Шумовиння днів

43

— Бачиш, — мовив Колен, — ми вже не стелимо скатертини.

— Дарма. Проте я не розумію, чому стіл такий масний.

— Не знаю, — відповів неуважно Колен. — Гадаю, що його вже не можна відмити. Той бруд увесь час випирає зсередини.

— А хіба тут не було вовняного килима? — запитав Шик. — Цей ніби із звичайної бавовни.

— Це той-таки. Ні, я не думаю, що він став іншим.

— Дивно, — чудувався Шик. — У мене таке враження, ніби у помешканні все стискається.

Ніколя приніс жирну юшку, у якій плавали скоринки, і налив їм повні тарілки.

— Ніколя, що це? — поцікавився Шик.

— Юшка із круп і жаборошном. Смачнюща страва.

— Ах! — зрадів Шик. — Ви знайшли це в Гуффе?

— Та що ви! Це рецепт з Поміана. Гуффе тільки для снобів добрий. Та й потім: для його страв треба стільки всілякої всячини!

— Але ж у вас є все потрібне, — зауважив Шик.

— Що? — ревнув Ніколя. — У мене як усюди: є тільки газ і холодильник. А ви чого сподівалися?

— Ох! Нічого! — відповів Шик, зайорзавши на стільці. Він не знав, як далі провадити розмову.

— Хочеш вина? — запропонував Колен. — У мене в погребі лишилося тільки це, але воно непогане.

Шик подав свого келиха.

— Уже три дні, як до Хлої приходила Аліса, — мовив Колен. — Тоді я не зміг її побачити, а вчора Ніколя завіз Хлою в гори.

— Так, Аліса казала мені.

— Я отримав листа від професора Рукав’їжа, — говорив далі Колен, — і він вимагає від мене силу грошей. Гадаю, це тямущий чоловік.

Коленові боліла голова. Йому хотілось, аби Шик говорив, розповідав невідь-які історії. Але Шик затято втупивсь у порожнечу за вікном. Раптом він скочив на рівні ноги, витяг із кишені сантиметр і став вимірювати віконну раму.

— У мене таке враження, що вона міняється, — виснував він.

— Як? — байдуже спитав Колен.

— Звужується. І кімната теж.

— Як таке може статися? — знову спитав Колен. — Адже здоровий глузд…

Шик не відповідав. Він узяв блокнот та олівець і записав цифри.

— Ти вже знайшов роботу? — спитав він Колена.

— Ще ні. Мені треба зайти ще в дві контори: в одну сьогодні, а в другу завтра.

— А якої роботи ти шукаєш?

— Ху, байдуже якої, аби тільки гроші платили, — відповів Колен. — Квіти коштують дуже дорого.

— Авжеж.

— А як твоя робота? — запитав Колен.

— Я колись просив, щоб мене заступав один чолов’яга, бо в мене самого була купа всілякого клопоту.

— І начальство погодилось? — знову питав Колен.

— Так, без жодних заперечень, він ту роботу добре знав.

— А потім?

— Коли я хотів повернутися, — пояснював Шик, — мені сказали, що той чолов’яга дуже добре справляється з обов’язками, але якщо я згоден на іншу посаду, вони можуть мені її запропонувати. Щоправда, платять там менше.

— Твій дядько далі вже не може давати тобі гроші, — проказав Колен. Він навіть не запитував: цей факт видавався йому очевидним.

— Я вже не можу просити їх у нього, — потвердив Шик. — Дядько вмер.

— Цього ти мені навіть не казав.

— Бо ж у тому нічого цікавого, — буркнув Шик.

Знову прийшов Ніколя, несучи брудну, засмальцьовану сковороду, на якій звивалися три чорні сосиски.

— Їжте їх так, — сказав він. — Я не зміг посмажити їх як слід, бо вони неймовірно живучі. Я полив їх азотною кислотою, саме через це вони чорні, але й кислота не зарадила.

Колен спромігся проштрикнути виделкою одну з сосисок, що забилась в останніх корчах.

— Я вже одну зловив! Шику, тепер твоя черга!

— Спробую, але ж вона вислизає! Прокляття!

