Шумовиння днів

50

Ізіда вийшла. Машину вів Ніколя. Він глянув на годинник і очима провів дівчину, що заходила до будинку Колена і Хлої. На Ніколя був новий білий габардиновий однострій і кашкет з білої шкіри. Він помолодшав, але неспокій на виду виказував прихований розпач.

На Коленовому поверсі сходи раптом повужчали, і Ізіда, навіть не випростуючи рук, чіпляла водночас і стіни, і поренча. Килим обернувся тепер на ріденький пух, що ледве прикривав дошки. На сходовому майданчику Ізіда перевела дух і подзвонила.

Двері ніхто не відчинив. На сходах не чулось ніяких звуків, тільки іноді щось рипіло, а потім ніби плямкало: розслаблялася сходинка.

Ізіда знову подзвонила й почула, як за дверима легенько постукує молоточок по металевій чашечці. Ізіда шарпнула двері і вони зразу подалися.

Ізіда ввійшла й перечепилася. Долілиць на підлозі лежав Колен, голова його повернулася вбік, а руки простяглись уперед. Його очі були заплющені. В передпокої було темно, з вікна пробивалось слабеньке сяєво, але видніше від цього не ставало. Колен тихо дихав. Він спав.

Ізіда схилилася, стала біля Колена навколішки й погладила йому щоку. Шкіра на обличчі сіпнулася, очі під повіками заворушились. Колен глянув на Ізіду і, здавалося, знову заснув. Ізіда поторсала його. Колен сів, витер рукою рот і сказав:

— Я спав.

— Атож. Ти вже гребуєш ліжком?

— Ні. Я хотів зачекати лікаря і піти по квіти.

Колен видавався цілком розгубленим.

— А що сталося? — запитала Ізіда.

— Хлоя знову кашляє, — мовив Колен.

— Це подразнення, яке досі залишилося, — сказала Ізіда.

— Ні, це друга легеня.

Ізіда підвелась і побігла у Хлоїну кімнату. Від кожного її кроку навсебіч порскали паркетини. Кімнати вона не впізнала. Хлоя, лежачи в ліжку, наполовину сховала голову в подушку і кашляла — беззгучно, але без упину. Ледь підвелася, почувши, що заходить Ізіда, і заспокоїла віддих. Кволо всміхнулася, коли Ізіда підступила до неї, сіла на ліжку і обняла Хлою, наче хвору дитину.

— Не кашляй, Хлоє, — вмовляла Ізіда.

— У тебе дуже гарна квітка, — сказала Хлоя, вдихаючи пахощі великої чорної гвоздики, приколеної до Ізідиних кіс. — Мені зразу полегшало, — додала вона.

— Ти ще хворієш? — запитала Ізіда.

— Гадаю, це вже друга легеня, — відповіла Хлоя.

— Та ні, — заперечила Ізіда, — це перша легеня і саме через неї ти ще й досі кашляєш.

— Ні, — не погодилась Хлоя. — А де Колен? Він пішов по квіти для мене?

— Він скоро прийде, я зустріла його. А гроші в нього є?

— Так, — відповіла Хлоя, — трохи грошей у нього ще є. Навіщо ті квіти, адже від них ніякої користі!

— Тобі боляче? — запитала Ізіда.

— Так, але не дуже. Кімната змінилася, бачиш?

— А такою вона стала ще краща. Бо раніше була завелика.

— А як там решта кімнат? — запитала Хлоя.

— Та… добре, — ухильно відповіла Ізіда. І згадала паркет у передпокої — холодний, немов баговиння.

— А мені байдуже, що воно міняється, — сказала Хлоя. — Якщо є тепло і затишок…

— Звичайно! — підхопила Ізіда. — У маленьких помешканнях затишніше.

— Мишка тепер зі мною, — мовила Хлоя. — Оно вона там, у куточку. Я не знаю, що вона собі думає, але в коридор вона вже не ходить.

— Атож… — кивала Ізіда.

— Дай я ще понюхаю гвоздику, — попросила Хлоя. — Мені легше від неї.

Ізіда відколола квітку й дала її Хлої. Хлоя піднесла гвоздику до вуст і глибоко вдихала її запах.

— Як там Ніколя? — спитала вона.

— Добре, — відповіла Ізіда. — Але він уже не такий веселий, як давніше. Наступного разу я знову принесу тобі квіти.

— Я дуже люблю Ніколя, — мовила Хлоя. — Ти не хочеш побратися з ним?

— Я не можу, — знітилась Ізіда. — Він недосяжний для мене.

— Це пусте, — відказала Хлоя, — якщо він кохає тебе…

— Мої батьки не наважуються заговорити з ним про це, — сказав Ізіда. — Ох!

Гвоздика раптом поблякла, зморщилась, зів’яла. Впала і дрібним порошком розсипалась на Хлоїних грудях.

— Ох! — зойкнула і Хлоя. — Я зараз знову закашляю… Ти бачила?

Хлоя урвала себе на слові й затулила рукою рот, її скрутив потужний напад кашлю.

— Це… оте, що в мені… вбиває їх усі, — насилу видушила вона.

— Не говори про це, — просила Ізіда, — це не має ніякої ваги. Колен принесе зараз нові.

Світло в кімнаті було синє, а в кутках майже зелене. Вогкості ще ніби не було і килим, здається, не тоншав, але одне з чотирьох квадратових вікон майже повністю заросло.

Ізіда почула, як у передпокої ляпотять Коленові кроки.

— Ось він іде, — мовила Ізіда. — Він напевне приніс тобі квіти.

Показався Колен із великим оберемком бузку.

— Люба Хлоє, ти бачиш? — сказав він. — Бери!

— Мій любий, який ти милий! — усміхнулася Хлоя, підставляючи руки.

Поклала букет на іншу подушку, повернулась у той бік і пірнула обличчям у білі солодкі волоті.

Ізіда підвелась.

— Ти вже йдеш? — запитав Колен.

— Так, на мене чекають. Я вернуся з квітами.

— Було б дуже добре, якби ти прийшла завтра вранці, — сказав Колен. — Мені треба шукати роботу, а я не хочу залишати її саму, не побачивши лікаря.

— Я прийду, — пообіцяла Ізіда.

Обережно схилилась і поцілувала ніжну Хлоїну щоку. Хлоя простягла руку й погладила їй обличчя, але голови не повернула. Вона жадібно вдихала пахощі бузку, що м’якими звоями огортав її лискуче волосся.