Natalia

7

Вона запнула кухонну фіранку, щоб утамувати осліплюючу яскравість ранку. Брудний учорашній посуд лежав у мийці, а тарілки після сніданку ще стояли на столі. У центрі кухонного столу були розкидані частинки гри скрабл, вони з Джефом щойно закінчили першу партію. Джеф спитав у Наталії, чи готова вона взяти реванш. Зазвичай, коли він бував удома, вони починали день за грою. Сьогодні Наталія не мала настрою грати. Украй схвильована після візиту Жанни, та ще й пригнічена страхом, що зненацька може з’явитися Толлеф, вона обливалася холодним потом. Уявляла драму, яка розвернеться, якщо двері відчинить Джеф, нічого не знаючи про існування зведеного брата з Норвегії. Неможливо виправдати свою мовчанку впродовж стількох років щодо такої значної події. Ця картина настільки її мучила, що довелося визнати — вона опинилася перед нерозв’язною дилемою. Хитрувати вічно неможливо. Треба поговорити. А ще треба зрозуміти, як порушити це питання.Holy Madonna! Have mercy! Пресвята Діво! Змилуйся! Усі ці зволікання тільки підживлювали її бентегу. Вона відчувала, як її кидає в жар. Сорочка геть прилипла до тіла. Вона чекала на слушну мить, малесенький отвір у часі — більше й не треба, щоб можна було розкрити правду про своє минуле. Утім, навіщо тішити себе ілюзіями, жодна стратегія не полегшить викриття її таємниці. Вона мусить покоритися.

— Джеф?

Він розкладав частинки гри, щось наспівуючи, потім потер руки, упевнено налаштований виграти нову партію.

— Джеф?

Він неохоче здійняв голову, помітив крапельки поту, що блищали на лобі Наталії, і втупився очима в її схвильоване обличчя.

— Ма?

Доведеться імпровізувати, адже жодного сценарію вона не підготувала.

— Я не знаю, з чого почати.

Він мовчки спостерігав за нею. Чекав. Наталія відчувала себе припертою до стінки. Вона добре розпізнавала безвихідні ситуації, тож проти волі почала свою розповідь з мандрівки в минуле.

— Ти, мабуть, не пам’ятаєш... Коли тобі було десять років, я розповідала про дитину. У Норвегії.

Вона не встигла продовжити, як Джеф поклав край її тортурам. Не уточнюючи, що саме він пам’ятає, він заявив, що є речі, які належать лише минулому.

— Ти пам’ятаєш?

— Звісно. Ти не мусиш повідомляти мені речі, які стосуються тільки тебе. Я цілком підтримую прислів’я, яке каже: не будіть сплячого собаку. В цих словах криється велика мудрість, а я вже достатньо старий, щоб зрозуміти — під час війни може статися будь-що.

Наталія ледь не роззявила рот від подиву. Вона ніколи не чула від нього такого повчального тону.

— У тебе забагато часу на роздуми, ма. Ти ялозиш старі історії з минулого, а потім сидиш з кепським настроєм. Не ускладнюй собі життя. Що було, то було. Облиш усе позаду.

Він додав, що засуджувати її було б недоречно. При тому він продовжував перевертати частинки гри, готуючи нову партію.

— Як щодо того, щоб узяти реванш, ма?

Упевнений, що йому вдалося вгамувати материні тривоги, він здавався задоволеним. Безтурботний настрій сина натомість не вплинув на Наталію. Вона повинна довести розпочате до кінця.

— Він мене знайшов, — сказала вона на одному видиху.

Джеф заціпенів. Він повільно притулився спиною до стільця, не зводячи погляд з матері в очікуванні продовження.

Вона розповіла про свою зустріч з Жанною.

— Я не знаю, чим я думала, коли дозволила їй увійти до свого дому. Я втратила пильність, розумієш?

— Що ти плануєш робити?

— Гадки не маю. Він хоче зустрітися зі мною. Я не знаю. Йому шістдесят три роки, уявляєш?

Джеф напівсерйозно кивнув у відповідь, що давно мріяв про брата, і ось брат упав йому з неба. Наталії було не до сміху. Вона бачила, що Джеф просто намагається розрядити атмосферу. Але нічого не допомагало.

— Не має значення, яке рішення ти приймеш, ма, для мене це однаково. Рішення за тобою. Ти не мусиш одразу погоджуватися або відмовлятися. Спокійно з’ясуй, чого ти хочеш насправді. Не квапся. Він чекав шістдесят три роки. Тижнем чи місяцем більше, це ж нічого не змінить.

