Шумовиння днів

47

Колен почув, як стукають у вхідні двері й побіг відчиняти. Одна з його пантофель мала велику дірку і, аби приховати її, він засунув ногу під килим.

— Височенько ж до вас іти, — сказав, увіходячи, провесор Рукав’їж, його груди часто здіймалися.

— Добридень, докторе, — привітався Колен, почервонівши, бо був змушений переставити ногу.

— Бачу, ви переїхали на іншу квартиру, та була набагато ближче.

— Ні, — спростував Колен, — це та сама.

— Де ж ні, як так, — і собі заперечив професор. — Якщо беретеся жартувати, то годилося б мати поважнішу міну й виявляти більше дотепності.

— Невже? — запитав Колен. — Атож, певне.

— Який тепер стан у хворої? — поцікавився професор.

— Їй уже краще. В неї посвіжішало обличчя, болю вона не відчуває.

— Гм, — озвався професор, — це підозріле.

Ідучи за Коленом, він ступив до Хлоїної кімнати й нахилив голову, щоб не вдаритись об одвірок, але саме тієї миті той прогнувся і професор лайнувсь на всі заставки. Хлоя, побачивши такий професорів вступ, розсміялась у ліжку.

Кімната вже стала малою і тісною. Килим, на відміну від килимів в інших приміщеннях, погрубшав, а навколо ліжка з’явився невеличкий альков з атласними завісами. Кам’яні проділи, що вже припинили ріст, тепер остаточно поділили велику шибку на чотири невеликі квадратові віконця. Світло в кімнаті було сіре, але чисте, повітря — тепле.

— Ви, може, й зараз мені скажете, ніби не поміняли квартири, га? — спитав Рукав’їж.

— Докторе, присягаюсь, — почав було Колен і замовк, бо професор дивився на нього занепокоєно й підозріло. — Я пожартував! — закінчив він із реготом.

Рукав’їж підступив до ліжка.

— Що ж, розкрийтеся, я слухатиму вас.

Хлоя відгорнула пухову ковдру.

— А! — протяг Рукав’їж. — Вони там оперували вас…

— Так, — потвердила Хлоя.

Під правою груддю в неї був невеличкий ідеально круглий рубець.

— Вони витягли його звідси, коли воно зів’яло? — запитав професор. — І яке воно завелике?

— Мабуть, десь із метр завдовжки, — відповіла Хлоя. — І велика квітка діаметром у двадцять сантиметрів.

— Отакої! — бурмотів професор. — Як вам не поталанило. Такі великі трапляються нечасто.

— Його вбили інші квіти, — розказувала Хлоя. — Надто квіти ванілі, що їх принесли мені наприкінці.

— Дивно, — мовив професор. — Я ніколи не думав, що ваніль може дати такі наслідки. Я більше покладався на квіти ялівцю або акації. Бачите, медицина — чорт батька зна що, глузду не добереш, — виснував він.

— Атож, — докинула Хлоя.

Професор послухав її і підвівся.

— Гаразд, — зітхнув він. — Хвороба, певне, ще лишила свої сліди.

— Невже? — запитала Хлоя.

— Так. Тепер у вас одна легеня цілком або майже не функціонує.

— Це мені байдуже, коли друга легеня здорова! — вигукнула Хлоя.

— Якщо ви підхопите щось і в другу легеню, — застеріг професор, — це буде великою прикрістю для вашого чоловіка.

— А чому не для мене? — спитала Хлоя.

— І тим паче для вас, — відповів, підводячись, професор. — Я не хочу вас даремно лякати, але стережіться.

— Я стережуся, — запевнила Хлоя. Її очі розширились, рукою вона боязко пригладила коси. — А що мені робити, аби впевнитись, що я нічого не підхоплю в другу? — запитала вона майже плачучи.

— Не переживайте, голубонько, — заспокоював професор. — Нема жодних підстав гадати, ніби ви підхопите щось у другу легеню. — Професор розглянувся на кімнату. — Ваше попереднє помешкання мені подобалось більше. Воно мало здоровший вигляд.

— Так, — проказав Колен, — але ми тут не винні.

— А що ви взагалі робите? — запитав професор.

— Я вчуся розуміти життя. І кохаю Хлою.

— І ваша робота не дає вам ніякого прибутку?

— Ні. Я не маю роботи в тому сенсі, як її розуміють люди.

— Згоден, адже робота — це таки справжнісінька зараза, — бурмотів професор, — але те, що робиш задля власної втіхи, вочевидь не даватиме прибутку, бо… — Професор урвав себе на слові й запитав: — Минулого разу ви мені показували апарат, що давав дивовижні результати. Може, він часом ще у вас?

— Ні, — відповів Колен, — я продав його. Але пригостити вас я можу й тепер.

Рукав’їж засунув пальці за комір своєї жовтої сорочки й потер собі шию.

— Що ж, ходімо. Голубонько, до побачення.

— До побачення, докторе, — попрощалася Хлоя.

Опустилась на ліжко й накрилася ковдрою до самої шиї. На блакитнолавандовім простирадлі з пурпуром по краях її личко було ясне і ніжне.