Страта голодом

РОЗДІЛ ВОСЬМИЙ

Звістка про арешт дядьків ударила нас як обухом по голові, бо ж після батькової смерти вони були наші єдині захисники, єдина підтримка наша. Вони нам і матеріяльно підпомагали, і взагалі захищали від напастей. А це ось кажуть, що їх можуть вивезти з села, заслати у віддалені райони країни. Нам не сила була зрозуміти, навіщо треба так робити з цими працьовитими господарями, чесними й справедливими членами сільської громади.

Усі троє були хлібороби. Орали свої десятини (по шість–вісім десятин кожен мав), ведучи свої господарства так добре, наскільки це дозволяли обставини. Тільки один з них, Гаврило, жив заможніше від багатьох односельців. У нього й хата була бляхою крита, що вважалося ознакою заможности, і мав він кілька малих господарчих будівель у садибі, і виплекав гарний садок. Це все справляло враження, що він був багатий. Так, землі він мав трохи більше, ніж інші селяни, однак до його добробуту спричинилися головним чином уміле господарювання та працьовитість. Щороку після жнив він ще й на залізниці працював, а то й брукував дороги, щоб приробити дещо для родини.

А двоє інших моїх дядьків були такі самі пересічні селяни, як і майже всі інші. Хати під солом'яною стріхою та сяка-така худобина – ото й усі були їхні статки. І самі вони, й діти їхні ходили босі; харчувалися самим хлібом та картоплею. Навіть гасу купити – і то вже була для них не завжди доступна розкіш. Якихось наймитів тримати вони не мали ні змоги, ні потреби.

І ось, не зважаючи на всі ці явні прикмети незаможности, трьом моїм дядькам випікають офіційні тавра куркулів і мають їх вивозити з села. З цієї причини члени комісії перетрусили по нитці усе в нашій хаті, пильно приглядаючись до кожної дрібнички – від клаптиків паперу до горняток у печі. Це все шукали дядькових коштовностей. Ще й розважались при цій роботі, мовби хтозна яке геройство чинили.

Коли комісія забралася геть, нам дозволили залишитись удома, ніхто нас не тримав під вартою. Та як тут було в хаті всидіти, не знаючи, що сталося з Сергієм і нашими трьома дядьками? Ми гадали, що Сергія забрали в холодну. Але ж його могли одразу відправити до райцентру, а то й дорогою пристрелити.

Так само й з дядьками: сказано нам, що вивозитимуть їх з села, однак де вони зараз і що з ними діється – ми не знали. Зарадити їм ми, либонь, уже нічим не могли, та не могли ж ми й сидіти просто так, згорнувши руки.

Коли ми вдвох з мамою зібралися й вийшли нарешті з хати, почало вже розвиднятися. На сірому небосхилі з'явилося тьмяне світло.

Дядько Арсень жив найближче до нас, тож ми вирішили спершу податись до нього. Але коли ми дійшли до його хати, було вже пізно: вона стояла замкнена й опечатана, а біля хвіртки переминався з ноги на ногу озброєний вартовий. Він і сказав нам, що дядька, дядину, двох їхніх дочок і сина забрано до сільради. Узяти з собою їм дозволили тільки те, в що вони були вбрані.

Тоді ми завернули в напрямку до центру села, та тільки пройшли шмат дороги, як раптом ранкову тишу розтяв лемент: «Ґвалт! Рятуйте!» Крик цей почувся з хати старого Алеки, нашого далекого родича. Я залишив маму, скрутнув зі шляху й побіг до його хати.

Алека був бідняк і жив одинцем. Колись він мав кілька десятин поля, держав коня й корову. Але жінка в нього давно померла, діти поодружувалися й перебралися в інші села. Від решти селян різнився він тільки тим, що якийсь час був завів невелику крамничку прямо у своїй хаті. Провадив він тільки мінову торгівлю, і ми знали, що прибутки його були мізерні.

Не так давно Алека відпродав свою торгівлю і вступив до колгоспу. Видно, вже й вік і роки він мав не ті, щоб морочитись торговими оборудками, але представники влади були тої думки, що це Алека тепер намагається замазати спогад про свою «гендлярську діяльність», аби таким робом уберегтись від експропріяції свого майна. Та й ще вони підозрювали, що він наскладав не знати які гроші.

