Natalia

16

Тримаючи в руках фотоальбом Наталії, Толлеф пройшов до свого кабінету, відкрив ноутбук, зайшов на пошту. На нього чекало редагування повідомлення, якому він намагався надати помірний тон.

Дорога Наталіє. Він видалив слово «Дорога», потім повернув. Я отримав альбом зі світлинами, який ти передала мені через Жанну. Я усвідомлюю цінність цих зображень. Твої письмові нотатки надають багато інформації, і я відчуваю, яка це честь — отримати такий подарунок. Напевно, тобі було важко з ним розлучитися.

Я дуже хочу, щоб наше спілкування було простим і відвертим. Цей альбом я вважаю великим кроком у доброму напрямку. Розглядаючи ці світлини, я зміг легко уявити собі, якою у твоїх очах постала Норвегія в повоєнний період. Я не втримався від емоцій, побачивши нашу фізичну схожість. Мушу визнати, що для мене це — надзвичайна річ. Упродовж усього життя я ніколи ні на кого не був схожий. Можливість сказати: у мене чийсь ніс або рот — дуже важлива річ, я б навіть сказав — обнадійлива.

Приємно було побачити тебе всміхненою під руку з чоловіком перед будинками Осло, які я відразу впізнав. Коли я побачу ці будівлі, не зможу втриматися від думки, що понад шістдесят років тому на цьому місці стояла ти. Судячи із цих зображень, я зрозумів, що перед тобою розкрився новий, сповнений сподівань етап.

Мені бракує, між тим, великих пластів твого життя, і дуже хотілося б одного дня почути від тебе розповідь про них. Не бійся мене, я не планую перевертати твоє життя. Жанна переповіла мені вашу розмову про плакучу вербу, що загрожувала фундаменту будинку. Я не буду таким деревом. Можеш мені довіряти, життя навчило мене поважати ритм і волю людей, які поруч. Я вже не в тому віці, щоб виносити категоричні судження. Ми не змагаємося в армреслінгу, і я ніколи не пересилю твою руку.

Уже не час про щось шкодувати, треба врівноважити те, що було, і що є. Ми обоє досягли поважного віку, і без усіляких претензій я б сказав, що підійшли до моменту прийняття.

Я розумію твою настороженість. Знову прошу тебе: довіряй мені. На світлинах, які ти мені передала, тобі десь двадцять років. Перед тобою все життя, а позаду — минуле, частиною якого є я. Мені хотілося б, щоб ти мені його пояснила, і з мого боку не буде ані повчань, ані докорів, повір. Я тільки хочу, щоб ти розповіла мені свою історію, яка, до речі, є також і моєю історією.

З повагою

Толлеф

P.S. Ми з Маріанною відвідали презентацію Жанниної книжки про Міcсінґенські острови. Це було вкрай захопливо, і думаю, не тільки для нас, адже деякі світлини вчора ввечері знайшли своїх шанувальників.

Толлеф перечитав написане й подумав із задоволенням: краще зробити неможливо. Він увімкнув настільну лампу й знову переглянув Наталіїні світлини, намагаючись скласти докупи поодинокі елементи головоломки, що визначили початок його життя.

Він настільки занурився у свої роздуми, що не почув, як до кабінету зайшла Маріанна. Вона зарано повернулася, і він зрозумів, що їй не вистачило сил працювати до кінця заняття. Він підвівся й обійняв її. Вона не противилася обіймам, а потім легенько його відштовхнула.

— Я хвилююсь.

— Причин немає. Що я можу сказати, щоб ти мені повірила?

— Не кажи нічого! Вислухай мене хоча б раз. Ти розпочав заходи, аби знайти біологічну матір під тиском Маріуса. Спершу я не спостерігала великого бажання з твого боку. Відтоді ситуація змінилася. Ти потроху захоплюєшся, перетворюючи цю історію на одержимість. Уже йдеться не тільки про пошуки предків з метою з’ясування генетичних та історичних даних, ти хочеш все знати про жінку, яка, вочевидь, не поділяє твого ентузіазму. Спочатку зустріч з нею не входила в обов’язкові плани. Тепер я бачу, що ти руками й ногами хапаєшся за цю думку, ти ладен розтоптати свою гордість, аби тільки вона зробила тобі ласку й прийняла в себе вдома. Ця історія повністю тебе змінила, а ще...

