Шумовиння днів

34

Ніколя відчинив двері. На порозі стояв лікар.

— Я лікар, — представився він.

— Добре, — сказав Ніколя. — Зробіть таку ласку й ідіть за мною, — і повів лікаря на кухню.

— Ось, — сказав Ніколя, коли вони дісталися на кухню. — Покуштуйте і скажіть, що ви про це думаєте.

У кремнієво-натрієво-кальцієвій посудині стояла рідина своєрідного кольору — почасти пурпурова, як імператорська мантія, почасти зеленкувата, мов риб’ячий міхур, з хромовосиніми переливами.

— Що це? — запитав лікар.

— Лікувальна мікстура, — пояснив Ніколя.

— Знаю, — завагався лікар, — але яке її призначення?

— Це покріплювальний засіб.

Лікар підніс склянку до носа, понюхав, заохотився, взяв до рота, покуштував, потім випив і схопився обіруч за живіт, випустивши валізку з інструментами.

— Ну що? Діє? — допитувався Ніколя.

— Ух! Ще й як, — майже проквилив лікар. — Так і здохнути можна… Ви ветеринар?

— Ні, — відповів Ніколя. — Але головне, що засіб таки діє.

— І то непогано, — похвалив нарешті й лікар. — Я от одразу збадьорився.

— Ходімо ж до хворої, — запросив Ніколя, — ви тепер знезаражені.

Лікар пішов, але у зворотний бік. Здавалося, він дуже кепсько володає власними рухами.

— Ого! — мовив Ніколя. — Чи ти ба! Ви хоч спроможні оглянути хвору?

— Ще б пак, — белькотів лікар, — проте я волів би почути думку ще й свого колеги і тому запросив Рукав’їжа.

— Добре, тоді, будь ласка, сюди, — сказав Ніколя, відчиняючи двері на задні сходи. — Спустіться на три поверхи вниз і поверніть праворуч. Заходьте, і ви вже на місці.

— Гаразд, — мовив лікар і почав спускатися сходами. Та раптом зупинився: — Скажіть, а де я?

— Там.

— А, гаразд! — заспокоївся лікар.

Ніколя замкнув двері. Прийшов Колен.

— Хто то був?

— Якийсь лікар. Він, здається, справжнісінький йолоп, тож я його й спровадив.

— Але ж нам треба лікаря, — мовив Колен.

— Звичайно. Зараз прийде Рукав’їж.

— Ну, це вже краще.

У квартиру хтось знову подзвонив.

— Не йди, — наказав Колен, — я сам відчиню.

У коридорі мишка збігла йому по нозі нагору і сіла на праве плече. Колен квапився відчинити професорові.

— Добридень! — привітався той. Костюм у нього був чорний, а сорочка — яскраво-жовта. — 3 погляду фізіології, — проголосив він, — чорне на жовтому тлі напрочуд контрастує. Додам, що це анітрохи не втомлює ока і на вулиці зменшує шанси потрапити під колеса.

— Певне, — погодився Колен.

Професорові Рукав’їжі було десь років сорок. Статуру він мав саме таку, щоб витримувати їхній тягар. Але жодного року поверх них він уже б не підняв. Його поголене обличчя загострювалось клинцюватою борідкою, очі були прикриті невиразними окулярами.

— Чи пан буде такий ласкавий пройти за мною? — запропонував Колен.

— Не знаю, — відповів професор, — я вагаюсь.

Та все ж наважився:

— Хто хворий?

— Хлоя.

— Ох! — зойкнув професор. — Це мені нагадує одну мелодію…

— Так, саме цю.

— Що ж, — підсумував Рукав’їж, — ходімо. Слід було сказати про це раніше. Що з нею?

— Не знаю.

— Я тим паче, — признався професор, — і кажу це вам з цілковитою певністю.

— Але ви хоч дізнаєтесь? — стривожився Колен.

— Хтозна, — з сумнівом проказав професор Рукав’їж. — Усе-таки її годилося б оглянути…

— Таж ходімо.

— Так-так, — закивав професор.

Колен провів його аж до дверей кімнати і раптом спохопився:

— Як зайдете, будьте уважні, — застеріг Колен, — вона кругла.

— Так, я вже звик до цього. Значить, вагітна!

— Та ні, — заперечив Колен, — ви йолоп. Кімната кругла.

— Зовсім кругла? — запитав професор. — Ви, отже, слухали музику Еллінгтона?

— Авжеж.

— Удома я теж її слухаю, — сказав Хапав’їж. — Ви знаєте «Slap Happy»?

— Мені більше подо… — почав Колен, і, згадавши про Хлою, що чекає, запхав професора до кімнати.

— Добридень, — сказав професор і ступив на східці.

— Добридень, — відповіла Хлоя. — Як ся маєте?

— Боже мій, мені іноді дуже дошкуляє печінка. Ви хоч знаєте, що це?

— Ні.

— Атож, — зітхнув професор, — у вас, певне, здорова печінка. — Підійшов до Хлої і взяв її за руку. — Гаряча?

— Не відчуваю.

— Що ж, — сказав професор, — це вже гірше. — І сів на ліжко. — Зараз я вас послухаю, якщо ця процедура не буде для вас прикрою.