Добігши до його хати, я не здивувався, стрінувши тих самих членів комісії, що оце недавно вийшли від нас. Зовнішні двері стояли нарозтіж, у сінях юрмилося кілька комісіонерів. Так само розчинені були й двері до кімнати.

Там на долівці борсався напівголий старий Алека, одчайдушно відбиваючись від напасників. Кілька членів комісії, матюкаючись і вигукуючи, приборкували його. Один схопив старого за голову, притиснувши її до землі; двоє інших тримали його за руки, а ще два борюкалися з його ногами, тим часом як третій силувався стягти з діда чоботи. Не було сумніву, що вони шукали гроші. Старий – і де тільки сила в нього бралася? – боронився, як той олень-самець, коли його обсяде тічка гончаків.

А голова хлібозаготівельної комісії, «товариш Хижняк», стояв собі збоку, незворушно спостерігаючи це борсання. Та побачивши, що старий ось-ось ще й подолає напасників, він утратив терпець і роздратовано продерся ліктями до жертви. Добряче наламавши руку на цих справах, він відштовхнув того, що моцувався з правою ногою Алеки, і стрибонув обініж зразу дідові на живіт. Тоді ще копнув пару разів старого в підборіддя важкими чобітьми. Побачивши, що родич наш знепритомнів, «товариш Хижняк» спокійнісінько відійшов на своє місце.

Тепер уже не важко було їм швидко довершити своє «діло». Чоботи з діда стягли і врешті врадувані активісти знайшли ту здобич, якої шукали: кілька скручених валком «совзнаків», що були примотані онучами до щиколодок непритомного. З цим комісія і пішла собі. Коли вони зникли з очей, ми з мамою підскочили до Алеки. Він, щоправда, ще прийшов до пам'яті, але довго не прожив: коли ми за другим заходом прийшли до нього ввечері, він уже був мертвий. Лежав, не дихаючи, там, де ми його й залишили, у тому самому положенні; нікого й не було при ньому. Мені ще й досі бачиться той вираз муки й безпорадности, що навіки застиг на його обличчі.

Сірий світанок потроху розлився від сходу по всьому небу, віщуючи завірюху. Вже зовсім розвидніло, а ми ще ж не дісталися до двох інших моїх дядьків.

Коли ми прийшли до дядька Якова, то виявилося, що й сюди спізнилися. Тут теж стояв вартовий перед хатою. А дядька Якова з усією родиною теж забрали до сільради, як сказав нам вартовий.

Хата третього мого дядька, Гаврила, була в самому центрі села, десь за третину верстви від сільської ради. Вартовий біля його подвір'я сказав нам, щоб шукали дядька на майдані перед сільрадою. У двір він нас не пустив, але з вулиці було видно, що до дядькової хати вже вносять сільрадівські меблі. Пізніш нам розповіли, що голова й секретар сільради розпочали свої вхідчини в дядькову хату відразу після арешту дядька з родиною.

На підході до майдану нас перепинили два гепеушники і наказали вертатись, відки прийшли. Марно мама благала їх, аби пустили дізнатися, що з її сином. Їм звеліли не пускати нікого до сільради й квит. Довелося підкоритись, але як тільки військові рушили обходом далі, мати і я шаснули вбік і побігли через чужі садки й городи до майдану. Невдовзі ми дійшли до плоту, з-поза якого видно було все, що на майдані відбувалося.

Невеселе то було видовище. Навколо трибуни скупчилося усе місцеве й районне начальство, що брало участь у зборах напередодні. За столом, застеленим яскравочервоною тканиною, сидів районний партійний начальник і розмовляв з кимсь у рурку спеціяльно виведеного аж сюди телефона. Обабіч нього примостилися тисячник Цейтлін і новий голова сільради «товариш Пащенко». За ними стояли на помості обличчям до майдану «комісари» ГПУ і МТС.

А круг них на майдані вирувало невеликими гуртами кількасот зігнаних сюди чоловіків, жінок та дітей. Крик і вереск зависали над цим натовпом – плакали діти, щось обурено вигукували чоловіки, хворі й немічні стогнали і кликали на поміч.

