна розслабилася. Йому вдалося розбурхати її цікавість. Вона дуже уважно вислухала історію Толлефа. Його емоційна стриманість трохи спантеличувала. Він щойно довірив їй головний секрет свого життя, а вигляд мав такий, наче розповів математичну загадку. Він просив у неї допомоги тоном людини, яка намагається з’ясувати співвідношення між змінними свого генеалогічного дерева. Його стурбованість видавав хіба що тембр голосу, який тремтів упродовж розповіді, але очевидних проявів почуттів він собі не дозволив. Толлеф розповів Жанні про те, яку роль просить її зіграти. Якщо вона погодиться, звісно.

Жанну щиро розчулила його розповідь. Якщо на початку розмови вона була готова долучитися до пригоди лише гіпотетично, то надвечір уже з готовністю обговорювала практичні аспекти — як узятися за справу, якому підходу надати перевагу.

— Ви не думали, що ця Н. Мюллер може виявитися її дочкою або навіть сином і що стукаючи в їхні двері, я можу опинитися в ситуації, коли доведеться оголосити людям вашого віку про існування брата, який народився в Норвегії?

— Звичайно. Тому я дам вам два листи. Припустімо, ви залишитеся з нею сам на сам, і вона буде саме тією особою, яку я шукаю, ви віддасте їй перший лист, де я пояснюю — хто я, який життєвий шлях пройшов, також я вкладу туди кілька світлин. Другий лист буде абсолютно неважливим, скажімо, з привітаннями від сина старої знайомої, з якою вона колись листувалася після свого від’їзду з Норвегії. Ви зможете вручити його її дітям, щоб виправдати свою присутність у їхньому домі — на той випадок, якщо її вже немає на цім світі.

— Справді? Навіть не знаю... А що ви робитимете, якщо діти захочуть зв’язатися з вами, щоб дізнатися більше?

— Якось упораюся, не переймайтеся, дуже прошу.

Після мовчазної паузи Жанна нарешті погодилася, хоч подумки вважала таку стратегему надто незграбною.

Толлеф не витримував прискіпливо-зацікавленого погляду цієї жінки. Андреас йому розповів, що до Норвегії її колись привело кохання. Хоча з чоловіком, який був об’єктом цього кохання, Жанна розлучилася, вона не мала жодного наміру повертатися в рідну країну. Більше нічого йому невідомо.

Ще дві години тому він не здатен був сказати напевно, хоче чи не хоче йти до кінця в цій історії, аж ось довірив найбільш особисту місію, яку тільки можна собі уявити, абсолютно незнайомій людині. Йому не знадобилося багато часу, щоб зрозуміти — Жанна з тієї породи, що не відмовиться від подібної авантюри. А її справді сповнював ентузіазм від думки, що вона допоможе йому передати таке делікатне послання.

— Тоді швидше пишіть ці листи, бо я лечу до Монреаля на початку наступного місяця.

Настав час прощатися.

Дорогою додому Толлеф перебував у незвичному піднесенні. Це було захопливо. Він відчував себе сповненим життя, як ніколи, адже обожнював роль детектива і справді планував отримати відповіді на свої запитання. А почувши по радіо No Woman, No Cry, він підвищив гучність до максимуму. Бобмарлівський період у житті Маріуса позначився й на ньому, отже, слова цієї пісні він знав напам’ять. Коли б Маріанна побачила, як він на всю горлянку співає everything’s gonna be alright, everything’s gonna be alright, вона б точно впала від здивування!

Дуже швидко всі його думки сконцентрувалися на змісті листа. Найважливіше — вживати доречні слова. Якщо я її налякаю, все пропало. Толлеф усвідомив свою внутрішню напруженість по тому, як стискав руки на кермі. Розслабся, друже, розслабся! Йому слід переконати Наталію в правильності вибору, який вона зробила, віддавши його на усиновлення. Перш за все, він їй напише, що виріс у добрій родині й що в нього насичене та задовільне життя. Я не мушу казати їй усе. Отже, їй не слід боятися зливи докорів на свою голову. Його завдання — не допустити її страх. Треба створити клімат довіри. Зробити наголос на своєму віці, на своїй зрілості, на тому, що він досяг у житті того моменту, коли в людській душі оселяється рівновага та спокій. Саме так, безпрограшний варіант! Відрекомендувати членів своєї родини — одного за одним. Але вона, мабуть, спитає, чому він так довго вичікував. Пояснити, що всиновлення ніколи не спричиняло йому почуття щонайменшого обмеження чи позбавлення і що він вирішив удатися до пошуків саме завдяки наполяганню своїх дітей. Таким чином вона не боятиметься, що ним керує нав’язлива думка знайти матір і що він чекає на цю зустріч, як люди чекають на Месію.

Звичайно ж, він згадає про інформацію, отриману в Управлінні всиновлень та в Національному архіві, і скаже їй, що все це підсилило бажання дізнатися про історичні обставини, які супроводжували його народження. Так, саме так. Якщо він подасть речі в такому ключі, можна сподіватися, що вона не поставить під сумнів його добрі наміри. Він їй подякує за те, що свого часу вона дала згоду на доступ до документів про всиновлення, і наостанок підкреслить, що життя дає їм нагоду побути разом і що можливість цієї зустрічі —добрий шанс. Диво, справжнє диво!

Ставлячи машину в гараж, Толлеф повернув собі спокій, а подумки виткав канву дуже особистого листа, який дихатиме теплом.