— Прошу.

Професор витяг із валізки стетоскоп із підсилювачем і приклав апарат до Хлоїної спини.

— Рахуйте, — звелів він.

Хлоя рахувала.

— Неправильно, — озвався лікар, — після двадцяти шести йде двадцять сім.

— Так, — потвердила Хлоя, — перепрошую.

— А зрештою досить, — сказав лікар. — Кашель є?

— Є, — відповіла Хлоя й закашлялася.

— Докторе, що в неї? — запитав Колен. — Щось серйозне?

— Е, — завагався професор, — у неї щось у правій легені. Але я не знаю, що то.

— Що ж робити? — розгубився Колен.

— Треба, щоб вона прийшла до мене для ретельного огляду.

— Лікарю, я б не хотів, аби вона вставала, — сказав Колен. — Раптом їй знову стане погано, як сьогодні вдень?

— Ні, тут нема нічого серйозного. Я випишу вам рецепт, тільки його треба неухильно дотримуватись.

— Добре, лікарю, — відповіла Хлоя. Піднесла руку до рота і знову закашлялась.

— Не кашляйте, — звелів Рукав’їж.

— Люба, не кашляй, — заблагав Колен.

— Я не можу стриматись, — уривчастим голосом відповіла Хлоя.

— У її легені вчувається якась дивна музика, — зауважив професор. На його обличчі проступила досада.

— Докторе, це нормально? — запитав Колен.

— Певною мірою, — відповів професор. Він потяг себе за борідку і вона, сухо ляснувши, повернулась на місце.

— Лікарю, коли нам до вас прийти? — запитав Колен.

— Через три дні. Мені треба підготувати апарати.

— А хіба ви не завжди користуєтесь ними? — і собі запитала Хлоя.

— Ні. Мені набагато більше подобається конструювати зменшені моделі літаків, але мене весь час відволікають, тож я вже цілий рік працюю над однією моделлю і не можу знайти часу, щоб її закінчити. Зрештою впадаю в розпач!

— Безперечно, — погодився Колен.

— То справжні акули, — мовив професор. — Я втішаюсь тим, що порівнюю себе з бідолашною жертвою кораблетрощі, ненажерливі чудовиська тільки й чекають, поки вона засне, щоб перекинути її благенький човник.

— Чудовий образ, — сказала Хлоя і засміялась, але тихо, щоб знову не закашляти.

— Стривай, голубонько, — мовив професор, — кладучи їй руку на плече. — Цей образ цілком безглуздий з огляду на те, що згідно з «Генієм обивателя» за п’ятнадцяте жовтня тисяча дев’ятсот сорок четвертого року і цілком усупереч розповсюдженій думці лише три чи чотири з тридцяти п’яти видів акул відомі як людожери! До того ж, якщо їх не чіпати, то й вони не нападуть…

— Ви так гарно розповідаєте, — захоплено проказала Хлоя. Лікар їй дуже сподобався.

— Це не я, — відмахнувся лікар, — а «Геній обивателя». На цьому я вас і покину.

Професор із виляском поцілував Хлою в праву щоку, поплескав її по плечі і спустився східцями. Правою ногою він зачепився за ліву, а лівою ногою — за останню сходинку і впав.

— Ваші меблі надто вже дивні, — зауважив він Коленові, — енергійно розтираючи собі спину.

— Перепрошую, — знітився Колен.

— До того ж, — додав професор, — така сферична кімната дуже пригнічує. Спробуйте поставити «Slap Happy», і це, може, поверне їй первісну форму, — або ж удайтеся до рубанка.

— Авжеж, — визнав Колен. — Може, вип’єте аперитиву?

— Ходімо, — погодився професор. — До побачення, голубонько, — крикнув він Хлої, виходячи з кімнати.

Хлоя й далі сміялася. Знизу було видно, як вона сидить на широкому похиленому ліжку, мов на пишній естраді, збоку її освітлювала електрична лампочка. Світло сіялось крізь її волосся — здавалося, сонце виграє у свіжих травах, а сяйво, відбите від її шкіри, золотило всі навколишні речі.

— У вас гарна дружина, — сказав професор Коленові в передпокої.

— Так, — відповів Колен і раптом заплакав, бо знав, що Хлої недобре.

— Годі, — збентежився професор, — ви мене ставите в прикре становище… Тепер мені треба втішати вас… Стривайте.

Професор попорпався у внутрішній кишені піджака й витяг звідти невеличкий блокнот у червоній шкіряній палітурці.

— Подивіться, це моя.

— Ваша що? — вразився Колен, що тим часом намагався заспокоїтись.

— Моя дружина, — пояснив професор.

Колен машинально розкрив блокнот і щиро розсміявся.

— Отож, — мовив професор, — і так завжди. Всі ви тішитесь. Зрештою… що в ній такого кумедного?

— Не… не знаю, — пробелькотів Колен і покотився з реготу аж на підлогу.

Професор забрав назад свій блокнот.

— Усі ви однакові, — вирік він. — Гадаєте, ніби жінки мають бути гарними… Ну, де той аперитив?