Але ніхто їх не слухав, і нікому не вільно було вибратися звідси. Майдан пильно стерегли. Придивившись, мипобачили, що весь він оточений ґепеушниками.

Усі заарештовані селяни були поділені на невеличкі групи, кожна на своєму визначеному їй місці. Спеціяльні озброєні вартові з членів комнезаму й комсомолу неослабно чатували біля кожної.

Військова вантажна машина, якою приїхали в село гепеушники, стояла оподаль від майдану. Трохи ближче у повній готовності чекало на команду скількись запряжених кіньми саней.

Аж он і наша рідня – всі три родини зібрані докупи. Усі стоять, тільки старий дядько Гаврило сидить на снігу, поруч нього схлипує дружина.

Холодний вітер посипав бідолашних снігом; зодягнені вони були сяк-так, бо ж їм не дозволили взяти з собою теплої одежі. Нам хотілось якось допомогти своїм родичам: здогадуючись, що їх засилають до Сибіру, ми мали б передати їм щось із верхнього вбрання.

Та щойно я намірився рушити додому, аби поназбирати тих речей, як на майдані знявся гамір. Ті, хто сидів, посхоплювались на ноги, почулися голосні вигуки протесту. Розрізнені маленькі купки враз злилися в розбурхане стовпище, і все це гурмою посунуло на трибуну з начальством. З першого ряду охоронців хтось вистрелив раз і другий, але стихійний натовп зім'яв лінію охорони. Ще б якась хвилина – і майдан геть увесь би спорожнів. Та ось пролунала чиясь команда, і над майданом заторохтів кулемет. Кулі зацьвохкали зусібіч, прошиваючи весь майдан. Виконавці й гепеушники стріляли з наганів і гвинтівок; ляскання пострілів змішувалось із зойками, скриками й протестами.

Зрештою натовп піддався, і порядок на майдані було відновлено. Там і сям видніло на землі кілька забитих чи поранених. Пізніше ми довідалися, що тоді загинуло троє селян.

За хвилину ми побачили й причину заколоту: на майдан під охороною військових в'їжджала ціла валка порожніх саней. Це ними мали вивозити арештованих з села. Їх тут таки по шість-сім осіб почали садити на кожні сани за списком. Родинні стосунки, вік, стать, стан здоров'я до уваги не брались, тож чоловіків відривали від жінок, а дітей – від батьків. Безпомічні старі та хворі опинялися в одних санях із зовсім чужими людьми.

З одних саней, коли вони рушили з майдану, аби приєднатися до тих, що від'їхали раніше, зіскочив котрийсь молодик з наміром перебігти до інших саней, на яких безпорадно голосила його жінка з малими дітьми. Зрозуміло, що батькові хотілося бути біля своєї родини. Але не судилося. «Товариш Пащенко» – голова сільради, під чиїм наглядом проводилася уся операція, – звів наган і мовчки пальнув. Молодий батько мертвим упав на сніг, а сани з його вже вдовою і сиротами-дітьми навіть не зупинилися.

Завантаження саней забрало з півгодини. Близько півсотні санних запрягів вишикувалося один за одним у колону, що прямувала до райцентру. Військові кулеметні тачанки зайняли місце в голові, посередині й у хвості колони. На кожні двоє-троє саней призначався озброєний наганом виконавець із цивільних. Верхи на конях супроводили валку кілька міліціонерів та ґепеушників.

«Комісари» і сільські активісти про щось весело гомоніли між собою, коли ця сумна дефіляда проїжджала повз їхню трибуну. Тіла застрелених так і лежали на майдані, полохаючи коней. Як тільки остання тачанка конвою від'їхала з майдану, ми подалися до сільради, сподіваючись знайти там Сергія, але нас не допустили до нього, сказавши тільки, що його справа скоро розглядатиметься колгоспним судом (такі суди, створені в українських селах у часи колективізації, не мали чітко визначеної юридичної бази і розглядали переважно дрібні правопорушення, бувши цілком підконтрольні місцевим партійним бонзам).

Про дальшу долю моїх дядьків з сім'ями та інших односельців розповіли їздові, повернувшись уже впорожні із саньми. На залізничній станції на них чекав готовий товарняк. Людей позаганяли у вантажні вагони. Що далі з ними було, – про це ми дізналися аж ген пізніше.