Шик заляпав олією ввесь стіл.

— Дарма, — заспокоїв його Ніколя, — для дерева це корисне.

Зрештою і Шик узяв собі страву, а третю сосиску Ніколя забрав.

— Не втямлю, що тут відбувається, — мовив Шик. — Хіба раніше тут теж таке коїлось?

— Ні, — признався Колен. — Усюди все міняється. Я нічого не можу вдіяти. Неначе якась проказа. І почалось, відколи в мене не стало фальшонів.

— У тебе що, взагалі нічого нема?

— Майже, — відповів Колен. — Я наперед заплатив за гірський санаторій і за квіти, бо мені не шкода нічого, аби тільки Хлоя одужала. Ну а тут речі псуються самі собою.

Шик тим часом доїв сосиску.

— Піди глянь на кухонний коридор! — запросив Колен.

— Іду.

Крізь скло з кожного боку видніло бліде, тьмяне сонце, всіяне великими чорними плямами і тільки трохи світліше в центрі. Кілька жалюгідних променевих пучків спромагалися потрапити в коридор, але, зіткнувшись із кахлями, колись такими блискучими, зріджувались і лишали довгі мокрі патьоки. Стіни відгонили духом підземелля. У кутку чорновуса мишка збудувала собі гніздо на палях. Вона вже не мала змоги, як давніше, гратися на підлозі з золотими променями. Вона закуталась у купу ганчірок і тремтіла, її довгі вуса злипалися від вологи. Певний час їй ще вдавалося натерти кахлі, щоб вони знову блищали, але робота була затяжка для її дрібних лапок і відтоді знесилена мишка, здригаючись усім тілом, лежала в кутку.

— А чому батареї не гріють? — запитав Шик, піднімаючи комір піджака.

— Та гріють, топлять цілісінький день, але нічого не можна вдіяти. Отут, у коридорі, все й починалося.

— Яка прикрість. Треба запросити архітектора.

— Він приходив, — сказав Колен. — І відтоді заслаб.

— Ох! — зойкнув Шик. — Гадаю, це якось уладнається.

— Не думаю, — зітхнув Колен. — Ходімо, закінчимо сніданок з Ніколя.

Друзі зайшли на кухню. Вона теж дуже зменшилась. Ніколя сидів за білим полакованим столом і неуважно їв, читаючи книжку.

— Ніколя, послухай, — заговорив Колен.

— Так, — кивнув Ніколя. — Я вже от-от мав нести вам десерт.

— Ні, не це, — мовив Колен. — Ми й тут попоїмо. Я про інше. Ніколя, ти не хочеш, щоб я тебе вигнав?

— Не хочу, — відповів Ніколя.

— Треба, — наполягав Колен. — Тут ти деградуєш. За тиждень ти постарів на десять років.

— На сім років, — поправив Ніколя.

— Я не хочу тебе бачити таким. Ти тут ні до чого. В цьому домі отруйна атмосфера.

— А ти? — заперечив Ніколя. — 3 тобою хіба нічого не діється?

— Зі мною інша річ, — відповів Колен. — Я хочу вилікувати Хлою, а до решти мені байдужісінько, тож на мені нічого й не окошується. А як твій клуб?

— Я туди вже не ходжу…

— Не хочу я бачити такого, — повторив Колен. — Знавкожени шукають куховара, і я порадив їм тебе. Скажи мені, чи ти згоден.

— Ні.

— Що ж, — промовив Колен, — ти однаково підеш.

— Це паскудство з твого боку, — обурився Ніколя. — Я не пацюк, щоб утікати з корабля.

— Ні, — казав Колен, — треба. Ти сам добре знаєш, яких мук це мені завдає.

— Знаю.

Ніколя згорнув книжку і опустив голову на руки.

— Тобі нема чого гніватись, — мовив Колен.

— Я не гніваюсь, — бурмотів Ніколя. Він підвів голову, його обличчям мовчки котилися сльози. — Я просто дурень.

— Ніколя, ти чудовий хлопець, — проказав у захваті Колен.

— Ні, — заперечив Ніколя, — я хотів би залізти в духмяну айву, впиватися її запахом і здобути нарешті спокій.