Natalia

8

Крістоф плюхнувся на подушку, а Жанна пригорнулася до нього. Кілька секунд вічності, упродовж яких вони звивалися в ілюзорній безтурботності. Обійми, пестощі, блаженство — вони разом смакували цю мить перебування на сьомому небі, яка зблякне на виході з ліжка. Ще трохи лічених секунд повного щастя, перш ніж думки поволі повернуться до неминучої реальності двох їхніх життів. Вона ні за що не думатиме про відчуття порожнечі, яке настане. Безжально настане. Потім.

Під час першої зустрічі чотири роки тому вони обидва наче збожеволіли. На ті декілька днів, що передували поверненню Жанни до Норвегії, вони перервали звичний перебіг свого повсякдення, ігноруючи все, окрім себе самих. А потім вона вирушила до Улава й дочки. Вона розривалася. Після повернення в Норвегію всі її думки полонив Крістоф, а той, зі свого боку, писав, що Монреалю бракує кисню після її від’їзду.

Згодом Жанна пішла від Улава, але покинути дочку й перебратися до Монреаля не мала сили. Якось увечері вони з дочкою сиділи на веранді, і Жанна відмовилася від Крістофа, щоб заспокоїти та підбадьорити її. За кілька днів вона наважилася повідомити йому — їхня історія не має майбутнього. Тоді Крістоф заявив, що передбачав це після її повернення до родинного лона. Вибір Жанни прописаний на небесах.

Те, як пристрасно вони перетворилися на частинку одне одного, нехай навіть на коротку мить, залишило невитравні сліди. Вона завжди його кохатиме, а він чітко висловився — якщо їхньому коханню не судилося бути вічним і відкритим, вони можуть удатися до іншого способу, проживаючи любов уривчастими розділами й не щодня. Просто слід відкритися назустріч такому варіанту. Крістоф повернувся до попередньої подружки майже одразу після від’їзду Жанни.

От і зараз він мусить незабаром вирушити до своєї подружки, Жанна це знала. Він узяв її руку й витягнув з ліжка.

— Ходімо разом у душ.

Вони пройшли кімнату — голі, щасливі, мов старе подружжя. Задзеленчав телефон. Вона кинула погляд на екран. Наталія. Нехай собі дзеленчить.

Після першої зустрічі Наталія телефонувала їй декілька разів, часто в дуже схвильованому стані. Уся ця історія настільки пройняла її, що вона втратила сон. Тож, знаючи бентежність Наталії, Жанна трохи побоювалася призначати нову зустріч.

На додаток Толлеф почав сумніватися у вправності Жанни слушно донести його повідомлення. Він остерігався висловлюватися прямо, але все ж таки запитав, чи не вважає вона, що сказала або зробила якусь річ, яка б могла спровокувати зміну позиції Наталії. Він поквапився додати, що ні в чому її не звинувачує і що, з огляду на обставини, розумніше припустити, що довірена їй місія виявляється взагалі нездійсненною.

Зачеплена за живе, вона сухо відповіла, мовляв, я впевнена, що не припустилася жодної помилки чи незручності та що не слід так легко визнавати поразку.

Наталія сказала, що в її віці люди встають завидна, оскільки краще бути у вертикальній позиції при природному чи електричному освітленні, якщо ти не спиш. На її думку, це — єдиний спосіб позбутися думок, що крутяться по колу та спричиняють головокрут у ліжку. Отже, Жанна нашвидкуруч поснідала й вирушила в дорогу після того, як ведучий програми C’est bien meilleur le matin[4] повідомив про зменшення інтенсивності руху на мосту Жак-Картьє.

Хоч вона була в захваті від можливості ще раз побачити цікаву стареньку пані, важко передбачити, у якому стані вона її знайде. Не хотілося нічого віщувати, але можна побитися об заклад — Наталія не змінила думки. Принаймні про це свідчили її останні дзвінки.

Поцілувавши Наталію в обидві щоки, Жанна прокоментувала сонячну погоду та запропонувала пляшку охолодженого лимонаду, яку принесла з собою. Така шалена спека, їм обом непогано було б утамувати спрагу. Дякуючи, Наталія зауважила, що не в змозі довго витримувати таке розпечене сонце й запропонувала пройти на заднє подвір’я, де її син облаштував велику парасольку.