— Може, це нормальний процес, не думаєш?

— Так, можливо, але я тебе більше не впізнаю. Ти зачиняєшся в кабінеті, не підпускаєш мене до своїх справ — ані коли просуваєшся вперед, ані коли тупцюєш на місці, і на довершення в цих декораціях з’являється твоя Бірґіт з таємними зустрічами, на які ти погоджуєшся за моєю спиною. Небезпечна гра, яка тривала не один тиждень. Я про дзвінки й повідомлення, які ти від мене приховував.

Толлеф з безпорадним виглядом не наважувався її перервати. Вона мала рацію. І що довше Маріанна говорила, тим більше її голос наливався впевненістю. Вона вимагала, щоб чоловік поінформував її про свої наміри. Що він планує зробити з тією новиною, про яку щойно дізнався? Чи сповістить він дітям, що вони мали сестру?

Толлефа здивував твердий тон дружини, і він вирішив її заспокоїти.

— Забудь про Бірґіт, не чіпаймо дітей, їм ні до чого знати про це все. Бірґіт зняла тягар з душі, звіривши мені свою страшну таємницю, і все... до речі, наголошую, що вона не «моя» Бірґіт. Я нічого не можу зробити для неї. До того ж, вона в мене нічого не просила. Її дочка померла кілька років тому. Оскільки моє батьківство ніколи не було заявлено, я не відчуваю жодних родинних зв’язків. Знаючи це, Маріанно, які наміри я можу мати, на твій погляд? Я розлючений, я серджусь на неї за те, що вона витягла цю історію на поверхню після стількох років, за те, що вона прийшла підірвати наше родинне життя. Навіщо говорити мені все це? Сільвія мертва. Мертва.

Толлеф розридався. Через пару хвилин він опанував себе й вибачився перед Маріанною.

— Останнім часом на мене обрушилося надто багато потужних емоцій. Бірґіт зробила свої зізнання в кав’ярні. У публічному місці, уявляєш собі? Адже я відмовився від зустрічі в неї вдома. Але ж ніщо не могло мене підготувати до тих слів, які я почув. Я не знаю, чим вона керувалася, і, чесно кажучи, це мене приголомшує. Вона каже, що після нашої випадкової зустрічі це здавалося їй очевидним, немов знак долі. Езотеричний підхід ніколи не належав до моїх пріоритетів, ти ж знаєш. Мене розчавило відчуття безпорадності, адже я не міг нічого вдіяти, щоб хоч щось змінити або виправити. Я сказав тобі, що нічого не відчув, але, правду кажучи, це була справжня бомба на мою голову того дня, і оскільки я тобі не сказав, що йду на зустріч з нею, як я міг поділитися з тобою відчутою фрустрацією? То був жах. Тепер мені стало легше, коли ти все знаєш.

Він розповів дружині, що так швидко полишив кав’ярню, що навіть забув оплатити своє замовлення. Оплатити замовлення! Безглуздість того, що він переймається подібними дрібницями, вирвав у Толлефа нервовий сміх. Маріанна не ворухнулася.

— Насмілюсь сподіватися, що твій період приховувань завершився. Таке відчуття, ніби з мене глузують. Настільки мені важко відчути до тебе емпатію. Я не можу не думати — що б сталося з нами, якби ти тоді дізнався про її вагітність? Хтозна, можливо, ти б повернувся до неї або нам би довелося якось зважати на цю дитину, прийняти її ще до народження наших дітей? Наше життя було б зовсім іншим.

— Може й так, але сталося, як сталося! Ти картаєш себе даремно. Лише тому, що вона зробила зізнання сьогодні, це зізнання не стане частиною нашого життя.

— Як ти думаєш, ти б любив цю дитину так, як любиш наших дітей?

Толлеф замислився на декілька секунд.

— Знаєш, Маріанно, що? Імовірно, так! Адже я така людина, сподіваюсь, хороша людина, і саме тому ти зі мною одружилася! Я люблю тебе, я люблю дітей, і мого серця вистачило б на ще одну дитину, я б ніколи не відмовився від дитини, що є плоттю від моєї плоті, як робить дехто, і на тобі це жодним чином не позначилося б!

Сказано, що сказано. І ці слова викликали в Маріанни великий порив кохання.

