Шумовиння днів

27

— Як ти спав? — запитала Хлоя.

— Непогано, а ти? — відповів Ніколя, бувши цього разу в звичайному вбранні.

Хлоя позіхнула і взяла дзбан із каперсовим сиропом.

— Та шибка не давала мені спати, — протягла Хлоя.

— Вона що, не заросла? — запитав Ніколя.

— Не зовсім. Залишився досить великий живчик, а відтак з’явився сильний протяг. Уранці мої груди геть забило снігом.

— Неподобство! — обурився Ніколя. — Зараз я їх як слід вилаю. Ми, власне, коли від’їжджаємо?

— Пополудні, — відповів Колен.

— То я вдягнуся у своє, шоферське, — мовив Ніколя.

— Ох, Ніколя! — вигукнув Колен. — Якщо ти й далі… я…

— Гаразд, — кивнув Ніколя, — тільки не тепер. — Ніколя перехилив свою чашку каперсового сиропу й дожував грінки. — Піду навідаюсь на кухню, — оголосив він, підводячись і поправляючи кишеньковим дрилем вузол краватки.

Ніколя вийшов з кімнати, його кроки долинали все глухіше, віддаляючись, певне, в бік кухні.

— Хлоє, що нам робити? — запитав Колен.

— Поцілуймося, — відповіла Хлоя.

— Авжеж, — погодився той. — А потім?

— Про те, що потім, я не можу сказати вголос.

— Гаразд, — схвалив Колен, — а потім?

— А потім, — усміхнулася Хлоя, — буде сніданок. Пригорни мене, мені холодно. Той сніг…

Сонце золотими хвилями заливало кімнату.

— Таж тут зовсім не зимно, — проказав Колен.

— Так, — сказала Хлоя, горнучись до нього, — зате мені зимно. А потім я ще напишу Алісі…