Джеф роздав по сім карток і розпочав гру.

Здивована такою безтурботністю й приголомшена відсутністю цікавості у свого сина, вона опинилася на роздоріжжі між розчаруванням і полегшенням. Але зрештою чому дивуватися? Джеф не цікавився нічим, окрім музики та власних проблем. А так хочеться опертися на сина, час від часу відчувати його підтримку.

Вона мусила визнати, що він полегшив їй справу. Тепер необов’язково уточнювати обставини народження Толлефа. У спробі виправдати свої дії вона боялась зав’язнути у ворохові подробиць. На щастя, він позбавив її необхідності виконувати це моторошне насильство над собою. Раптом вона усвідомила, що Джеф навіть не запитав імені брата. Вона роздратовано сказала:

— Його звуть Толлеф. Толлеф. Норвезьке ім’я. Звичайно.

— Кумедне ім’я!

— Дуже красиве ім’я. Я б кращого не вигадала.

Добираючи картки для слова з семи літер, вона потайки дивилася на сина. І це все? Вони справді закінчили обмін думками з таких глибоких тем? Вона подумала про свекруху, і ця картинка викликала на її обличчі досадливу гримасу. Якщо чесно, Джефа виховала мати її чоловіка. Піклування про онука стало новим сенсом її життя, і Джеф звик перебувати в центрі інтересів рідного дому. Свекруха йшла на поступки всім його примхам. Як мінімум, це призвело до того, що як митець (успішний чи ні — то вже інше питання), її син не опанував мистецтво причетності до життя інших людей.

Як вона дорікала чоловікові за те, що він навісив на неї своїх батьків! П’ять років прожити під одним дахом. Бувають такі важкі хрести, що й не знесеш! П’ять довгих років, перш ніж вони допомогли їм облаштувалися у власному будинку.

Вона згадала, як Альберт благав її зрозуміти, виявити терпіння. А я? — запитала вона, хто зрозуміє мене? Її свекор помер раптово від серцевого нападу в 1978 році, а згодом у свекрухи з’явилися симптоми Альцгеймера. Вона померла за два роки після чоловіка. Немає сенсу уточнювати, що Наталія ніколи за ними не плакала.

Після смерті своєї жінки Кароліни Джеф без зайвих вагань зайняв кімнату, де мешкав підлітком, а ще знову привласнив підвал. Новий статус удівця та поважний вік матері, безумовно, виправдовували в його думках такий вибір — краще жити разом. Повільно, але невпинно це тимчасове рішення переросло в постійну ситуацію. Він надалі все менше повертався у свою квартиру в Монреалі. Важко сказати, хто тут за ким приглядав.

Якщо не брати до уваги примхи та перепади настрою, чи знала вона насправді, що в нього на серці? Що його бентежило? Чи мав він якісь страхи перед самотнім життям? Навіть якщо так, він тримав все це при собі, ніколи не звірявся матері, ніколи не розповідав про свій душевний стан.

Наталії не вдавалося сконцентруватися. Вона легко утворила слово «kapo»[2]. Чотири літери. Дві літери подвійного значення: k та p. Жодної уяви. Двадцять вісім балів та наростаюча журба.

Вона припинила гру посеред партії — краще відмовитися від потенційної перемоги, ніж робити вигляд, що тобі весело, що все, як завжди. Цього ранку серце було не на місці. Звиклий до бунтарського духу своєї матері, Джеф дійшов висновку, що вона все ще приголомшена. Не знаючи, як повернути їй відчуття комфорту, він пішов складати свої нотні записи. Під приводом зустрічі він по-товариськи ляснув її по плечу та вирушив до Монреаля, де на нього чекали приватні уроки.

Наталія склала скрабл і прибрала на столі. Вона склала брудний посуд у мийку та витягла зошит, з якого видерла кілька сторінок. Почати доведеться з чернетки.

Дорогий Толлефе!

Насамперед я хочу вибачитися за орфографічні й граматичні помилки, яких я обов’язково припущуся. З часу від’їзду з Норвегії в мене нечасто траплялася нагода попрактикуватися в цій мові, яку я дуже люблю.

Можеш уявити подив, коли на порозі мого дому з’явилася Жанна з твоїм таємничим листом. Мені не знадобилося багато часу, щоб визначити його автора, навіть якщо після стількох років, чесно кажучи, я вже й не вірила, що ти зможеш мене відшукати. Коли Жанна сказала мені про людину, яка вважає, що між нами є родинний зв’язок, я одразу зрозуміла — це міг бути тільки ти. Проте мушу визнати, ти дуже вдало вибрав посланницю.