— Це сильніше за мене, я почуваю себе повністю виключеною зі всього, чим ти живеш. А ще я відчуваю так, ніби в мене відібрали власне життя! З тобою відбуваються абсолютно екстраординарні речі, а я лише глядачка всього цього, бо ти тримаєш інформацію при собі. Ми вже відвернулися одне від одного. Можна подумати, що я більше не існую.

— Маріанно... Звідки ти береш ці дурниці? Ще ніколи ти не була мені так потрібна, як зараз.

Він пригорнув її до себе, пристрасно обійняв, а потім повів за собою у вітальню.

— Ходімо погуляємо, розвіємося трохи. Я пропоную зайти в якийсь музей. А ще піти в ресторан, чом би й ні?

Після повернення Маріанна захотіла прилягти на пів годинки. Він скористався нагодою й відкрив ноутбук. Наталія відповіла. Його аж кинуло в жар, він поринув у читання повідомлення, що надійшло з іншого боку океану.

Дорогий Толлефе,

Я нічого не зрозуміла з твого повідомлення. На моєму подвір’ї ніколи не було плакучої верби. Я бачу лише одне пояснення цьому непорозумінню: вечір презентації, напевно, виснажив Жанну та посіяв плутанину в її думках. Вона — людина мистецтва, і як ти знаєш, у митців часто буває дуже багата уява. Не будемо до неї надто суворими, можна цілком зрозуміти її збентеження, спричинене такою важливою подією. Що ж до моїх коренів, сліди до них не те, щоб плутані, вони радше знищені. Я справді стерла своє минуле з пам’яті, так було треба. Якби ти бачив, на що було схоже місто Львів під час війни, ти б зрозумів. То було пекло, і я не маю жодного бажання знову в це зануритися. У мене там нікого не залишилося, я вже тобі про це казала. Мені шкода, що не можу задовольнити твою жагу, але будити мертвих я зовсім не хочу. Те, що ти в мене просиш, неможливо. Не наполягай. Я більше не думаю про минуле, займаюся суто приземленими справами. Переймаюся своїм артеріальним тиском, рівнем холестерину, комунальними платежами, погодою надворі. У мене вже не той вік, щоб розглядати глобальні питання.

Наталія

Ці декілька фраз повністю спантеличили Толлефа. Ця жінка, вочевидь, мала талант роздавати на горіхи. Усім без винятку. Не встиг він закінчити з її повідомленням, як задзеленчав телефон.

— Маєш хвилинку?

Утім, Жанна не дочекалася відповіді.

— Я щойно розмовляла з Наталією, вона в повному розпачі. Сказала, що ти ніяк не вгамуєшся й закидаєш її питаннями. Вона ж просто спалить мости. Що відбувається? Я думала, ми з тобою порозумілися з приводу того, що ти проявлятимеш більше обережності. Щоразу спілкуючись з тобою, вона відчуває себе на допиті, розумієш, як на звичайному допиті. Ти сам себе позбавляєш останнього шансу.

Толлеф відчув, як спиною пробігла холодна хвиля.

— Я просто намагаюсь дізнатися, ким були мої предки, і мені здається, це цілком законне бажання. Я щойно отримав альбом зі світлинами, який мене дуже схвилював, отже, зрозуміти мене нескладно.

— Звісно, я тебе розумію, але ж не забувай, до кого ти звертаєшся! Вона вся мов на голках, уяви собі! Між нами, Толлефе, на твоєму місці я б постеріглася використовуватися слово «законність» так, як робиш ти. Ти ним користуєшся, немов саме поняття було створене для тебе. А це слово служить усім, воно не твоя власність. Наталія, ймовірно, використовує ті самі аргументи для виправдання своїх позицій, які, дозволь мені це підкреслити, діаметрально протилежні твоїм. Скажи мені, якщо вона вирішить, що «твої запити» не мають законної сили, до кого ти звернешся, коли вона припинить спілкування? Подумай про це!

Якщо він поводитиметься так затято, я скоро залишусь єдиною співрозмовницею Наталії, — сказала собі подумки Жанна. Тим гірше для нього! У глибині душі вона вважала його дурнем за те, що він не сів на перший літак і не полетів на зустріч з матір’ю, а ще й йолопом за те, що не вдався до іншої стратегії.

