Страта голодом

РОЗДІЛ ДЕВ'ЯТНАДЦЯТИЙ

Хоч не хоч, а нам бачилося так, що всі ми заручники в якійсь смертельно жорстокій грі. Кожен наш порух задля того, щоб уникнути смерти, наражався на протидію офіційних чинників; кожна наша спроба відвернути нещастя натрапляла на офіційні контрзаходи. Щоб нам протидіяти й дозолити, власті часто вдавалися до акцій, які могли б здаватися смішними, якби не були такі неймовірно садистичні.

Однією з таких акцій, яку я й досі пам'ятаю дуже виразно, була кампанія здачі собачих і котячих шкурок державі. Соловейки вже звістували весну своїм співом у розквітлих садках. Але цього року ніхто не тішився їхнім співом, як бувало колись, бо голод доходив до свого кульмінаційного пункту. А що селяни з'їдали все їстівне, то й собаки та коти зробилися дуже бажаними ласощами. І ось одного такого весняного дня почулися перегуки рушничних пострілів десь на далеких кутках. Вони наближалися до нас від сходу, і коли постріли лунали ближче, їх супроводили голосний гавкіт, жалібне виття і скавуління собак. Водночас ми почули сміх і перегукування кількох чоловічих голосів. Це звучало страх як дивно тоді, коли вся людність у селі була пригнічена й мовчазна. Раптом і в нашому подвір'ї десь за стодолою пролунало кілька пострілів та почулося собаче скавучання і скімління. Ми зразу здогадались, що це був голос нашого собаки Латки. Я гайнув з хати, і коли добіг до того місця, то побачив нашу Латку серед калюжі крови, вона лежала мертва. Поруч стояло троє стрільців, що дивилися на собаку, про щось балакали й реготіли. Я розплакався вголос і став гладити мертву тварину. Але мій плач не справив ніякого враження на вбивць. Один з них відіпхнув мене, вхопив Латку за хвоста і поволік її до вулиці, де стояла підвода, навантажена трупами постріляних собак та котів. Потім усі троє вмостилися на тій підводі й поїхали далі. Трохи перегодом вже десь далі знову почулися постріли й вигуки і передсмертне скавучання бідних тварин.

З часом з'явилося й пояснення цієї, хтось би подумав, безглуздої різанини. Наше село дістало рознарядку здати державі певну кількість шкурок собак та котів. Виконання її було покладено на сільських мисливців, дарма що в цьому селі після недавньої конфіскації будь-якої зброї не залишилося жодної мисливської рушниці. Отож постало питання, як виконати наказ про ту здачу? Допомога прийшла звідти, звідки ніхто її не чекав: від тисячників! Вони з доброї волі взялися за нас вигубити належну кількість собак і котів, хоч їх ніхто про те й не просив. Оце так наше село зробилося мисливським угіддям для тисячників. Усі дев'ятеро їх приїхали до нас у село зі своєю мисливською зброєю на додачу до тих наганів, які вони, як ми знали, завжди мали при собі. Тисячники відкрили мисливський сезон, не питаючись нашого дозволу і навіть не повідомивши нікого про свої заміри. Почавши зі східньої околиці села й прямуючи на захід, вони методично й безоглядно вистріляли геть усіх собак та котів, які потрапляли їм на очі.

Тіла нещасних тварин поскидали купою на колгоспному подвір'ї. Та оббілувати їх виявилося важче, ніж забити: була то клопітна справа, бо кваліфікованих шкуродерів майже не знайшлося. Купи мертвих тіл охороняли два чоловіки, призначені самим «товаришем тисячником». Подейкували, ніби він непокоївся, щоб часом наші виголоднілі односельці не порозтягували тих трупів. Минув тиждень чи й більше, а шкурки все ще не були поздирані. Купа та почала розкладатися, ширячи навкруги огидний сморід. Нарешті дійшла до нас чутка, що «товариш тисячник» розпорядився роздати ті мертві тіла охочим під його особистим наглядом! За кілька годин їх і пороздавали. Що ж, як каже народня примовка, – «Голодняку все до смаку». Залишалося питання: яке значення мала ця кампанія та її наслідки для всіх причетних до неї? Чи справді держава так потребувала тих собачих та котячих шкурок? Можливо, що так. Але ж сільські власті – виглядало на те – не спішились оббілувати мертвих тварин. То чи не було це все частиною генерального пляну голодом присилувати селян до цілковитої покори урядові? Той факт, що тисячники приїхали на село з мисливською зброєю, свідчив, що кампанія проти собак та котів була заплянована й підготовлена наперед. А може, вигублення собак та котів було заздалегідь продуманим засобом позбавити знеможене від голоду селянство останньої спромоги на харчі?

А одного дня на початку 32-го року рознеслася інша тривожна новина: «Соловейків убивають!» Соловейко – це ж національний символ України. Він в уяві неодмінно асоціюється з українським селом, його садками, полями і побіленими хатами-мазанками. Кожна сільська садиба має одну або дві соловейкові родини і вважає їх за своїх рідних. Ми в нашому селі звикли були слухати солов'їних співів так, як ото в містах люди слухають концерти. Ніхто ніколи не шкодив соловейкам, навіть збиточні хлопчиська, що ганялися за іншими пташками. Переказ, поширюваний від покоління до покоління, запевняє, що смерть соловейка принесе нещастя тому двору або дому, де він помре чи буде вбитий (якщо такий злочин можна собі уявити).

Та голод немилосердний, і він зробив зголоднілих людей безжалісними до будь-якого живого створіння, не минаючи й соловейків. Забувши за переказ, голодні людські істоти заходились полювати не тільки на інше птаство, а й на солов'їв. З їхніх гнізд видирали і яєчка, і пташенят.

Так ото соловейки також стали здобиччю тисячників, як і пси та коти, хоч цього разу не було ніякої офіційної кампанії супроти них.

Тепер у сутінкові та світанкові години ми чули постріли з рушниць замість солов'їного співу. Полюючи на соловейків, точно так як і під час винищування собак та котів, тисячники діяли послідовно й систематично. Цим разом вони почали із центру села. Ми чули, що вони поділилися на дві групи: одна рушила на захід, а друга на схід. За кілька днів вони добралися до нашого кутка, і я мав нагоду бачити їх у дії. Тихенько, не шелеснувши, скрадалися вони до дерева, на якому витьохкував соловейко, і терпляче вижидали слушної миті. Відтак один з них прицілювався і стріляв. Звичайно промахів не було, бо стрільці вони були першорядні. З кожним влучним пострілом товариші поздоровляли вдаху-мисливця.

Це безглузде полювання на солов'їв ми спостерігали з почуттям безсилої люті. Можна було знайти якесь виправдання, коли напівзбожеволілий від голоду селянин убивав любих пташок у своєму великому розпачі. Та ніяких виправдань не було для знищення їх так жорстоко й свідомо і з таким легким серцем, наче це була розвага чи стрілянина задля практики. Шукаючи пояснення цього найновішого подвигу тисячників, дехто з селян доходив висновку, що це була помста городян нам, сільським людям. Але тоді поставало питання: помста за що? Ми нічим не завинили перед ними або урядом, від імени якого вони діяли. Хоч як ми намагалися, нам не сила було збагнути те, що чинилося.

Одна річ була ясна: зі співом соловейків покінчили вельми ефективно, і збігло чимало часу, поки соловейки знову з'явилися в нашому селі – на нашу тиху радість.