Шумовиння днів

5

Колен квапливо йшов яскраво освітленими вулицями. Дув пекучий сухий вітерець, під ногами хрустіли й ламались тонкі тендітні крижинки.

Люди, хто як міг, ховали свої обличчя, піднімали коміри, кутались у нашийну хустку, затуляли носа муфтою, а один чоловік ужив для цієї мети навіть пташину клітку, пружинні дверцята якої вперлись йому в чоло.

«Завтра я піду до Знавкоженів», — думав Колен.

То були Ізідині батьки.

«Увечері я обідаю з Шиком…

Піду зараз додому, щоб приготуватися на завтра…»

Колен ступив широкий крок, щоб не стати на ската скраю тротуару, що видався йому небезпечним.

«Якщо я пройду двадцять кроків, ні на що не наступивши, — подумки мовив Колен, — то завтра в мене не вискочить прищ на носі…

Це пусте, — провадив він далі, — всією вагою наступивши на дев’ятого ската, — всі ті вигадки — чистісінька дурниця. Прища в мене й так не буде».

Колен нахилився, підбираючи блакитно-рожеву орхідею, що її мороз випхав з грунту. Від квітки війнуло пахощами Алісиних кіс.

«Завтра я побачу Алісу…»

Цієї думки годилось уникати. Аліса належала Шикові, і то з цілковитим правом.

«Завтра я напевне знайду собі якусь дівчину…»

Проте Коленові думки знову повернули до Аліси.

«Невже, зостаючись на самоті, вони й справді весь час розмовляють про Жана Соля Партра!..»

Але, мабуть, краще було взагалі не думати про те, що вони роблять на самоті.

«Скільки ж статей написав Жан Соль Партр за останній рік?»

Хай там як, а Колен до самого дому не встигне їх порахувати.

«Цікаво, що Ніколя приготує сьогодні на вечерю?

Я не знаю, що Ніколя, такий схожий на Алісу, приготує сьогодні на вечерю…»

Ніколя на одинадцять років старший за Алісу. Отож йому зараз двадцять дев’ять років. Як на куховара, він дуже обдарований. Він приготує фрикандо.

Колен підходив до своєї домівки.

«На кіосках квітникарів ніколи не буває залізних штаб. Ніхто не збирається красти квіти».

Цей факт видавався цілком зрозумілим. Колен зірвав жовтогарячо-сіру орхідею, її ніжний віночок, що вигравав різними барвами, зів’яв.

«У неї колір, як у моєї чорновусої мишки… Ось я і вдома».

Колен піднявся кам’яними сходами, застеленими довгим вовняним килимком. У замкову шпарину сріблястих дзеркальних дверей уставив золотого ключика.

«До мене, мої віддані слуги! Ваш пан повернувся!»

Колен скинув плаща на стілець і подався до Ніколя.