Надто вдало, бо Наталія геть забула про обережність. Вибрав би Толлеф чоловіка, вона б його ніколи не пустила на поріг свого дому. Однозначно.

Її доброзичлива натура викликала в мене довіру, тож я відчинила їй свої двері. Ще я хотіла подякувати тобі за світлини. У тебе чудова родина. Я з радістю побачила, що ти досяг успіху в житті. Ти вже багато знаєш про мене. Не пам’ятаю, щоб я стільки всього розповідала у відділі всиновлень. Я розумію, що ти провів власне розслідування. Ти найняв приватних детективів? Мені просто цікаво знати, як ти діяв. Відповідаючи на одне з твоїх питань, скажу — ні, я ніколи не змінювала прізвище. Багато хто це зробив, як ти правильно зауважив, але не я.

Історія з переміною прізвища не давала їй спокою. Може, вартувало б проігнорувати ці слова в його листі. Не посилатися на них, вважати це незначущою інформацією. Так краще. Вона викреслила два останніх речення.

У тебе багато запитань, і це нормально. Я спробую на них відповісти якнайкраще, але знаєш, з моєї пам’яті випали цілі шматки. У мене позаду довге життя, і я зробила вибір — залишити, головним чином, добрі спогади. Я не хочу зосереджуватися на чорних думках. Я народилася сьомого червня 1921 року в місті Lwów, яке тепер називається Львів. На той час воно входило до складу Східної Польщі. Тепер це Україна. Можливо, ти все це знаєш, а я не знаю, з чого почати. Отже, за походженням я полька. Насправді, якби я народилася після війни, то була б росіянкою. А якби народилась у дев’яностих роках, то була б українкою. Таке життя, усе зводиться до збігу обставин. Тепер усе це не має значення, я — канадка й крапка.

Справді, я народилася того ж дня, що й ти, коли мої батьки вже не вірили в можливість мати інших дітей. Окрім мене, у них було ще двоє хлопчиків. Батько мій був агрономом, власником великого сільськогосподарського підприємства. Ми нечасто бачили його. Мати — домогосподаркою. Принаймні мені так здається. У мене лише невиразні спогади про батьків. Відверто кажучи, я більше згадую про Марію, мою гувернантку. По суботах вона водила мене гуляти в популярний львівський квартал.

Коли я була маленькою, то любила школу. Мені подобалося читати, кілька років я навчалася грі на фортепіано. За характером я була радше одиначкою, не пам’ятаю, щоб ми з батьками чи братами щось робили разом, про це дуже нечіткі спогади.

Життя почало змінюватися під час війни. Не тільки для мене. Для всього світу. Один з братів помер від легеневої хвороби, коли мені було лише п’ять років, другий — на початку війни. Принаймні, ми так думали. Він був адвокатом, зник після російського вторгнення. Невідомо, чи його кинули у в’язницю у Львові, чи відправили в Сибір. Більше ми його не бачили. Мої батьки були вже немолодими людьми, коли я народилася. Вони давно померли. Більше родичів у мене в цій країні немає. Жодного.

Вважаю, у мене було нормальне дитинство, хоч навряд чи я дам належне визначення нормальності. Зрештою, нормальність — це, мабуть, лише безтурботність. Я б сказала, що моє дитинство не було сповнене подіями до вересня 1939 року, коли радянці захопили місто Львів.

Відтоді я довгими роками жила в непевності і страху. Позаяк ти цікавишся історією, без сумніву, сам це знаєш. За два роки радянців вигнали німці, і саме вони змусили мене залишити Львів. Спочатку вони вивезли мене до німецького села поблизу Дюссельдорфа, там я працювала хатньою робітницею в будинку, де збиралася гітлерівська молодь, а потім — у Берлін, де я прибирала солдатські бараки. Це було впродовж літа 1942 року. Пізніше, навесні 1944, я перебралася на північ Норвегії, яка (як тобі відомо) була під нацистською окупацією з 1940 року. Німці швидко зрозуміли, що в мене є хист до іноземних мов, отже, я змогла отримати роботу у військовій організації Тодта. Порівняно з іншими мені, можна сказати, пощастило, адже мене призначили на таку службу.

Вона перечитала щойно написані рядки. Дуже хотілося, щоб він зважив на її вік і на той час, що промайнув відтоді, як вона покинула Польщу, — все це виправдовувало деяку розпливчатість спогадів і давало надію, що ці відповіді його задовольнять.