Вона завернула до кухні, щоб узяти дві склянки, при тому йшла повільним кроком. Жанна поквапилася відчинити двері, які виходили на двір. По непроникному обличчю Наталії вкрай важко щось розшифрувати. Зморщене й бліде лице не пропускало назовні жодної емоції.

— Ти краще спала цієї ночі?

— У моєму віці взагалі люди багато не сплять, а після твого візиту я практично не зімкнула очей.

Жанна розчахнула парасольку й про себе зауважила, що доведеться якось підлаштуватися під похмурий настрій Наталії. Вона поклала подушку на стілець своєї співрозмовниці та наповнила склянки. Не чекаючи, поки її відвідувачка всядеться, Наталія з викликом у голосі заявила:

— Я йому написала.

Вона посмакувала подив, який ці слова справили на Жанну, а потім продовжила:

— У мене немає звички відкладати в довгий ящик важливі справи. Я витратила декілька годин. Це ж не просто розповісти свою історію, розумієш... Слова мають тенденцію оживати, коли їх викладаєш на чистому аркуші. Так і сталося. Пресвята Діво! Як же боляче пережити все знов! Це на межі моїх сил.

Її нерви більше не витримували потрясінь. Наталія розуміла пошуки Толлефа, але його запит занурював її в стан підвищеної вразливості, тоді як вона уникала всього, абсолютно всього, що тільки може цей стан викликати. Навіть ціною репутації «безсердечної старої». Відмовка не дуже вдала, то й що? Утеча — недооцінене рішення, — подумала вона.

— Я запропонувала йому зателефонувати після того, як він прочитає листа.

Жанні не довелося удавати подив. Наталія Зєлінська-Мюллер щойно перевершила всі її первісні наміри. Вона ризикнула запитати Наталію, чи налаштував її цей період роздумів на позитивне ставлення до зустрічі з Толлефом.

— Я обмірковую. Тільки те й роблю. Зустрітися з ним? Не знаю. Куди нас це заведе? Ти можеш сказати? Можливо, він шукає мені виправдань, а можливо, вважає за належне, щоб я мучилася докорами. Хтозна, що він думав про мене все своє життя? Можливо, краще б йому залишитися з тим образом, який він собі намалював. Я не хочу, щоб він прийшов зондувати мою душу, щоб він мене питав, чи думала я про нього впродовж цих років. Навіть якщо я відповім «так, багато думала», багато ніколи не буде достатньо.

Я уявляю, що він спробує мене підбадьорити й продемонструвати, що добре впорався й без мене. Усе це може стати дуже обтяжливим. Мої відповіді не задовільнять його, він вимагатиме надалі більше уточнень і без упину ставитиме запитання. Зрештою, я відчую себе зацькованою. Він скаже, який він щасливий, що я спромоглася всупереч усьому, всупереч йому налагодити сімейне життя. Хто в таке може повірити? Відверто кажучи, зараз ця зустріч нічого доброго мені не обіцяє.

Жанна обережно спробувала проштовхнути думку про необґрунтованість такого катастрофічного сценарію — у відповідь Наталія важко зітхнула. Вона піднесла руку до лоба й заперечила серйозним, сповненим втоми голосом:

— Скажу тобі, Жанно, одну річ. Я абсолютно впевнена, що після цієї зустрічі кожен з нас так і залишить головні слова при собі. Залишить несказаними.

— Чому?

— Тому що є невимовні речі. Усе це заздалегідь прописаний сценарій. Неможливо пояснити шістдесят три роки відсутності, байдужості. Надто пізно. Наша зустріч ризикує знов відкрити застарілі рани та ще й, дуже ймовірно, спричинить нові. І це мене лякає. Незважаючи на всі люб’язності, які ми зможемо сказати одне одному, чи не заподію я йому нову образу, чи не проверну ніж у рані, коли буквально ткну його носом в те, що покинувши його, я здатна була полюбити знов? Що зможу я сказати, аби пом’якшити таке неподобство? Аргументи, які йому надиктує розум, чи зможуть вони подолати його засмученість щодо мене як своєї матері? Я не хочу переживати такі емоції.

— Ти надто безжальна до себе, не слід думати про найгірший перебіг подій.