Толлеф був не в гуморі приймати її напучування, і всі ці таємниці вже допікали до печінок. Він волів отримати відповіді й не бачив причин, чому б не донести цю думку до Жанни. Наталія навмисно проігнорувала деякі запитання, що він їх сформулював у першому листі, тому листі, який їй доставила Жанна. Важливий момент: він попросив підтвердити, що в документах, які є в національних архівах, записане справжнє прізвище її батьків. Навіть щодо цього він мав сумніви.

— Чому це?

— Бо мої пошуки залишилася безрезультатними, і я їй не вірю.

— Отже, ти справді шукав усюди. Коли ти їй сказав, що хочеш вирушити до Львова, вона ледь не знепритомніла.

— Мета виправдовує заходи!

Як міг він сподіватися на успіх подальших пошуків без цього підтвердження? Толлеф справді відчував, що із самого початку щось пішло не так: він не знав, ким був його біологічний батько, можливо, ніколи й не дізнається, адже Наталія стверджувала, що не знає його. До того ж, пані мати присвоїла собі право накладати вето на будь-яку тему, що може хоч на йоту поставити під сумнів автентичність вибудованої нею історії.

Толлеф ставав злим, і Жанні було дедалі важче слідкувати за його думкою. Вона визнала, що трохи заплуталась, а Толлеф відповів — Наталія підкреслила в ній цю рису.

— Так, люба моя. Схоже, що історія з плакучою вербою — витвір авторства Жанни Ламбер. Наталія щойно написала мені, що в неї у дворі ніколи не було дерева, близько або далеко схожого на плакучу вербу. Суцільна вигадка з твого боку. Хочеш, я зачитаю уривок з її листа, де йдеться про тебе?

— Мені ж це не наснилося, і я не маю звички висаджувати дерева в чужих садах, аби викликати в людей цікавість.

— Ти бачиш? Божевільня!

Вона натякнула, що їм обом слід заспокоїтися.

— Справжній клубок, і якщо я правильно розумію, вона не має наміру допомогти мені в цьому розібратися. Не уявляю, де шукати ту стартову точку, звідки можна відстежити моє генеалогічне дерево.

— Твоє дерево...

— Саме так! Дерево, якого не існує. Як тієї верби! — сказав він з трохи нещирим, вимушеним сміхом.

Останнє речення раптом розрядило напруженість атмосфери.

— Наталія — це загадка, яку нам доведеться розгадати. Мармурова статуя, і це зовсім не метафора.

— З часом вона пом’якшає. Я тобі цього бажаю, Толлефе.

Він додав, що ситуація з Альбертом Мюллером оповита таким самим, так би мовити, туманом, що й історія Наталії.

— Уяви, якби його належність до Volksdeutsche[13] була відома владі! Він би довго не протримався в Норвегії! Він воював у Сталінграді у складі німецької армії, отже, офіційно був ворогом Норвегії. Тільки цього факту вистачило б для вилучення його з програми біженців. Навіть якщо він опинився в Сталінграді проти своєї волі, це ніяк не відрізняло його від інших німецьких солдатів. Усі вони йшли туди п’ятами вперед.

— Дорогий Толлефе, у цьому рівнянні повно невідомих величин! Він — той чоловік, якого вона обрала, з ким захотіла зв’язати свою долю. Німець! І це при тому, скількох страждань вона зазнала через нацистський режим...

— Що могло об’єднати цих двох людей?

— Наталія стверджує, що музика.

— Я кружляю по колу. Дуже хочеться знайти спільний знаменник усім цим уривкам інформації. Я не розумію затятості Наталії, з якою вона заплутує сліди.

Жанна радо б продовжила бесіду, але час було повертатися до Фредрікстада. Вона порекомендувала Толлефу поводитися обережно, щоб не підірвати й без того ненадійний зв’язок з Наталією. Якщо їй на думку спаде спалити мости, повернути назад буде неможливо.

— Жанно, спробуй подивитися на цю історію моїми очима. Якщо вона нездатна пролити світло на власне існування, то без найменших докорів сумління відхреститься й від мого, — сказав він, придушуючи сльози.

— Толлефе, я знаю, що ти існуєш, і можу підтвердити тобі, що ти не походиш нізвідки. Ти багато чого успадкував від Наталії. Ти такий же упертий, як вона!

Вони обидва розсміялися.

— Дякую, Жанно, твій дзвінок мене розрадив.