Шумовиння днів

68

— Щиро кажучи, — мовив кіт, — це мене зовсім не цікавить.

— Ти помиляєшся, — заперечила мишка, — я ще молода і навіть донедавна мене дуже добре годували.

— Але й мене добре годують, — сказав кіт, — проте мені зовсім не хочеться накладати на себе лапи, — ось чому я вважаю, що твоє бажання неприродне.

— Ти так кажеш, бо не бачив його, — переконувала мишка.

— А що ж він робить? — запитав кіт.

Котові, щоправда, не дуже й кортіло про це чути. Він розімлів на сонці, його еластична шкурка аж лисніла.

— Він стоїть на березі, — розповідала мишка, — і чекає, а коли настає слушна година, виходить на дошку й зупиняється посередині. Він там щось бачить.

— Що ж там можна побачити? — засумнівався кіт. — Хіба тільки латаття.

— Так, — відповіла мишка, — він чекає, поки латаття спливе, щоб убити його.

— Глупство, — промовив кіт. — Хіба це цікаве?

— А коли та година минає, — провадила далі мишка, — він повертається на берег і дивиться на її фото.

— Він що, ніколи не їсть? — запитав кіт.

— Ні, — відповіла мишка, — і став дуже кволий, мені вже несила на це дивитись. Якогось дня він напевне спотикнеться на тій довжелезній дошці.

— А тобі що до цього? — питав далі кіт. — Тож, бачу, він нещасливий?

— Тут не про щастя йдеться, він просто мучиться. Саме на це я й не можу дивитися. Крім того, він коли-небудь шубовсне у воду, він надто нахиляється.

— Що ж, — мовив кіт, — коли й справді все так, я, звичайно, допоможу тобі, але не знаю, чому я кажу «коли й справді все так», бо взагалі нічого не розумію.

— Ти дуже добрий, — сказала мишка.

— Поклади голову мені в пащу і чекай, — звелів кіт.

— А довго чекати?

— Аж поки мені хтось наступить на хвіст, — мовив кіт, — щоб у мене миттю спрацював рефлекс. Але ти не переживай, я витягну хвоста.

Мишка розкрила котові щелепи і вставила голову поміж його гострі зуби. Проте майже зразу відсахнулася.

— Ти що, акулу вранці їв? — обурилась вона.

— Послухай, — розгнівався кіт, — якщо це тобі не до шмиги, можеш забиратися. Мені твої вигадки до живих печінок допекли. Сама розбирайся.

— Не сердься, — попросила мишка.

Мишка заплющила маленькі чорні оченята і знову встромила голову в котячу пащу. Гострими іклами кіт обережно обхопив м’яку сіру шийку. Чорні мишачі вуса сплутались із його власними. Кіт розгорнув свого пухнастого хвоста і простяг його на хідникові.

Здалеку до них наближались одинадцять сліпих дівчаток з сирітського притулку святого Юліана Відступника.

Мемфіс, 8 березня 1946 р.

Давенпорт, 10 березня 1946 р.

© Український переклад. П. Таращук, 1998