— Пресвята Діво! Це життя безжальне, люба моя! Поки що, Жанно, я краще розповім йому про своє повсякдення письмово чи по телефону. От я тебе запитаю: невже його справді цікавить моє сьогоднішнє життя? Я вічно борюся з проблемами, для нього вони нікчемні, для мене — нездоланні гори. Порпання старої бідної жінки, що бореться за виживання. Толлеф не знає про злидні.

— Злидні? А ти не перебільшуєш?

— Не дуже! Порівняй з ним... Я переглянула світлини, які він мені надіслав, його статки кидаються в очі: великий будинок, гірське шале, стіл ломиться від страв, чого ще бажати? Життя на повну. Зовсім не як у мене. Принаймні він може сказати, що уникнув бідності. Чи не краще так?

Після нервового сміху Наталія продовжила:

— Знання правди переоцінене. Та й про яку правду йдеться? Про вчорашню? Про сьогоднішню? Він справді вірить, що знайде й поглибить свій внутрішній спокій, дізнавшись про обставини свого народження та примушуючи мене розпакувати своє минуле? Правда, Жанно, інколи діє нишком. Таких історій, як у мене, тисячі й тисячі. Скільки книжок написано. Не бачу тут нічого цікавого.

— Так, правда. Історій, можливо, і тисячі, але Наталія – унікальна.

— Абсолютно ніякого відчуття унікальності. Ніхто не обертається, коли я йду вулицею. Я — анонім, банальна й невидима. Хочеш, я скажу? Це і є моя самореалізація. А прагну я одного-єдиного: щоб мені дали спокій. Жити спогадами минулого, хоч воно героїчне, хоч трагічне, — мене не цікавить.

Наталіїне подвір’я в оточенні кедрової огорожі великим не назвеш. Звідти можна було спостерігати за сусідом на прилеглому дворі, який наносив поліроль на щойно вимиту машину. Жанна не втрималася й сказала, що в її будинку весь простір заднього двору займає наземний басейн.

— Тут ніколи не було басейну. Я не плавала вже років сто. Натомість, коли ми купили будинок, тут була величава плакуча верба. За кілька років нам, на жаль, довелося її зрубати.

— Шкода! Це чудове дерево.

— Так, правда. Воно височіло над усім нашим садочком.

— Я б дуже хотіла, щоб у мене росла верба!

Наталія замовкла, і вигляд її раптом став задумливим.

Жанна це помітила, але продовжила, не знижуючи свого запалу.

— Так, саме це я й зроблю, коли повернуся в Норвегію.

— Well! На твоєму місці я б двічі подумала. Не впевнена, що ти добре знайома з цим деревом. Його коріння може сягати розмірів діаметру крони. Це коріння розростається без кінця і краю, створюючи багатотонний тиск. У нас виникла проблема, адже дерево було посаджене надто близько до будинку, і коріння стало таким розлогим, що почало піднімати фундамент. Можна було б зрізати небезпечні корені, але це виявилося складно. До того ж, що Альберт, що я — ми не були прихильниками тимчасових рішень. Довелося скоритися й повністю його вирубати.

Наталія похмурнішала. На декілька секунд Жанні здалося, що вона геть загубилася в спогадах. Можливо, свого часу рішення спиляти дерево було предметом тривалих дискусій з чоловіком, а тепер згадка про подружнє життя підкреслила контраст зі смутком її сьогоднішнього існування

— Коли доводиться обирати між деревом і будинком, рішення приймається автоматично. Ми не могли чекати, поки фундамент опиниться під атакою коріння, а дах впаде нам на голову.

Трохи згодом вона додала:

— У відповідь на запитання, яке ти мені щойно поставила, я кажу ні, я не передумала. Я не планую погодитися на зустріч з Толлефом. Принаймні не зараз.

Жанна дивилася, як вона п’є лимонад. Наталія залпом осушила свою склянку, немов це була по вінця повна чарка шнапсу. Жанні дуже кортіло поділитися своїми страхами щодо реакції Толлефа, але вона не насмілилася. Вона зняла хустинку, що утримувала волосся, і нервово зіжмакала її в руках. Наталія помітила дискомфорт своєї співрозмовниці. Побоюючись, що ця раптова нервозність є передвісником нових нескромних запитань, вона підвелася, зібрала склянки й попрямувала до сходів, чим поклала край розмові, яка могла кепсько закінчитися.