Я розумію, що тобі кортить дізнатися про батька, і те, що я тобі скажу, без сумніву тебе розчарує. Я не можу відповісти на твоє питання, оскільки не знаю. Все, що я можу тобі сказати — він був німецьким офіцером. Його прізвища я не знаю й ніколи не бачила його знов. Мені шкода, що я не можу виправдати твої очікування. То була історія на один вечір.

Ти народився в червні 1945 одразу після війни. Ти безперечно знаєш, яка доля спіткала жінок, що «браталися» з німцями. Їм голили голови, щоб усі одразу бачили, хто вони є, і це робило їхнє життя нестерпним. Їхні діти не мали жодних перспектив у майбутньому. Я боялася і за тебе, і за себе. Слід сказати, що багато жінок опинилися в такій ситуації, нас приймали спеціальні установи, вони ж готували всиновлення для діток, що мали народитися. Саме мій випадок. Останні місяці вагітності я провела в центрі Себбелоус, що в Осло. Я зробила те, що на той час вважала за найкраще для нас обох. Обставини, за яких розгорталося моє життя, були сповнені нестабільністю та невпевненістю. Я жила в постійному страху. Я навіть не уявляла, як забезпечити свої власні потреби, що вже казати про твої. Більш за все я тремтіла від думки, що мене депортують до Польщі. Я більше не хотіла бачити цю країну, Толлефе, саме там усе почалося, а точніше, саме там усе скінчилося. Навіть чути про неї більше не хочу.

Людині, що працювала на німців, залишатися в Норвегії після війни було майже неможливо. Можеш уявити мій душевний стан. Позаяк у мене були ідентифікаційні документи і я могла довести своє громадянство, то мала право на прихисток у будинку для польських біженців, що в Мюсені. Я вже непогано знала норвезьку, але в Мюсені я пішла на курси, щоб удосконалити мовні навички, там познайомилася з майбутнім чоловіком Альбертом. Нас об’єднала музика. Він грав на трубі й зібрав невеличкий оркестр з іншими біженцями.

Таких, як мій чоловік, називали Volksdeutsche, тобто люди, для яких німецька мова й культура були рідними, але вони не мали німецького громадянства й жили поза кордонами Рейху. Він був вихідцем з Лодзя — міста на заході Польщі. Завдяки польському громадянству він зміг потрапити до того ж табору біженців, що й я. На його долю теж випала своя порція лиха.

У мріях про світову експансію нацистська Німеччина завоювала та анексувала територію Польщі. Альберт мав вибір: або воюй у Сталінграді під німецьким прапором, або тебе вб’ють. Уникнути цього він ніяк не міг. На щастя, його було поранено ледь не одразу, як він туди потрапив; кажу «на щастя», бо поранення його врятувало. Якби він отримав поранення наприкінці Сталінградської битви, то помер би, як багато інших, хто вже не міг мати медичну допомогу. Йому пощастило — його перевели до військового шпиталю в Парижі. Мій чоловік був інженером за освітою, тож його розглядали як кадровий ресурс. Думаю, тим і пояснюється увага, з якою до нього поставилися. Згодом його направили в Норвегію, як і мене — працювати на німців. Альберт не був створений для ратної справи. Я дуже сумніваюсь, що хтось узагалі може бути для цього створений. Ті, хто не знайшов свою смерть у Сталінграді, а таких мало, повернулися з серйозними психічними травмами. Чоловік мій також. Усе життя його переслідувала тривожність.

Ми одружилися у квітні 1947 в Осло. Щоб це могло статися, мені довелося змінити релігію, адже я була католичкою, а чоловік — протестантом. Для мене неважливо, яку віру сповідує людина. Стільки жорстокості творилося та й сьогодні твориться у світі в ім’я віри. Моє навернення було умовою для одруження з Альбертом, тому я це зробила без вагань.

Ми покинули Мюсен і того ж року облаштувалися в Осло. Моє знання кількох мов знову допомогло, і я працювала в різних установах: спершу в компанії з імпорту-експорту, потім на підприємстві замороженої риби. А ще я працювала на Олімпійських іграх 1952 року. Отримувала непогану зарплатню, і ми використали ці гроші для еміграції в Канаду. Залишити Норвегію хотів чоловік. Він боявся географічної близькості з Радянським Союзом упродовж всього періоду Холодної війни. Наприкінці він уже не витримував і дуже наполягав на від’їзді до своїх двоюрідних братів в Онтаріо.

