Шумовиння днів

10

«Я хотів би закохатися, — казав собі подумки Колен. — Ти хотів би закохатися. Він хотів би idem (закохатися). Ми, ви хотіли б також. Вони так само хотіли б закохатися…»

Колен зав’язував краватку перед дзеркалом у ванній кімнаті.

«Залишилось одягти курточку і пальто, нашийну хустку, рукавичку праву і рукавичку ліву. І ніякого капелюха, аби не зім’яти зачіски».

— А ти що тут робиш?

Колен звертався до сірої чорновусої мишки, що вочевидь залізла куди не слід і стояла в склянці з зубною щіточкою, зіпершись на її край і нібито замислившись.

— Припустімо, — сказав Колен, сідаючи при цьому на край ванни (емалевої, жовтої, прямокутної), щоб бути ближче до мишки, — що я побачу в Знавкоженів свого давнього приятеля Шоза…

Мишка кивнула головою.

— Припустімо, — а чом би й ні? — що в нього є куховарка. Вона була б одягнена в білий джемпер, жовту спідницю і звалася б Ал… Онесім…

Мишка схрестила лапки й начебто здивувалася.

— Це ім’я й справді не дуже гарне, — пояснював Колен, — але ж і ти — мишка і маєш вуса. Отож?

Колен підвівся.

— Уже третя година. Бачиш, я через тебе згаяв час. Шик і… Шик, певне, буде там зарані.

Колен облизав палець і підніс його над головою, майже зразу опустивши вниз. Бо вгорі пекло, ніби в печі.

«Повітря виповнене коханням, — виснував він. — Через те й так гаряче.

Я підводжусь, ти підводишся, він підводиться, ми, ви, вони підводимось, підводитесь, підводяться. Ти вже хочеш вилізти?»

Мишка довела, що нікого не потребує, самостійно вилізши із склянки й відгризши собі шматочок мила у формі льодяника.

— Тільки не позамащуй ним усього, — попередив Колен. — Ну ти й ненажера!

Колен вийшов із ванни, ступив до кімнати, надяг курточку.

«Ніколя, мабуть, пішов. Він, напевне, знає дивовижних дівчат… Кажуть, ніби отейські дівчата йдуть до філософів у служниці і виконують усю чорну роботу».

Колен вийшов і причинив двері.

«Підкладка правого рукава трохи надірвалась. У мене більше нема ізоляційної стрічки… Не біда, цвях заб’ю…»

Двері за Коленом захряснулись так, мов хто ляснув долонею по голій сідниці, і від цього звуку він здригнувся.

«Треба думати про щось інше. Припустімо, я на сходах зламаю собі карк…»

Ясно-бузковий сходовий килимок був вичовганий лише на кожній третій сходинці, бо Колен і справді спускався вистрибом через дві сходинки. Раптом він зашпортнувся за нікельований стрижень, що тримав доріжку, і насилу встиг ухопитися за поручня.

«Це навчить мене не плескати дурниць. Чудово. Я, ти, він — дурень!»

У спині щось боліло. Дійшовши до низу, Колен з’ясував причину і витяг з-за коміра пальта той клятий стрижень.

Двері на вулицю зачинились за ним із звуком, що скидався на поцілунок в оголене плече…

«Що можна побачити на цій вулиці?»

Передусім Колен побачив двох землекопів, що грались у класики. Коли стрибав огрядніший з двох гравців, його черево мов плигало в протилежний бік. За невелике било в них правило червоне пофарбоване розп’яття, якому бракувало Христа.

Колен проминув гравців.

Праворуч і ліворуч здіймалися гарні споруди з лампачів, відкриті фрамуги нависали неначе ножі гільйотин. З одного вікна вихилялася жінка. Колен послав їй поцілунок, а вона струсила йому на голову чорно-сріблястий мольтоновий килимок: він лежав перед ліжком і його страшенно не любив її чоловік.

Жорстоку непривітність великих кам’яниць трохи звеселяли крамниці. Коленову увагу привернула вітрина з причандаллям для факірського ремесла. Колен зауважив, що проти минулого тижня зросла ціна на салатне скло і цвяхи для набивання матраців.

Назустріч Коленові трапився собака, а потім іще дві людини. Холод прикував людей до домівок. Ті, кому пощастило вихопитись з обіймів холоду, залишали в його лабетах клапті одягу і помирали від ангіни.

Поліцай на перехресті закутав голову в просторий плащ. Він скидався на велику чорну парасольку. Аби зігрітися, подавальники з кав’ярні танцювали довкола нього.

Двоє закоханих цілувались у підворітті.

«Я не хочу їх бачити. Я не хочу, не хочу їх бачити… Які вони нестерпні…»

Колен перейшов на другий бік вулиці. Двоє закоханих цілувались у підворітті.

Колен заплющив очі й побіг…

Дуже швидко він їх розплющив, бо бачив під повіками табунці дівчат і через них збивався з дороги. Тепер перед ним була лиш одна дівчина. Вона йшла в той-таки бік, що й він. Видніли її гарненькі литки в білих смушкових чобітках, манто з добротної харцизової шкури й хутряна шапочка. З-під шапочки визирали руді коси. Манто робило дівчину ширшою в плечах і метлялося круг неї.

«Треба її перегнати. Я хочу побачити, яка вона з лиця…»

Колен перегнав її і заплакав. Жінка мала принаймні п’ятдесят дев’ять років. Колен сів на край хідника й затужив іще дужче. Це дало йому велику полегшу, сльози з дрібним тріскотом замерзали й розбивалися об гладенький граніт хідника.

Хвилин за п’ять Колен зауважив, що сидить навпроти будинку Ізіди Знавкожен. Повз нього шурхнуло двійко дівчат і зайшло до вестибюлю кам’яниці. Серце Колена переповнилось, позбулося туги, підвело його з землі і він слідкома за дівчатами ступив до будинку.