Шумовиння днів

18

Свяченик вийшов із різниці в супроводі Пиякона і Псаромника. Кожен ніс по великому ящику з гофрованого картону, в ящиках лежали церковні оздоби.

— Йосипе, — звернувся він до Псаромника, — коли прибуде машина з квачомазами, нехай під’їде до самого вівтаря.

А церковні Псаромники й справді майже завжди звуться Йосипами.

— Пофарбувати все жовтим? — запитав Йосип.

— З фіалковими смугами, — додав Пиякон, високий симпатичний здоровань на ймення Еманюель Жюдо, чиї ризи й золотий ланцюг блищали мов насипані сонцем снігові замети.

— Атож, — потвердив Свяченик, — бо для благословення приїде Єпископець. Ходімо, все, що в цих ящиках, треба почепити на хори.

— А скільки буде музик? — запитав Псаромник.

— Сімдесят три, — відповів Пиякон.

— І чотирнадцять півчиків, — гордо додав Свяченик.

— Ф’ю, — протягло свиснув Псаромник. — А одружуються всього лиш двоє, — додав він у захваті.

— Атож, — мовив Свяченик. — У багатіїв завжди так.

— І багато буде народу? — спитав Пиякон.

— Сила! — відповів Псаромник. — Я візьму довгу червону алебарду і червоного ціпка з головкою.

— Ні, — заперечив Свяченик, — слід узяти жовту алебарду і фіалкового ціпка, так буде вишуканіше.

Усі троє зупинилися під хорами. Свяченик намацав невеличкі дверцята, заховані в одній з колон, що підтримували склепіння, і відчинив їх. Один по одному вони піднялись вузькими сходами у формі Архімедової спіралі. З гори сіялось тьмяне світло.

Зробивши двадцять чотири оберти, вони зупинились перепочити.

— Ох і тяжко! — зітхнув Свяченик.

Псаромник, що стояв найнижче, потвердив, а Пиякон, затиснутий між двома вогнями, був змушений погодитись із ними.

— Ще два з половиною оберти, — потішив Свяченик.

Вони вийшли на хори навпроти вівтаря на висоті ста метрів від підлоги, і звідти вівтар ледве мрів у тумані. Хмари без усяких перешкод запливали до церкви й пливли по нефу сірими бахматими клаптями.

— Погода буде гарна, — сказав Пиякон, вдихаючи запах хмар. — Чебрецем пахнуть.

— І трохи волошками, — додав Псаромник, — їх теж чути.

— Сподіваюсь, церемонія відбудеться на славу! — мовив Свяченик.

Усі троє опустили коробки й почали розвішувати на стільцях для музик усілякі прикраси. Псаромник виймав їх, здував з них порох і передавав Пияконові та Свяченикові.

Колони над ними й далі тяглись угору і, здавалось, з’єднуються десь у високості. Гарне жовтаво-біле масивне каміння, пещене лагідним денним світлом, повсюди розсівало спокійне світіння. Вгорі воно видавалось зеленаво-синім.

— Слід начистити мікрофони, — сказав Свяченик Псаромникові.

— Я виймаю вже останню прикрасу, — крикнув Псаромник, — і зараз до них візьмуся!

Він витяг із торбинки червону сукнянку і почав ретельно натирати підставку першого мікрофона. Мікрофонів було чотири, в один ряд перед стільцями для оркестрантів, і були вони налаштовані таким чином, що кожній мелодії відповідало бамкання дзвонів за стінами церкви; проте всередині чулася лише музика.

— Йосипе, швидше! — підганяв Свяченик. — Ми з Еманюелем уже закінчили.

— Зачекайте мене, — благав Псаромник. — Згляньтеся, мені потрібно ще п’ять хвилин!

Пиякон і Свяченик закрили коробки на оздоби й поставили їх у закутку хорів, щоб забрати після весілля.

— Я вже готовий! — крикнув Псаромник.

Усі троє застебнули ремені парашутів і граційно стрибнули в безодню. Затріпотів шовк, розкрилися три великі барвисті квітки, і свята трійця без жодних перешкод опустилася на гладенькі плити нефа.