Але роботи в Онтаріо ми не знайшли, тож вирішили перебратися до Квебеку. Я знала, що в Монреалі відкрилася норвезька компанія з імпорту-експорту. У мене були дуже добрі рекомендації з Норвегії й мене одразу прийняли на роботу. Потім мій чоловік знайшов собі місце в муніципалітеті Шамблі. Ми купили будиночок, де я досі живу. (Прикладаю до листа світлину будинку). Як тільки це стало можливо, чоловік привіз з Європи своїх батьків. Спочатку планувалося, що вони житимуть з нами, доки не підберуть собі інше житло, але оскільки ми несли за них відповідальність, а вони не мали доходу, вони прожили з нами п’ять років. Не завжди бувало легко.

А потім я продовжила навчатися грі на фортепіано, щоб здобути кваліфікацію викладача. Я роками давала приватні уроки, а сама пройшла курси гри на органі. За слушної нагоди я й досі замінюю нашого органіста по неділях у церкві.

На додаток до своєї роботи в мерії Альберт керував хоралами, завдяки чому ми здійснювали чудові подорожі, об’їздили Сполучені Штати, усю Канаду, завітали до Європи й навіть до Норвегії. Саме під час однієї з цих подорожей я зв’язалася зі службою всиновлень. На тоді все в моєму житті складалося добре, і нехай я нездатна змінити минуле, мені все ж таки здавалося, що цей вчинок допоможе примиритися з подіями, які колись відбувалися поза моїм контролем.

Альберт помер десять років тому. У нас є син, він єдина дитина. Його звати Джеф. Він молодший за тебе на дев’ять років, теж викладач музики. Після того, як рік тому від стрімко прогресуючого раку померла його дружина, він живе то зі мною, то у своїй квартирі в Монреалі. Дітей у нього немає.

От і все, тепер ти знаєш про мене практично все. Сподіваюсь, що в цьому листі я відповіла на твої запитання щодо мене.

Жанна каже, що ти б хотів зустрітися. Не кажу, що це неможливо, але поки що, якщо ти не проти, дамо собі трохи часу познайомитися одне з одним, а вже потім приймемо рішення. Я дам свій номер телефону. Можеш подзвонити мені, прочитавши цього листа.

Зі щирою повагою

Наталія З. Мюллер

Наталія уважно перечитала свій лист і виправила декілька помилок. Перепише його начисто вже завтра, бо її виснажив процес писання. Вона задумливо сиділа перед списаними аркушами. Таке довге життя в кількох рядках! Стриманий тон без іскринки — саме те, що вона хотіла. Однак ця вправа виявилася для неї болісною, нило серце, і відчувалися перші передвісники жорстокої мігрені.

Толлеф ніколи не зрозуміє, чого їй щойно вартували його вимоги. У жодному разі не повернеться до цього мінного поля на кордонах своєї пам’яті. Вона досить швидко вирішила, що краще викреслити минуле, не думати про те, що залишилося позаду, та йти вперед. Вона розробила власну філософію, яка вистигла не з абстрактних роздумів. Ні, власний modus operandi[3] довелося прийняти під примусом обставин життя. Вона довела можливість почати з нуля, аж раптом з’явився Толлеф, збуривши всі глибини душі. Він просив її оживити спогади, які вона так натужно свого часу забула.

Наталія налила собі велику склянку води й пішла до ванної кімнати за двома таблетками аспірину. Із зусиллям проковтнула їх. Вона завжди відчувала певний спротив організму, коли приймала ліки.

Саме тоді, коли вона розтягнулася на дивані, щоб трохи відпочити, задзеленчав телефон.

Ніяких сил підвестися. Наталія вмостила голову на м’яку, обшиту червоним велюром подушку. Почувши голос, який надиктовував повідомлення на автовідповідач, вона напружилася всім тілом.

— Вітаю, Наталіє, це знову я, Деббі. Твоя двоюрідна сестра. Хотіла нагадати, що в суботу тридцять років, як помер мій батько. Ми організовуємо церемонію вшанування, будемо раді тебе бачити, ти ж знаєш, батько так тебе любив! Приходь із сином, як жаль, що ти нас з ним не познайомила. Я вже давно не чула від тебе новин. Будь ласка, передзвони, я скажу, де відбудеться церемонія.

Від сієсти й слід пропав. Уже тридцять років, як помер дядько Сем! З раптово похмурнілим настроєм вона пробурмотіла: «От же ж причепа! Коли вона нарешті забуде про мене?»