Шумовиння днів

45

— Це й справді чудова річ, — приказував антиквар, крутячись навколо Коленого піаноктейля.

— З плямистого клену, — докинув Колен.

— Бачу, — відповів антиквар. — Він, певне, й працює добре.

— Я намагаюсь продати те, що в мене найкращого, — заявив Колен.

— Мабуть, це тяжко для вас, — мовив антиквар, нахиляючись, аби придивитись до малюнку дерева. Здмухнув кілька порошинок, що темними цятками вирізнялися на полірованій поверхні й запитав: — А ви б не хотіли заробляти гроші своєю працею і зберегти його?

Колен згадав директорів кабінет, швейцарів постріл і сказав, що ні.

— Вам однаково колись доведеться це зробити, — переконував антиквар, — якщо вже нічого не зостанеться на продаж.

— Якби мої витрати не зростали, — сказав Колен і уточнив: — Якби мої витрати перестали збільшуватись, я, продаючи всілякі речі, мав би досить грошей, аби жити не працюючи. Щоправда, не заможно, але жити.

— Ви не любите праці? — запитав антиквар.

— То жахіття, — відповів Колен. — Праця обертає людину на бездушний механізм.

— А ваші витрати не припиняють рости? — запитав антиквар.

— Квіти коштують дуже дорого, та й життя в гірському санаторії не дешеве…

— А якщо вона одужає?

— Ох! — щасливо всміхнувся Колен. — Це було б чудо!

— Але ж можна сподіватись на одужання? — запитав антиквар.

— Звичайно!

— Але потрібен час.

— Атож, — погодився Колен, а сонця все менше.

— Воно ще повернеться, — підбадьорив його антиквар,

— Я вже не вірю. Щось коїться в самих глибинах.

Запала тиша.

— А він заправлений? — запитав антиквар, показуючи на піаноктейль.

— Так, усі посудини повні.

— Я досить добре граю на фортепіано, може, випробуймо його? — запропонував антиквар.

— Як хочете.

— Піду знайду стільця.

Вони стояли посеред крамниці, куди Колен привіз свій піаноктейль. Повсюди був кумедний старий мотлох — фотелі, стільці, столики та інші меблі. Світла до крамниці заходило небагато, всередині тхнуло індійським воском і холерними вібріонами. Антиквар приніс стільчик з легованого залізного дерева і сів перед клавіатурою; по дорозі він замкнув двері крамниці, щоб своїм рипом вони бува не порушили гармонії.

— Ви знаєте музику Дюка Еллінгтона? — запитав Колен.

— Так. Зараз я вам награю «Blues of the Vagabond».

— На скільки ж його поставити? — перевіряв машину Колен. — Ви вип’єте три варіації?

— Так.

— Добре, — сказав Колен. — Отже, на двох у нас буде десь півлітра. Гаразд?

— Гаразд, — відповів антиквар, починаючи грати.

Він торкався клавішів надзвичайно легко і ноти злітали, такі ж невагомі, як і перла з кларнета Барні Бігарда в аранжуванні Дюка.

Колен сів на підлогу, щоб слухати, зіперся на піаноктейль і плакав великими еліптичними слізьми, що притьмом скочувались по його одежині й губились у поросі. Музика проходила крізь нього, мов крізь фільтр, і мелодія вже більше скидалася на «Хлою», ніж на «Блюз волоцюги». Антиквар з пасторальною простотою щось мугикав собі під ніс і, мов гримуча змія, похитував головою від плеча до плеча. Він програв три варіації й зупинився. Колен, щасливий до самих глибин душі, сидів і далі, йому здалося, ніби Хлоя ніколи й не хворіла.

— А що тепер робити? — запитав антиквар. Колен підвівся, спритно відсунув невеличку панель і вони взяли два келихи, наповнені райдужною рідиною.

Антиквар пив першим і прицмокував.

— У нього справді смак блюзу, — чудувався він. — Саме цього блюзу. Слухайте, ваш винахід видатний!

— Так, він працює навдивовижу.

— Знаєте, — мовив антиквар, — я, звісно, дам вам за нього дуже добру ціну.

— Я був би дуже радий. Бо в мене тепер самі негаразди.

— Буває, — потішив антиквар. — Адже не завжди саме добро та й добро.

— Але і лихо має свій кінець, — зауважив Колен. — Здебільшого пам’ятають лише щасливі миті, — навіщо ж тоді прикрі?

— А що, як заграти «Misty Morning»? — запропонував антиквар. — Яким буде коктейль?

— О, просто чудовий. Сіроперлистий і м’ятнозелений коктейль із смаком перцю та диму.

Антиквар сів за піаніно й заграв «Misty Morning». Вони його випили. Потім він заграв іще «Blue Bubbles» і зупинився, бо став награвати дві варіації зразу, а Коленові почулися водночас чотири різні мелодії. Колен обережно опустив фортепіанове віко.

— Ну, а тепер до справ? — запитав антиквар.

— Так!

— Ваш піаноктейль — незрівнянна річ, і я пропоную вам за нього три тисячі фальшонів.

— Ні, — мовив Колен, — це багато.

— Я наполягаю.

— Таж це дурниця, — затявся Колен. — Не хочу. Дві тисячі, якщо ваша ласка.

— Ні, — сказав антиквар. — Забирайте його, я відмовляюсь.

— Я не можу продати вам його за три тисячі, це здирство.

— Та ні, — наполягав антиквар, — я через хвилину зможу продати його за чотири тисячі.

— Ви ж його залишите собі.

— Певна річ, — мовив антиквар. — Послухайте, хай буде не моє і не ваше: дві тисячі п’ятсот.

— Гаразд, я згоден. Але кому ж він дістанеться, як не мені і не вам?

— Ось, — сказав антиквар.

Колен узяв гроші і дбайливо склав їх у гаманець. Він трохи заточувався.

— Щось земля піді мною хитається, — мовив Колен.

— Нема нічого дивного. Ви хоч інколи приходьте до мене послухати чарку або й дві.

— Неодмінно, — пообіцяв Колен. — А тепер мені треба йти, Ніколя лаятиме мене.

— Я проведу вас трохи, мені однаково треба на прогулянку.

— Дякую, ви дуже люб’язні!

Вони вийшли. Синьо-зелене небо провисло майже до самої бруківки і великі білі плями позначали на землі ті місця, де розбилися хмари.

— Тут була буря, — відзначив антиквар.

Коли вони пройшли вдвох кілька метрів, Коленів товариш зупинився перед крамничкою.

— Зачекайте мене хвилину, я повернуся.

І зайшов до крамниці. Крізь скло Колен бачив, як він вибрав якийсь предмет, старанно перевірив його на прозорість і сховав до кишені.

— Ось так! — вигукнув антиквар, виходячи на вулицю.

— Що це? — запитав Колен.

— Ватерпас. Після того, як вас проведу, я маю намір зіграти ввесь свій репертуар, і ходити мені доведеться з ним.