Шумовиння днів

40

— Що, кепські справи? — запитав Ніколя, не обертаючись, перше ніж машина поїхала.

Хлоя й далі плакала, ткнувшись обличчям у біле хутро, а Колен більше скидався на мерця, ніж на живу людину.

Дух хідників ставав усе гостріший, ефірні випари виповнювали вулицю.

— Їдь, — звелів Колен.

— Що в неї? — запитав Ніколя.

— Ох! Чогось гіршого уявити годі! — застогнав Колен і раптом усвідомив, що каже, й подивився на Хлою. Цієї миті він так її кохав, що вбив би себе за таку нерозважливість.

Хлоя, забившись у куток автомобіля, кусала собі руки. Лискучі коси закрили їй обличчя, шапочка валялась під ногами. Вона плакала ревно, мов дитина, але беззгучно.

— Хлоє, пробач мені, — говорив Колен, — я страховисько.

Підсунувся до неї і пригорнув до себе. Цілував її бідолашні несамовиті очі і чув, як у дівочих грудях повільно і глухо б’ється серце.

— Тебе вилікують, — заспокоював дружину Колен. — Я тільки хотів сказати, що немає нічого гіршого, як бачити тебе хворою, байдуже, яка та хвороба.

— Я боюсь, — схлипувала Хлоя. — Мене, певне, оперуватимуть.

— Ні, тебе й так вилікують.

— Що в неї? — знову спитав Ніколя. — Може, я чимось зараджу?

Ніколя теж видавався нещасним, його звичайної впевненості не стало.

— Хлоє, любов моя, заспокойся, — благав Колен.

— Атож, — потвердив Ніколя, — невдовзі вона знову буде здорова.

— У неї біле латаття, — пояснив Колен. — І де ти його підхопила?

— У неї біле латаття? — не ймучи віри перепитав Ніколя.

— У правій легені. Професор спершу гадав, ніби там якась тваринка. А виявилось оце. Ми побачили його на екрані. Воно вже досить велике, але можна, зрештою, з ним упоратись.

— Авжеж, — кивнув Ніколя.

— Ви навіть уявити не можете, що це, — ридала Хлоя, — як мені боляче, коли воно ворушиться!

— Не плачте! — умовляв Ніколя. — Це нічого не дасть і ви тільки втомитесь.

Машина рушила, Ніколя повільно повів її крізь кам’яні хащі. За деревами помалу сідало сонце, холоднішав вітер.

— Лікар каже, що їй треба їхати в гори, — розказував Колен. — Він гадає, ніби холод уб’є ту гидоту.

— Вона підхопила його десь по дорозі, — міркував Ніколя. — На тій дорозі завжди повно всілякого паскудства.

— Сказав іще, що навколо неї весь час треба ставити квіти, — додав Колен, — щоб латаття злякалось.

— Навіщо? — запитав Ніколя.

— Бо якщо воно зацвіте, з нього виростуть інші. Але ми не дамо йому цвісти.

— І це все лікування? — дивувався Ніколя.

— Ні, — відповів Колен.

— А які інші способи?

Колен загаявся з відповіддю. Він чув, як збоку скімлила Хлоя, і ненавидів себе за тортури, що мав їй завдати.

— Їй не слід також пити, — насилу видушив він.

— Як? Нічогісінько? — вразився Ніколя.

— Так.

— Уявіть лишень: ані крапельки!

— Хіба дві столові ложки за день, — пробурмотів Колен.

— Дві ложки! — вигукнув Ніколя. Замовк і став пильно дивитися на дорогу попереду.